Життя Омара Хаяма

Про життя великого Хайяма збереглося, як кажуть, кілька оповідань, кілька легенд і деяке число творінь, достатніх безсмертя… Але якщо про життя Хайяма ми не знаємо майже нічого, то про юність його знаємо ще менше. Як і чому, наприклад, закинуло його в Самарканд і Бухару з рідного міста Нішапура (Найсабурі), ми можемо тільки здогадуватися. Де, в якій школі і — більше того — в якому місті отримав він освіту, нам теж невідомо. Свідчення істориків суперечливі, уривчасті і ненадійні.

Навіть дати його життя вдалося встановити порівняно недавно і досить несподіваним чином — завдяки копіткому аналізу збереженого гороскопу. Дати такі: 1048-1131.

Відомий час. І край відомий. Тільки вимовивши дати — 1048 — 1131— ми вже тим самим даємо заголовок і докладний план першого тому біографії Хайяма.

1048-1131…

Європу охоплює пристрасне хрестоносне безумство – і вона спрямовується на схід. Неймовірне відбувається: Єрусалим узятий, і межа світів Хреста і півмісяця проходить біля «Гробу Господнього»…

Сунські імператори Китаю шукають відповіді на важкі державні питання в 294 книгах Сима Гуана «загальне зерцало, що допомагає правлінню»…

Арагонські лицарі вибивають з Сарагоси маврів. Ярослав Мудрий, Ярославичі, Володимир Мономах, перші літописи, половці, «Руська правда»…

Сельджукські шахи, караханідські еміри, фідаї, тобто “що жертвують життям” – щоб убити ворожого государя або візира…

Король Людовик товстий починає 350-річну працю, іменовану об’єднанням Франції; інший француз – П’єр Абеляр – заговорив про розум проти церкви…

У Мексиці і Гватемалі ростуть міста Середнього царства майя… Вільгельм Завойовник перемагає при Гастінгсі. Після падіння Римської імперії пройшло вже 650 років. До перших буржуазних революцій – ще півтисячоліття. Перший том біографії Хайяма «майже написаний». Але одного тому недостатньо.

Хіба цитуючи середньоазіатську карту, ми вже не одягаємо міцною палітуркою другий том життєпису Хайяма? «Хорасан, Мавераннахр, Самарканд, Бухара, Мерв…» Мільйони червоних тюльпанів серед весняної зеленої трави – ми їх бачили, і він теж.

Бухара – від слова «бухар», що означає місцезнаходження ідолів; або від давньоіндійського «біхар», що означає монастир… Ми, як і він, чули про це. Глиняні вежі, стародавні вже в його час, перекинуті через прірви мости, невідомо з яких пір приписувані розпорядливості Іскандера Дворогого – Олександра Македонського.

Кольорові зображення бенкетуючих язичників з давніх-давен заборонені, руйнуються, засипаються, потайки відкопуються в той час, через 1000 років врятовані — в старому Самарканді і Пянджікенті.

Ах, скільки можна було б дізнатися про Хайяма! Адже мандри – важлива частина життя чи не кожного вченого і поета на Сході: двір шаха, немилість візира, втеча з караваном в місто, де, кажуть, щедро ділиться своєю мудрістю Світоч Всесвіту, славний (ім’ярек), якому протегує ще більший (ім’ярек), Світоч семи всесвітів…

А по дорозі – річка зелена, чиста і ласкава в горах, каламутна і люта в долині. Легенда про майстра, який заклав фундамент гігантського мінарету і зник.

П’ять років шукають його, потім являється: «Емір, страти, але вислухай! Я сховався, щоб фундамент висох і зміцнів, ти ж змусив би мене будувати негайно, і я не створив би дива, гідного тебе…»

Витончена фантазія правителя: політичних в’язнів кидають в підвал з гратчастою стелею, крізь яку легко протікають нечистоти з царської стайні. Гірські перевали, здатні взимку засипати снігом ціле військо, а влітку – відкрити гігантський світ білоголових гір, серед яких зміїться великий шовковий шлях, а вітер доносить голоси з кишлака; кишлак ж за прірвою, і шляхи до нього — три дні…

Ті ж гори, річки, небо, Тюльпани, але давно немає старого Мерва, далеко — в афганських і іранських горах — загубилися маленькі міста, сини на місці великих предків: Балх, Герат, Нішапур…

Бухара, вона, може бути, більше інших місць зберігає образ «того століття». Але ми майже не знаємо, скільки пробув Хайям в Бухарі.

