Відкриття Тихого океану
Альфред Лотар Вегенер, німецький геолог (1880 — 1930), померлий у Гренландії, обґрунтовуючи свої теорії про дрейф континентів, ствердив, що в перші геологічні епохи Америка становила одне ціле з рештою суходолу. Вегенер був також переконаний, що якоїсь певної хвилі суходіл тріснув: сучасний американський континент відокремився від нього і, дрейфуючи на захід, спинився посеред океанів між євро-африканським “Заходом” та азійським “Сходом”. У разі слушності цієї теорії можна б сказати, що з погляду геології Америка “обрала” таке місце розташування, аби дивитися через Атлантичний океан на Європу, прихилившись спиною до Тихого океану, тобто розмістилася на захід від Європи і на схід від Азії. Ці невеличкі літературні вільності не мають іншої мети, ніж висвітлення чисто людського аспекту, що наклався на ці загадкові фізичні процеси.
Через мільйони років три невеличкі кораблі, три тендітні шкаралупки, яким судилася велика доля, перетнули морську безодню, яка утворилася внаслідок стародавнього розламу земної кори, й дісталися велетенської брили, що відокремилася від прадавнього суходолу, аби так чи інакше повернути її до європейського лона.
Парадокс, але іспанці вирушили на пошуки країн “Сходу”, овіяних за тих часів легендами: Колумбова експедиція мала дістатися Індії, яку тоді нерідко відвідували португальці, пускаючись у далекі морські мандри — на пошуки міфічної країни Офір. Своїми дивовижними морськими подорожами довкола світу португальці разом з іспанцями мали довести, що Земля — куля, подібна до тієї, яку змайстрував у себе в Нюрнберзі Мартін Бехайм, а не велика площина, обмежена на заході Атлантичним океаном, а на сході — далекими азійськими морями. Їхні мандри переконали в кулястій формі Землі, а отже, і в її єдності.
Через рік після тріумфальної Колумбової подорожі Васко Нуньєс де Бальбоа, вояк і авантюрист родом з андалузького міста Хереса, вибирається в Центральну Америку на пошуки проходу в Тихий океан. Легковажачи небезпеками незнаних і диких країв, він провів свій загін крізь джунглі й після всіляких пригод зумів подолати сучасний Панамський перешийок. На світанку 26 вересня 1513 року він помітив з вершечка пагорба величний океан, названий згодом Тихим, що сяяв у вранішньому промінні сонця. Діставшись берега, Бальбоа робить театральний, проте не позбавлений величі жест, — як був, в обладунках, заходить у воду із прапором Кастилії в одній руці та шпагою в другій і урочисто проголошує цей океан власністю іспанського короля.
Відтоді починається епоха, що її можна б назвати епохою панування Іспанії на Тихому океані. Започаткують її Магеллан та Елькано, які після Атлантичного перетнуть щойно відкритий Тихий океан (1520—1521). Магеллан помре на Філіппінах, а Елькано продовжить навколосвітню подорож через Індійський океан і повернеться до Іспанії, обпливши Ріг Доброї Надії і завершивши таким чином перше в історії навколосвітнє плавання. Після цього подвигу на його гербі з’явиться земна куля з написом “Primus circumdedisti me” — “Ти перший обплив довкола мене”.
Численні іспанські експедиції вирушають на розвідини цього велетенського океану слідом за тими, хто в одному, а часом в обох напрямках перетнув Тихий океан — Лоайзою, Елькано і Саласаром (1526), Сааведрою (1527 — 1529) Фльялобосом (1542 — 1945), Легаспі і Урданетою (1564 — 1565), Арельяно (1565), Менданьйою і Сармієнто де Гамбоа (1567 — 1569), Фернандесом де Кіросом (1605 — 1606). Менш як за століття іспанські мореплавці в цих подорожах відкрили і назвали такі архіпелаги, як Філіппінські, Маріанські, Каролінські, Маркізькі острови, Нова Гвінея; острови Санта-Крус, Соломонові, Гавайські, Уейк Гуам, Нові Гебриди, Гвадалканал, Гілбертські, Маршаллові, Галапагос, Хуан Фернандес, Флорес, Бікіні, Торресову протоку й Австралію (на честь іспанських королів з Австрійського дому), не рахуючи давно вже забутих назв багатьох інших територій.
У той самий час до Тихого океану вирушають і такі відважні англійські мореплавці, як Дрейк, Кевендіш та Спілберген, правда, головно, щоб перехоплювати іспанські галеони з їхніми багатющими вантажами та сповіщати своїх володарів про дії іспанської корони. Та незважаючи на ці піратські дії, Тихий океан лишався вотчиною іспанців.
Ще й у XVIII столітті, коли починається занепад її могутності, Іспанія відряджає великі морські й наукові експедиції до берегів Британської Колумбії (Канади) й Аляски — “Північних Каліфорній”. Топонімія тих місць доносить спогад про іспанських мореплавців та вчених, які з 1773 по 1793 рік методично досліджували західне узбережжя Північної Америки, цікавлячись її рельєфом, фауною та флорою, а також тамтешнім населенням, забираючись далеко на північ, до шістдесятої паралелі, аж за Алеутські острови, що неподалік Берингової протоки.
Перше в історії регулярне морське сполучення
Стосовно “епохи іспанського панування” на Тихому океані не буде перебільшенням сказати, що панувати в цьому регіоні два з половиною століття іспанці змогли завдяки створенню безприкладної в історії служби регулярного морського сполучення, яка обслуговувала два океани, — з допомогою славнозвісного “Манільського галеона”.
