На Березані
Березань – маленький острівець, близько квадратного кілометра, біля гирла Дніпра, прямо перед входом в Дніпро-Бузький лиман. Різне пригадують про нього люди. Тут полегшено зітхали запорожці, що поверталися з далеких походів, – рідна земля почалася. …Тонкий шар гранту, що настилає вапнякову брилу Березані, давно вже, скоро сторіччя, дивує і радує археологів. Тут знайшли сім священних зображень жуків – скарабеїв, які, як думали їх власники, захищали від злих духів. Кожен амулет, зроблений з склоподібної маси і пофарбований в жовтий або синій колір, проколотий для нанизування. На спинках – давньоєгипетські ієрогліфи. Особливості почерку свого часу дозволили академіку Б. Тураєву датувати знахідку часом занепаду давньоєгипетської культури – VII-IV ст. до нашої ери. Це одне з небагатьох свідчень зв’язку Стародавнього Єгипту з територією нашої Батьківщини.
Представники багатьох народів, побувавши на Березані, залишили сліди в її ґрунті, який зіграв роль свого роду журналу для реєстрації відвідувачів: тут і грошові знаки римлян і турків, і полушка Петра I, і одне з небагатьох свідчень перебування на Русі варягів – надгробний напис на старошведській мові… Є й більш давні речі. Археологи ще в 19-му столітті знайшли тут залишки невеликого поселення греків. У руїнах осель, разом з іншими предметами повсякденного побуту, були виявлені вази і келихи – як і належало, з малюнками.
У тому числі і один з найдавніших зразків цього мистецтва – кубок із зображенням жінки.
Силует нагадує експонати виставки творів вихованців дитячого садка, але хочеться застерегти читача від зарозумілості: греки тоді тільки почали замість геометричного і рослинного орнаменту зображати людські фігури. Такі кубки виробляли на острові Хіос і, можливо, у грецькій колонії, на одному з рукавів дельти Нілу – Навкратіс.
Перші майстри грецьких розписних ваз малювали чорним лаком на світло-коричневому глазурованному фоні. Чорний колір набував блискучий або матовий відтінок (може бути, деякі вази потьмяніли з часом від поганих умов?). Світло-коричневий фон залежно від уподобань чи хімічного складу сировини ставав більш жовтим або червонуватим. Таку техніку називають «чорнофігурним» живописом на вазах. Треба сказати, що, крім буденного посуду, археологи знайшли фрагменти високохудожніх чорнофігурних творів. Вчені В. М. Скуднова і А. А. Передольская кажуть, що це робота великих майстрів. І на крихітну Березань падав відсвіт генія давньогрецьких художників. Навіть у цьому далекому краю мистецтво було частиною побуту поселенців…
Більш точне уявлення про знахідки дадуть не осколки, зрозумілі лише фахівцям, а зображення справжніх речей, аналогічних втраченим. Ось, наприклад, чаша для вина, прикрашена двома фігурками – вершника і бігуна. Ось як вона виглядає:
До речі, що тут зображено? Ймовірно, все ж не біг наввипередки людини і коня. І, мабуть, не переслідування. Швидше за все, бігун показує дорогу. Але точно сказати важко. Англієць Лейн у своїх коментарях з приводу цієї вази, так само, як і інші фахівці, опитані автором, не можуть поки знайти логічний зв’язок між цими фігурками в рамках одного сюжету. Цілком можливо, що сюжету і немає, а вершник і бігун мають чисто декоративне значення. Вражає плавна форма посудини, грація і легкість стрімких фігурок. Правда, майстер ще не цілком справляється з передачею об’єму. Людське тіло у верхній частині тулуба трохи штучно розгорнуто їм під впливом площинного живопису єгиптян. Але чарівництво загального динамічного контуру краде маленька похибка малюнка, яка лише вносить у візерунок наївну інтонацію.
Повернемося, однак, до Березані. Нещодавно тут зроблена ще одна цікава знахідка. Треба сказати, що давно вже увагу археологів привернули дивні уламки каміння і галька чорного, темно-сірого і сіро-зеленого кольору, що зустрічаються там і сям біля залишків поселення, та різко виділяються на тлі вапнякових скель. Вони були не місцевого походження – в цьому не сумнівалися. Але якого – толком ніхто не знав. Дослідженням цього питання і зайнявся вчений В. Ф. Петрунь. І тоді з’ясувалося, що камінці – з вулканічних порід! Що це частинки якоїсь вулканічної лави.
Зовсім вже дивною рідкістю виявився знайдений тут осколок вулканічної «бомби» (слюдяного трахіту) – застиглу грудку розпеченої лави, кинуту вгору газами, що рвуться назовні, і охолоджену в польоті. Найближча батьківщина таких камінчиків – острови Егейського моря або північної частини західного берега материкової Греції. Але навіщо брали їх з собою моряки, які йшли в далеке плавання? Адже навіть для корабельного баласту їх занадто мало. Зовсім недавно прийшла розгадка.
Розчищаючи пензликом і ножем залишки стародавнього поселення, учасники експедиції під керівництвом В. В. Лапіна знайшли кілька таких камінців під основою вогнища в одній з хатин. Інші виявилися в залишках похоронного багаття, на якому було спалено тіло 10-12-річної дівчинки (звичайний в Греції обряд) .
Так народилася гіпотеза. Хто не знає про збережений до наших днів звичай наших селян при переселенні брати з собою жменю рідної землі, щоб потім кинути щіпку на могилу близької людини? Може бути, тут ми маємо справу з чимось аналогічним? Ця думка, висловлена В. Ф. Петрунем, потребує подальшого обґрунтування? Так, безумовно. Але не слід скидати з рахунків таке: в Древній Греції існувало шанування каменів, що позначали кордони держав або володінь. Обожнені прикордонні знаки в свята кропили кров’ю жертовних тварин, прикрашали квітами. Шкода, Петрунь про це не згадує. Що ж дивного в тому, що, їдучи, емігранти брали з собою уламки каміння та гальку рідного берега. І в похоронне багаття дочки кидав свою святиню безвісний поселенець, виливаючи скорботну ніжність.
Шматок вулканічної бомби знайшли в залізоплавильній майстерні. Адже в Греції бог вулканів Гефест вважався покровителем ковалів. Може, їдучи, майстер захопив з інструментами і «божественну» річ, як звичну нам ікону, намагаючись зберегти заступництво Гефеста. І Гефест, як здавалося господареві, не забув підопічного.
Автор: Ф. Белелюбський.