Лабіринт в історії. Частина друга.

Для апологетів християнства лабіринт виявився справжньою знахідкою, гнучким і ємним символом, придатним для уособлення нового релігійного змісту. У ранньому середньовіччі лабіринт – символ життя, його несподіваних перешкод, подій, поворотів. Людина повинна зуміти правильно вибрати собі дорогу: одне відгалуження веде до спасіння, інші – в «геєну вогненну». Недарма аж до IX століття лабіринти незмінно прикрашали одягу європейських королів та імператорів, постійно нагадуючи навіть обраним про тернистий і заплутаний життєвий шлях, повного помилок і спокус. У той час подібні лабіринти називали навіть «шляхом до Єрусалиму»: вважалося, що вони символізують паломництво до святих місць. Найчастіше, втім, мова йшла про Єрусалим як про небесний град, що дає надію на порятунок душі християнина; тому центр такого лабіринту, де колись була голова бика, називався тепер Небом.

Приблизно з XII століття зображення лабіринтів з’явилися на підлогах церков. Їх можна і сьогодні побачити в старовинних соборах Італії, Франції, Англії, Німеччини. Найвідоміший – лабіринт центрального залу Шартрського собору у Франції, знаменитого шедевра ранньої готики. Поступово мотив лабіринту міцно, на багато століть утвердився в будівельній практиці. Так, і в XIX столітті лабіринт з кахлю прикрасив підлогу одного з соборів Кельна. А коли в архітектуру європейських міст прийшов стиль модерн, лабіринтами (вже без будь-якої символіки) стали викладати плитку на сходових майданчиках.

Та ж ідея лабіринту знайшла своє відображення і в живописі. Картина художника кінця XVI – початку XVII століття Квентіна Варина зображує гору, за якою піднімається спиралеподібна галерея. На вершині – житло блаженних праведників. Шлях до них непростий: на кожному кроці християнина підстерігають спокуси і пороки. Але істинно віруючий знаходить дорогу, що веде до спасіння.

В тій чи іншій формі думка про устрій світу як про своєрідний загальний лабіринт глибоко вкоренилася у свідомості середньовічної людини. Гравюра німецького художника XVII століття Боетіуса фон Больсвара – та, наприклад, прямо показує християнина, який бреде по життю-лабіринту. Подорожній тримається за «нитку Аріадни»; інший її кінець – в руці у ангела, який втілює божественне провидіння і виводить «грішну душу» з плутанини життєвих колотнеч.

Мотив лабіринту використовувався і в іконописі: тут він зазвичай зображувався концентричними кільцями стін з тупиками та переходами. А в середині – людина. Вона в сумніві: що вибрати – шлях чесноти або шлях гріха? Один веде наверх, в царство небожителів, інші – вниз, в кипляче полум’ям пекло. До порятунку – єдиний шлях, а до вічних мук – дванадцять.

Ідею лабіринту сприйняли і прихильники каббали – містичної течії в іудаїзмі, заснованої, зокрема, на вірі в Біблію як збірку символів. Так звана практична кабалістика мала цілу систему спеціальних ритуалів, молитов, обчислень, за допомогою яких людина могла «втрутитись» і в устрій світу і у власну долю. У 1549 році в Кракові єврейський богослов Мойсей Кордоверо випустив посібник з Кабали. За допомогою особливих діаграм – лабіринтів він пояснював непосвяченим устрій світу: ось це – еманація Бога, це – мудрість, це – велич, а це – любов, сила, краса, співчуття, справедливість, та так далі.

Нерідко у вигляді лабіринту зображували плани міст, які здавалися з тих чи інших причин складними і заплутаними. Лабіринтом представлявся середньовічним художникам напівміфічний Єрихон, який, як це описано у Старому завіті, довго осаждало воїнство Ісуса Навина. Збереглися старовинні італійські та французькі мініатюри на пергаменті із заплутаним лабіринтом вулиць Єрихону. У вигляді ряду концентричних вулиць з тупиками та переходами його зображували і в різних виданнях Старого заповіту, і в повчальних книгах давньоєврейською мовою, що випускалися в XIII – XVIII століттях.