Самарканд. Тут Хайям прожив у вигнанні років п’ять. Але фантастичні смарагдові палаци Тимура і Тимуридів майже витіснили в XIV-XV століттях Самарканд колишніх століть (але ж Самарканд, мабуть, найстаріший з нині існуючих міст Сходу…). Отже, ми не знаємо, яким було місто, в яке прийшов 20-25-річний юнак, де він знайшов те, що було всього потрібніше, всього корисніше; не в переносному сенсі слова, а в буквальному: хліб насущний вченого тих часів — покровителя.

Це головний суддя Самарканду – чиновник вельми і вельми помітний. Ви хочете дізнатися, який він був? Гаразд. Відповідає Хайям. «Трактат про докази задач алгебри і алмукаббали» — одна з чудових робіт математиків ісламу, робота, в якій математики Європи були випереджені на чотири століття. Там знайшлося (звичайно, знайшлося) місце, щоб згадати і покровителя. «Оскільки Всевишній Аллах дарував мені благо, я хочу присвятити себе його величності нашому славному і незрівнянному пану судді суддів імаму пану Абу-Тахіру, нехай продовжить Аллах його піднесення і повалить тих, хто має до нього заздрість та ворожнечу». Чи не правда, ви відразу відчуваєте тут цей загадковий, витіюватий, солодкоголосий Схід? Але тут лише початок. Лише вступний період. Традиційна ввічлива форма.

Далі починається розробка теми. «Я зневірився побачити настільки досконалого у всіх (врахуйте, у всіх без винятку) практичних і теоретичних якостях (як бачите, охоплення — всеосяжне) чоловіка, що поєднує в собі і проникливість в науках, і твердість в діях, і в зусиллях робити добро людям…».

Треба визнати, що весь останній уривок виконаний на найвищому рівні. Можна сказати – він безсмертний. Він поза часом. Поза місцем. Це вже не Схід. Це свого роду еталон фельдфебельськи відвертих і разом з тим розумних, тонких і, більш того, тактовних лестощів.

Правда, з деяким сумом треба зауважити, що наш герой аж ніяк не новатор. Перші зразки подібної літератури з’явилися десь біля витоків писемності. Закінчує ж Хайям вже зовсім тривіально і малоцікаво. «Його присутність розширила мої груди, його суспільство піднесло мою славу, моя справа виросла від його світла і моя спина зміцнилася від його щедрот і благодіянь».

Втім, не будемо занадто суворі. У посвяченнях, скажімо, Мольєра і Галілея можна знайти рядки, що майже буквально збігаються з цитованими. Замовників все це, очевидно, влаштовувало.

Але якраз перед радісним гімном «судді суддів» Абу-Тахіру, Хайям пише рядки, інші за своїм настроєм. «Ми були свідками загибелі вчених, від яких залишилася нечисленна, але багатостраждальна купка людей. Суворість долі в ці часи перешкоджає їм цілком віддатися вдосконаленню і поглибленню своєї науки. Велика частина з тих, хто в даний час має вигляд вчених, одягає істину брехнею, не виходячи в науці за межі підробки і прикидається знаючими. Той запас знань, яким вони володіють, вони використовують лише для низинних плотських цілей. І якщо вони зустрічають людину, яка відрізняється тим, що вона шукає істину і любить правду, намагається відвернути брехню і лицемірство і відмовитися від хвастощів і обману, вони роблять її предметом свого презирства і насмішок».

Пробачимо деяку важкуватість стилю. Суть тут не в літературній формі. Але коли чоловік в 25 років говорить подібні речі, говорить щиро і продумано, то починаєш розуміти, яка була його юність.

