Історія в билинах і фольклорі. Частина друга.

казка

Міфологічна свідомість перетворило реальну дійсність згідно своїх законів. Пошуки історичних прототипів билинних героїв і подій, зрозуміло, цікаві, але коли ми їх знаходимо, то щоразу переконуємось, наскільки народне узагальнення могутніше і ширше початкового факту. Перетворення Тугоркана в Тугарина Змієвича і поразка його в битві з руським богатирем – наочний тому приклад. Історичний Тугоркан мирився і сварився з великими і удільними князями, загибель його під час набігу і похорон у Берестові були окремим випадком багаторічної боротьби з половцями. У билині цей Тугарин Змієвич знаменує всю кочівницьку стихію, що котила печенізькою-половецькі хвилі на стіни руських міст. Ця стихія зазнала тоді поразки в сутичці з нашою ранньою державністю – Альоша Попович переміг Тугарина.

Але на зміну печенігам і половцям виріс новий, куди більш грізний ворог, і народ дав разюче узагальнення очікуванню ворожого нашестя. Зачин билини «Василь Гнатович і Батига» говорить, як «туриця златорога» разом з турами і турятами розійшлися в чистому полі під Києвом. Тури побачили диво-дивне на міській стіні і так доповідають про бачене Туриці-матінці:

“А по тій стіні по городовій
Ходить-то дівиця душа червона,
А на руках носить книгу Левапідову,
А не так читає, та в двої плаче.

Каже-то ж туриця рідна матінка:
«Ой же ви, тури та милі дітки!
Oй не дівка плаче, то стіна плаче,
Ой стіна та плаче городова,
А вона відає лихо над Києвом,
Ой вона відає лихо велике.

Такий образ – плачучої стіни-дівиці під силу створити лише великому майстрові. Прабилина складалась, мабуть, по свіжих слідах татарської навали, вже дуже яскравий цей образ. Так само разючий і узагальнюючий образ самої навали, з яким ми зустрічаємось в інших билинах. Руським богатирям, які досі долають всіх своїх супротивників, здавалося, що вже ніщо їм протистояти не може і все їм під силу. Було б, мовляв, забите залізне кільце в матінку сиру землю, ми б, вхопившись за нього, догори дном її перевернули. І ось з’явилась вдалині незліченна рать. Граючи виїхали на неї богатирі, вступили в січу. Але диво-дивне, скільки не рубають вони неприятелів, а їх все більше стає. Немає убутку проклятим полчищам. Повернули богатирі назад, пішли в гори, а там, в печерах, скам’яніли навіки.

Якби такий образ був створений однією людиною, ми такого поета назвали б геніальним. Але цей образ створив геній всього народу, узагальнив у ньому національну трагедію далеких часів.

Треба сказати, що в більшості билин, присвячених татарській навалі, богатирі незмінно виходять переможцями з сутичок з ворогами. Тут історичний оптимізм народу не просто стверджував бажане замість дійсного, але провидів прийдешнє позбавлення Русі від татарського ярма. Билини складалися століттями, і побоїще на Калці змінилось в народній пам’яті перемогою на Куликовому полі.

Велетенські характери і велетенські події викликають велетенські узагальнення. Всіх билинних сюжетів не переказати, але нагадаю один, видатний навіть на цьому величному тлі. У билині «Вольга і Микула» богатир вгледів як у полі оре селянин. Хоче зустрітися з ним, та не може поспіти слідом його «кобилці соловенької». Селянин з нею «виїде в один край – іншого не бачити». Нарешті, наступного дня богатир таки знайшов мужика і став вмовляти йти до нього в товариші. Селянин випряг кобилку, сів на неї і, їдучи поруч з Вольга-богатирем, згадав про соху, залишену в борозні. Нехай, мовляв, Вольга пошле свою дружину висмикнути ту сошку з земельки і велить кинути її за Ракитів кущ, щоб не спокусився нею хто. Вольга посилає спершу трьох молодців, потім десяток, нарешті, всю свою дружину, але «сошки від землі підняти не можна».

Усміхається селянин: не дружина, мовляв, у тебе, а одна «хлебоясть», дармоїди. Під’їжджає він до своєї «сошки кленової», бере її однією рукою, з «омешків» земельку витрушує, кидає соху за Ракитів кущ. Знову поїхали вони з Вольгою по чисту полю. І тут кобилка соловенькая далеко залишає за собою богатирського коня. Начебто вони і наввипередки-то не йдуть, а само собою виходить, що вона все далі від нього йде, «Стій, постій!» – Кричить йому вслід здивований богатир, скажи, мовляв, хоч ім’я своє на прощання … І відповідає селянин просто і гордо:

Ан ж, Вольга ти Святославич!
Жита напашу, в скирти складу.
У скирти складу та додому виволіку.
Додому виволіку, будинки вимолочу,
Драні надеру та ще й пива наварю,
Пива наварю, мужичків напоюю.
Стануть мужики мене співати;
«Ан ти, молодий Мікулушка Селянинович!

Автор: Сергій Наровчатов.

P. S. Старинные летописи рассказывают: А еще помимо всего прочего в давние времена различные былины, сказки, легенды, были главным развлечениям для взрослых и детворы. Особенно на праздники (Новый год, Рождество), когда все садились кругом и рассказывали интересные истории. Жизнь людей была непритязательной и простой, это сейчас мы ломаем головы над тем, как встречать 2014 год, а тогда таких проблем и близко не возникало.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *