Про великих філософів античності
Є напівжартівлива думка, що будь-яку тему можна почати словами: «Ще Аристотель …». А чому, власне, Аристотель? Хіба не було блискучих голів до нього, хіба немає проблем, де він-то і повставав новому? Варто задати собі ці питання, і виникає підозра, що ми до сих пір не звільнилися від пут пізньої середньовічної вченості, яка у всьому схилялася перед великим мислителем давнини і тим зробила йому погану послугу. Але якщо середньовічні вчені мали на те виправдання – попросту слабо знали античність, – нам такого виправдання немає. Більше ста років тому німецький філолог Герман Дільс видав класичну працю «Фрагменти досократиків» (1903), де поставив (і багато в чому вирішив) грандіозне завдання – звести в одній книзі все, що відомо про грецьких філософів, що жили до Сократа. Завдяки йому і його послідовникам майже все, що дійшло від ранніх грецьких мислителів, нині виявлено та зробилося доступним. Який же результат?
По-перше, стало ясно, що до Сократа філософи переважно міркували про природу, тоді як він поставив у главу кута внутрішній світ людини і, насамперед, етику. Він визначив образ думок свого великого учня Платона, який лише в старості звернувся до природи.
По-друге, звалилася концепція «батьків» (Геродот – батько історії, Гіппократ – батько наукової медицини, Аристотель – батько зоології, він же – батько логіки і так далі). Всі «батьки» виявилися не стільки зачинателями, скільки «завершателями», кожен підводив підсумок вікової традиції.
Аристотель же був швидше консерватором і на відміну від Платона, свого вчителя, багато в чому уникав нових віянь, від чого, мабуть, і став на дві тисячі років оплотом консервативного знання. Другу половину життя він працював не стільки як філософ, скільки як блискучий класифікатор, що й забезпечило йому славу батька наук. Але батьком однієї з наукових дисциплін він справді став – він був першим істориком науки, мав тут блискучих учнів, і нам залишається в цьому за ним слідувати.
Нехай концепція «батьків» наївна, але забувати про неї не варто. При уважному погляді на історію науки в ній ясно видно два основних процеси – історія пізнання нового (когнітивна історія науки), історія засвоєння знань суспільством (соціальна історія науки). Так от, концепція «батьків» – результат змішання двох історій: імена тих, хто зумів донести знання до скількись широкого кола людей, запам’яталися нащадкам як імена творців, що мало не з нуля починали.
Згодом це стало нормою: Ньютона шанують як батька нової фізики, Ліннея – систематики, Канта – космогонії, Дарвіна – еволюціонізму. І всі нові імена з’являються в списку, висхідному до часів Аристотеля. А що ж до нього? Відповіді на ці питання і присвячується серія нарисів цікавого автора – Юрія Чайковського – про великих філософів і мислителів Античності. Так що заходьте ще.