І те, що відразу слідом за цим на сторінках рукопису спалахує блискучий феєрверк улесливих фраз, переконує в щирості і правоті Хайяма краще, ніж що-небудь інше.
І правота його не дуже веселить.

Що ж ще знав і вмів Омар, син Ібрахіма? По всьому ясно, що Хайям грунтовним чином простудіював все богослов’я ісламу. Всі джерела сходяться в одному: Омар ібн Ібрахім був одним з найвизначніших знавців в цій області. А варто зауважити, що теологічні побудови ісламу за своєю заглибленістю, мабуть, не поступаються християнським.

Найцікавіше, що думка про аналіз священних текстів, нехай навіть максимально благонамірена, сама ідея про теоретичну, логічну розробку доказів на користь буття Всевишнього – глибоко єретична. Як тільки з’являється найменша думка, логіка, саме боязке бажання зрозуміти — починається єресь. Віра справжня повинна спочивати на цитаті.

Цитата і тільки цитата, повторювана співуче, – основа, оплот, щит і меч будь-якої релігії. Але трагедія в тому, що цитати потрібно все ж якось тлумачити. Це початок. Якщо можливо одне тлумачення, то можливо й інше. І тут-то розквітають єресі.

Вони з’являються спочатку боязко, непомітно — мова йде про якусь дрібницю, нісенітницю. Про сенс якогось слівця. Але тут вже приховано страшне. Ланцюгова реакція почалася. Гаслом будь-якої релігії слід було б взяти традиційний клич російського жандарма: «Не міркувати!».

Коли один з китайських майстрів пінг-понгу вважає, що при атаці противника топ-спіном необхідно згадати цитату з першого тому праць Мао, а другий пропонує цитату з сьомого тому — один з них єретик, навіть якщо обидві цитати збігаються буквально.

Вони не знають цього; вони наївно вірять, що говорять одне і те ж, але єресь вже зародилася. Через кілька років на такому грунті зростуть секти. Вони почнуть ворогувати. Потім хтось відчайдушний заявить, що цитату треба використовувати не при захисті від топ-спіна, а при атаці топ-спіном, а хтось наважиться помітити, що саме вона відповідає духу пінг-понгу, подачам; нарешті хтось може додуматися до того, що потрібно вдаватися до іншої цитаті, що саме вона відповідає духу пінг-понгу.

І єресі розквітнуть. Сімдесят дві секти були в ісламі під час Хайяма. Десятки і сотні томів канонізованих книг. Все це, ймовірно, простудіював Хайям. А він був з тієї породи людей, що засуджені до прагнення зрозуміти все до кінця. І він намагався.

Хайям не тільки блискучий знавець мусульманської теології; він чудово знає всю філософську спадщину греків. Втім, взагалі важко знайти будь-яку область знань, в якій він не був би першокласним фахівцем. Правда, в ті епохи енциклопедисти не були такою вже рідкістю. Швидше навпаки – на зорі науки кожен великий вчений, як правило, енциклопедист. Але навіть пам’ятаючи про це, дивуєшся діапазону Хайяма.

Якщо перебрати всю історію світової науки, то в цьому сенсі з Хайямом можуть змагатися чоловік п’ять, шість, не більше. Леонардо да Вінчі країн ісламу – цей комплімент нащадків Хайям заслужив повністю.

Математик. Можливо, найбільший у всій історії Сходу. Принаймні, так вважають багато істориків математики. Алгебраїчні роботи Хайяма – можна повторитися, блискучі. І він детально вивчив математичну спадщину греків, а це праця чимала. Робота не одного року.

Астроном. Багато років він створював Ісфаханську обсерваторію, сам вів тривалі і безперервні астрономічні спостереження, провів реформу календаря і розробив нове літочислення.

Частково фізик. У нього є дуже цікавий трактат, присвячений знаменитій задачі Архімеда про корону Гієрона. Тієї самої задачі, в результаті якої з’явився не тільки закон Архімеда, а й вигук «Еврика!».