У проміжку між 1565 і 1569 роками ще один іспанський вояк, Мігель де Легаспі, завоював для іспанської корони Філіппінські острови, названі так на честь Філіппа II. Іспанія обернула їх в одне з найнадійніших своїх володінь і в основну тихоокеанську базу. Тож цей великий архіпелаг найдовше лишався її колонією на Далекому Сході: іспанці там затрималися більш як на три століття, аж до 1898-року. Велика спорідненість менталітету іспанців і навіть деяких їхніх звичаїв з азійським світом нагадує про ті далекі часи.
Маніла на Філіппінах була місцем приписки іспанських галеонів, що здійснювали регулярне сполучення через Тихий океан з портом Акапулько на мексиканському узбережжі. Перші регулярні морські рейси до Мексики датуються 1573 роком. Тривали вони до 1811 року включно, тобто 238 років. Згадані галеони, місткістю до двох тисяч тонн, проектовано в Іспанії, а потім побудовано на манільській корабельні Кавіте з міцних порід тропічних дерев, здатних витримати важкі умови майбутнього плавання.
Подорож з Акапулько до Маніли у напрямку північно-східних пасатів тривала шістдесят днів. Плавання назад було далеко довше й небезпечніше. Кораблям доводилося підніматися на північ, майже на широту Японії, аби спіймати західні вітри, а потім спускатися крізь смуги частих буревіїв до мексиканського узбережжя. Пливти туди й назад було близько 18 000 морських миль. Такі рейси майже з винятковою пунктуальністю здійснювались два з половиною століття. І це за часів, коли плавання було тільки на вітрильниках, прокладаючи шлях за компасом та вельми приблизними морськими мапами, коли все залежало від вітрів, течій, тайфунів, не кажучи вже про самотність, спеку, цингу, бері-бері… та піратів.
Манільські галеони уможливлювали постійне сполучення між Азією, Америкою та Європою, бо прихід кораблів до Акапулько узгоджувався через центральноамериканський перешийок із рухом іспанських човнів, які здійснювали зв’язок з Європою через Атлантичний океан. Сотні, якщо не тисячі кораблів було залучено на двох океанах до мережі, яка з’єднувала три континенти.
Отже, іспанський порт Маніла став осереддям світової торгівлі, куди прибували чи то прямо, чи через Китай японські товари, товари з Борнео, Яви, островів Прянощів (Молукських островів), з Індії, Цейлону, Сіаму, Камбоджі та Малайзії. Галеони завантажувались казковими багатствами, які зачаровували європейців: золотом, перлами, сіамськими сапфірами, лаковими виробами, китайським шовком, амброю, сандаловим деревом і камфорою, нефритом, мінгською порцеляною, мускусом, коринкою, гвоздикою, перцем, карі… Але водночас з всіма тими коштовностями вони перевозили ідеї, смаки й традиції азійського Сходу, які відчутно позначилися на іспанській Америці й скорили Європу, спонукавши її до торгівлі з цим континентом. На світ з’явилося багато східних компаній, які пізніше множилися, як гриби.
Місток між Сходом і Заходом
Звісно, за доісторичних часів азійські народи колонізували американський континент, перебираючись через Берингову протоку або дістаючись його берегів із Полінезії. Але лише новітнє “відкриття” Тихого океану по справжньому відкрило їм шлях до Америки.
Як слушно зауважив мексиканський письменник Едуардо Еспіноза, Америка потерпіла від “дезорієнтації”. Успадкувавши європейський світогляд, американці називають Азію Далеким Сходом, в той час як “Схід” цей насправді розташований на захід від Америки; а власне Америка міститься на Схід від Китаю і Японії… Це уподібнення географічних і культурних понять, характерних для Європи, завадило Америці завважити, що Азія, яку вона вважала вельми далекою, насправді розташована “зовсім в іншому місці” і “наближається” до неї, Америки, через Тихий океан, аби, сказати б так, поплескати її по плечу і нагадати про свою присутність. А вона і справді не забарилася, вона вихлюпує на американські береги все нові й нові хвилі емігрантів, дедалі численніші общини яких дають все нових і нових метисів і, можливо, стануть новим етнічним і культурним горнилом, що матиме наслідки, які годі передбачити.
Американський континент нарешті усвідомив, що його розташування поміж двох великих океанів, Атлантичного і Тихого, на півдорозі між Європою і Азією, робить із нього міст між Сходом і Заходом — цими двома швидше концептуальними, аніж географічними сутностями, між Сходом і Заходом, які впродовж сторіч вважалися розташованими на протилежних краях велетенського непорушного прямокутника, в той час як лежали вони на сфері і положення їхнє змінювалося залежно від місцеперебування спостерігача. Америка, повернена, з одного боку, до чисто умовного “Заходу”, а з другого — до менш умовного “Сходу”, можливо, якось спроможеться синтезувати їх обох, подібно до того, як п’ять століть тому, коли її “відкрили”, вона принесла уявлення про сферичність світу, а отже, і про його можливу єдність.
Америка, заселена на світанку людської історії вихідцями з Азії, а пізніше вихідцями з Європи, може, і стане зрештою ідеальною колискою отої “космічної раси”, про яку мріяв мексиканський філософ Хосе Васконселос?
Автор: Альфонсо де ля Серпна.