У формі лабіринту, але не круглого, а прямокутного, Єрихон відображений також у виданнях Біблії вірменською мовою XIV – XVII століть і в сирійській «Граматиці», написаній в 1775 році єпископом Тимофієм Ісаком.

Коли німецький теолог, історик і філософ Йоганн Валентин Андреа на початку XVII століття написав трактат – утопію «Республіка Хрістіанополіс», то на титульному аркуші зобразив «місто загальної справедливості» у формі замкнутого лабіринту з прямих довгих будинків і вулиць.

Потрапили лабіринти і на іменні печатки. Герцог Амальфі, племінник папи римського Пія II, скріплював папери особистою печаткою із зображенням лабіринту. По краю був вибитий напис: «Я знаю – виходу немає». А повелителі Павії, сімейство Беккаріа, помістили лабіринт і на свій герб, і на сімейні портрети.

В епоху Відродження, коли художники широко зверталися до грецької міфології, лабіринт став важливою деталлю любовних сюжетів в живописі. Відомий під ім’ям Тінторетто венеціанець Джакопо Робусті, наприклад, створив полотно, що зображує острів (мався на увазі Крит), на якому в оточенні білокам’яних альтанок і високих тінистих дерев розбита велика клумба – лабіринт. На його доріжках гуляють закохані парочки, грають музиканти, а на віддалі накритий стіл. У всіх подібних картинах XVI – XVII століть лабіринт служив як би фоном для зображення серцевих почуттів, дружніх бесід, співу, танців.

Критський лабіринт, де Тесей боровся з Мінотавром, зобразив німецький художник Йоганн Вільгельм Баур, коли ілюстрував «Метаморфози» Овідія. Інший німецький художник XVIII століття Ієронім Шперлінг теж звернувся до «Метаморфоз». На його гравюрі лабіринт позначався лінією акуратно підстриженого чагарника.

Взагалі лабіринти з живої зеленої огорожі стали предметом захоплення знаті в багатьох європейських країнах. До наших днів в Англії збереглося вісім лабіринтів з особливим чином підстрижених газонів. Серед них славляться «Пастуший лабіринт» ( він же «Погоня Робін Гуда» ) в графстві Ноттінгемшир і «Місто Троя» в Оксфордширі. У Франції найбільш цікавим вважається садовий лабіринт у Версалі, створений архітектором Ле-Нотр.

З садово-парковим лабіринтом біля палацу Хемптон-корт в Лондоні, створеним в 1690 році, пов’язано продовження нашої історії. Найдовша сторона зеленої трапеції цього лабіринту досягає 70 метрів, а його вузькі зелені коридори тягнуться в цілому на кілометр. Хемптон-кортський лабіринт довгий час служив лише для розваги, особливо для туристів, поки в 1901 році сюди часом не забрів американський зоопсихолог В. Смолл. Гуляючи по доріжках, вчений подумав: а що буде, якщо в подібний лабіринт пустити тварин? Чи не допоможе це краще зрозуміти, як вони думають? Незабаром він поставив перший експеримент, і почалося нове життя лабіринту – як наукової моделі.

У різні роки вчені створили чимало таких пристроїв. Це, як правило, експериментальні установки, розміром не більше кімнати. Стінки і тупики, складені з Т-і У- образних кутів, квадратів, трикутників, змушували піддослідних щурів та мишей у пошуках виходу неабияк «поламати голову».

Розповідь про лабіринті буде неповною, якщо не згадати про його ігрову роль. Ігри в лабіринт, ймовірно, існували вже в давнину. У XVII столітті в Європі користувалася популярністю настільна гра-лабіринт. Один примірник її зберігається в Баварському національному музеї в Мюнхені. І в наш час конструктори створюють нові варіанти гральних лабіринтів для дітей і дорослих. Останнім досягненням у цій галузі, мабуть, слід вважати «лаб-куб» – «лабіринт-кубик». Його придумали в Німеччині за зразком кубика Рубика.

Отже, пройшовши через тисячоліття, ставши частиною духовної та матеріальної культури людства, лабіринт і надалі живий. І цілком можливо, ще здивує нас новими своїми втіленнями.

Автор : С. Самойлов.