Філософ. З його робіт видно, що він блискуче знає не тільки арабську, а й грецьку філософію, особливо філософію Аристотеля. Аристотелем Хайям захоплювався навіть занадто відверто. Може бути, найкраще про це говорить стиль посилань на нього. Хайям пише коротко і сухо: замість імені «Аристотель» завжди ставить «філософ». Філософ – і ніяких східних комплементів. А Хайям вмів їх говорити, коли треба. Але не тут. Він не хоче, щоб пишні слова, які він відчуває краще за всіх оточуючих, щоб ці проституційні солодкі фрази прилипали до тих імен, які дійсно дорогі йому.

Філософ – цього досить. Взагалі, як тільки Хайям починає обговорювати суть справи, то поетичний, східно-пишний стиль зникає безслідно. Між традиційними реверансами Аллаху, Мухаммеду і черговому покровителю укладено сухий, стриманий текст.

Посилання, міркування, креслення, формули. Евклід – просто Евклід, а не цар математиків або Світоч знань. Апполоній – просто Апполоній. Птолемей – Птолемей. Трохи відредагуйте текст, і перед вами стиль XX-ХХІ століття. А Аристотель — «філософ».

Але ми дещо відволіклися. Згадаймо, «філософ» писав настільки плутано і важко, що стиль його увійшов в прислів’я. Детальне вивчення його робіт саме по собі — виключно важке завдання. Вважаю, що в наші дні серед фахівців з історії філософії знайдеться дуже небагато таких, хто скрупульозно простудіював всю спадщину Аристотеля в оригіналі. Хіба що кілька вузьких фахівців – «аристотелезнавців». Хайям же, безперечно, вивчив всі доступні йому роботи філософської спадщини Заходу і Сходу. Посилання на десятки найрізноманітніших капітальних праць чудово свідчать про це. Якщо міряти за обсягом переробленої літератури, Хайяму може позаздрити будь-який доктор філософських наук. Але Хайям ще й знавець мусульманської юриспруденції.

Але і це не все. Він ще й астролог. Ми вже говорили, Хайям прекрасно знає ціну цій «науці», але щоб осягнути її правила, необхідно все ж поглинути багато інформації. До речі, одна з розповідей про астрологічні пізнання Хайяма змушує припустити, що він був знайомий і з основами метеорології.

Згадує ан-Нізамі Ас-Самарканді: «…Султан послав в Мерв до великого Ходжі (далі йде довге ім’я Ходжі), щоб він попросив імама Омара передбачити: якщо вони поїдуть на полювання, чи не буде в ці дні снігу і дощу».

Хайям думав два дні, вказав час «відправився і посадив султана верхи». Далі дія у ан-Нізамі розвивається як у хорошого драматурга. Звичайно, тільки-тільки султан виїхав… «над землею поширилися хмари, піднявся вітер, пішов сніг, і все покрилося туманом. Всі засміялися. Султан хотів повернутися. Але ходжа Імам (тобто Хайям) сказав, щоб султан не турбувався, так як п’ять днів не буде вологи. Султан відправився на полювання, і хмари розсіялися, і п’ять днів не було вологи, і ніхто не бачив хмар».

А під кінець оповідач додає, що Хайям, наскільки йому відомо, астрології абсолютно не довіряв… Але передбачати погоду Хайям повинен був мимоволі – це одна зі стандартних вимог султанів до своїх мудреців. Отже, в якійсь мірі він володів метеорологією. (І тут автор з великою працею утримується від зіставлення східних мудреців з сучасним бюро прогнозів).

Нарешті, він був лікарем. Про це не раз згадують біографи. І крім цього, Хайям ще займався теорією музики. І крім цього, перекладав з арабської на перську. І останнє. Згадаймо, що йому доводилося виконувати різні щоденні дрібні доручення шаха — типу передбачення погоди або тлумачення снів.

Рубаї Омара Хаяма

Так! Ми забули, що він ще й поет. Скільки не намагалися ми відтягнути фатальну мить – вона настала. Стаття про Хайяма немислима без докладної розмови про його вірші – рубаї. А розмову цю немислимо вести інакше як в захоплено-шанобливому тоні. І найменший відступ від захопленого стилю, самий невинний, самий крихітний, викличе, — ми знаємо це, — обурені окрики багатьох. Бо Хайям – фігура іконописна. І релігія хайямітів має на Заході сто з гаком років власної історії.

Як у всякої релігії (ми користуємося випадком, щоб процитувати самих себе) існують секти, є тлумачення, суперечки, люті непримиренні противники, але знову ж таки, як і належить, всіх об’єднує одне — беззастережне, сліпе, безрозсудне поклоніння.

А Хайям, як нам здається, заслуговує кращої долі. На заході Хайям-поет народився в 1859 р. Едвард Фіцджеральд опублікував перший переклад приблизно сотні чотиривіршів, і світ був вражений. Виявилося, що десь, чи то в Туреччині, чи то в Персії, чи то п’ятсот, чи то тисячу років тому якийсь чоловік думав про те ж, про що думає освічене XIX століття, і, мало того, формулював свої думки в чудових віршах.

Хоча вся Європа вже багато століть визнала, що від стародавніх греків можна чекати подібних речей, але «від якихось персів…» – це було справжнє одкровення. І ми ризикуємо підозрювати, що непомірне захоплення Хайямом, майже істеричну моду на його вірші, частково можна пояснити внутрішньою (може бути, неусвідомленою) зневагою представників європейської культури до культури Сходу.

Самовдоволення зустрічається частіше, ніж про це прийнято говорити; і коли середній читач раптом відкриває, що якийсь Хайям, який жив бозна-де і бозна коли, думав про те ж, про що і він, причому думав краще і глибше і (повторимося) до того ж писав чудові вірші — природно, щоб зберегти для себе одну з основних аксіом свого крихітного інтелектуального світу — непорушну впевненість: я — ім’ярек, може бути, і поступаюся багато в чому частині моїх сучасників (незначною, звичайно), але вже напевно перевершую по розуму і культурі будь-якого стародавнього турка, щоб зберегти цю настільки дорогу свідомість переваги, Хайям оголошується винятковим, неперевершеним генієм поезії.

Так все стає на місця. Геній – це виняток. З геніями ім’ярек не змагається. Генію дозволено все, навіть передбачити всі сумніви і переживання за тисячу років до його — ім’ярека — народження. Так, підносячи на п’єдестал одного, вириваючи його в захмарні висоти, несвідомо, ймовірно, принижують ту культуру, що створила поета.

А ось зайве свідчення захопленої поверховості хайямітів: десь на задвірках наукових фоліантів тулиться вже з початку вісімнадцятого століття відомий десятку-іншому фахівців скромний однофамілець поета – математик Омар Хайям. Саме однофамілець. Навіть в 1897 р. енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона поміщає дві статті. Одна – «Омар Аль-Кайямі» — про математика, інша — «Омар Хайям» – про поета.

Вже вірші Хайяма перекладені на всі європейські мови, вже створені численні клуби його імені, вже історики математики знають, що Хайям – один з геніїв їх науки, вже можна в дослідженнях про Хайяма-математика зустріти недбалі слова: «крім того він, здається, писав вірші» — але два Хайяма все ще не можуть об’єднатися.

Якщо говорити абсолютно строго – питання про Хайяма-поета не ясне досі. Неясно все. Фахівці досі не можуть домовитися навіть, які саме чотиривірші (рубаї) дійсно належать Хайяму.

Природно, у нас не може бути власної версії. Можна лише вказати на розмах розбіжностей. Число «справжніх» рубай Хайяма коливається від дванадцяти до тисячі з невеликим. Число це скаче від дослідника до дослідника, змінюючись в залежності від поглядів, наукової традиції, школи, навіть віку вченого. Причому можна, мабуть, помітити цікавий закон: чим старше вчений, тим охочіше він збільшує число «канонічних» рубай.

Світогляд Хайяма-поета – ще більша трагедія для істориків літератури. Ще в кінці позаминулого століття російський сходознавець Жуковський дав наступний реєстр характеристики Хайяма: «він вільнодумець, руйнівник віри; він безбожник і матеріаліст; він насмішник над містицизмом і пантеїст; він правовірний мусульманин, точний філософ, гострий спостерігач, вчений; він гуляка, розпусник, ханжа і лицемір. Він не просто богохульник, а втілене заперечення позитивної релігії і всякої моральної віри, він м’яка натура, віддана більш спогляданню божественних речей, ніж життєвим насолодам: він скептик-епікуреєць, він перський Абу-л-Ала, Вольтер, Гейне».

За наступні 100 з лишком років мало що змінилося. Весь перерахований набір можна знайти і в найсучасніших дослідженнях. Але цього мало. Навіть якщо прийняти, що авторство певних рубай встановлено безперечно, вже зовсім неясно, в якому саме віці їх написав Хайям. А життя він прожив довге. І світогляд сімдесятирічного старця — з цим всі, ймовірно, погодяться – дещо відрізняється від поглядів двадцятирічного юнака. Втім, можна оперувати і не настільки крайніми датами.

Тридцятип’ятирічний Олександр Сергійович Пушкін відкидав багато в поглядах двадцятирічного Олександра Сергійовича. Якщо згадати ще, що найдавніший відомий нам список був зроблений через три з половиною століття після смерті поета, якщо згадати, що багато з чотиривіршів Хайяма зустрічаються у самих різних поетів і після нього, якщо згадати все це, то питання про авторство рубай виявляється майже безнадійно заплутаним. Але залишаються вірші. І серед усіх взаємовиключних, що суперечать один одному рубай є кілька десятків таких, які міг би написати фізик і математик — людина, яка не сповідує ні ісламу, ні християнства, жодної релігії взагалі, крім релігії знання і науки.

Когда б я был творцом — владыкой мирозданья
Я небо древнее низверг бы с основанья
И создал новое — такое, под которым
Вмиг исполнялись бы все добрые желанья

Чи Хайям написав їх, або хтось невідомий, але підписався б під цим циклом Хайям свідомо. Тому що ми знаємо його наукові трактати, а там, хоча він скутий формою і боязню сказати що-небудь зайве («якщо ти мислиш — весь час будь насторожі»), і в його трактатах проривається іноді на поверхню тяжка гіркота, гіркота вічно самотнього мандрівника.

Ці мотиви аж ніяк не нові в поезії. І в цьому сенсі дана філософська лінія поезії Хайяма (точніше — пов’язана з ім’ям Хайяма) мало що відкриває нового.

То, что судьба тебе решила дать,
Нельзя ни увеличить, ни отнять.
Ты думай не о том, чем не владеешь,
А от того, что есть, свободным стать.

Так писав Омар Хайям, коли він не займався математикою, філософією, метеорологією, медициною, астрономією…

Про те, який він був, які співзвуччя викликав в душі небагатьох справжніх друзів і цінителів, відповів, може бути, краще за інших Нізамі Самарканді. «У році п’ятсот шостому в Балху, на вулиці работорговців, в будинку Еміра Абу Са да Джарре під час бенкету я почув, як доказ істини Омар сказав: «Могила моя буде розташована в такому місці, де щовесни вітерець буде обсипати мене квітами». Мене ці слова здивували, але я знав, що така людина не буде говорити порожніх слів.

Коли в році п’ятсот тридцятому (1135 – 1136 р. н. е.) я приїхав в Нішапур, минуло вже чотири роки з тих пір, як цей великий закрив обличчя покривалом землі, і низький світ осиротів без нього. І для мене був він наставником.

У п’ятницю я пішов поклонитися його праху і взяв з собою одну людину, щоб він вказав мені його могилу. Він привів мене на кладовище Хірі. Я повернувся ліворуч і біля підніжжя стіни, що огороджує сад, побачив його могилу. Грушеві і абрикосові дерева звісилися з цього саду і, розпростерши над могилою квітучі гілки, всю могилу його приховали під квітами.

Мені припали на пам’ять ті слова, що я чув від нього в Балсі, і я заплакав, бо на всій поверхні землі в країнах населеної чверті я не побачив би для нього відповідного місця».

Автор: Н. Натанов.