Одіссея Олександра Пересвіту. Частина шоста.

Тепер ми можемо звернутися до останньої загадки Пересвіта, до його поєдинку. «А сили моєї дванадцять орд і три царства… » Картина Куликовської битви і передуючих їй подій, розгорнута автором і наступними редакторами «Сказання про Мамаєве побоїще», намальована настільки жваво, настільки насичена фактами й іменами, що поєдинок Олександра Пересвіта з ординцями якось не став темою спеціального розгляду дослідників. Їм захоплювалися, з його приводу висловлювали зворушливі та патріотичні судження, його відтворювали художники, описували літератори, проте далі цього справа не йшла. Тим часом одна тільки згадка різними редакціями і варіантами «Сказання…» представників різних етнічних груп, які виступали в якості єдиного противника брянського боярина (печеніг, половець, татарин) вимагає розгляду питання.

Вже в короткій літописній повісті ми знаходимо перерахування народів, що брали участь у поході: татари і половці, до яких приєднані найманці з «фрязі, черкасів і ясів». Широка повість додає до переліку «бессерменов, арменів … і буртасів». Що ж, окремі їх представники могли перебувати в оточенні Мамая, в тому числі і генуезці («фрягі»), однак існування в його війську скільки-небудь вагомих військових підрозділів цих народів викликає такий ж сумнів, як нібито взяті Дмитром з Москви на Куликове поле «для огляду» гості – сурожані, яких чекала сама сумна доля у разі перемоги Мамая.

Немає в цьому переліку і «печенігів», з одним з яких нібито належало битися Пересвіту. Як правило, в «Оповіді …» і літописних повістях військо Мамая називається то «татарським», то «половецьким», а іноді і тим, і іншим. Остання обставина, привертаючи увагу філологів та істориків літератури, давала привід відносити всі згадки половців і печенігів за рахунок історичної традиції у свідомості руського народу, який не розбирався нібито в степовиках, з якими йому доводилося мати справу, або ж за рахунок навмисної архаїзації, спричиненої використанням авторами «Сказання … », «Задонщини» і «Слова о полку Ігоревім». Проте ні «Слово … » , ні «Задонщина» жодних печенігів не знають. Що стосується «половців» і всього з ними пов’язаного – «поля Половецького», «землі Половецької», – то, швидше за все, тут виявлялася не архаїзація, а щось інше.

Справа в тому, що основним населенням Золотої Орди, і особливо війська, були не «татари», а половці. Ті самі, що населяли до приходу монгольських завойовників південноруські степи. Як правило, про це забувають навіть історики. Чомусь вважається, що половці зникли зі степів, знищені монголами і татарами. Насправді вони не тільки залишилися, але і дуже швидко асимілювали своїх завойовників, які не встигли піти у монгольські степи: вже до кінця XIII століття офіційною мовою Золотої Орди стала половецька (тюркська) мова. Як відомо, основна маса половців була християнською, вона і залишалася такою навіть коли державною релігією Орди став іслам. Якщо ім’я несе хоч якусь конфесійну інформацію, то Мамай був, як видно, половцем і походив з християнської сім’ї: ім’я «Мамма» є в православних святцях.

От чому не анахронізмом, а точною історичною деталлю можна вважати повідомлення автора «Сказання … », що московський князь, відправляючи розвідників, посилає з ними товмачів, знаючих «мову половецьку».

Тут ми стикаємося з явищем, яке далеко не завжди враховують історики та літературознавці. Виникла спочатку в XIII столітті назва ординців «татари» наприкінці XIV і початку XV століть стала замінюватися колишньою назвою цього народу, що було пов’язано з відомим зростанням освіченості на Русі. У середині ж XV століття, після захоплення турками Криму, утворення на Волзі Казанського й Астраханського царств і тепер вже поголовної ісламізації тюркомовного населення, антонім «половці» остаточно виходить з ужитку (оскільки колишні половці були християнами) і затверджується існуючий паралельно – «татари»: іншими словами, в назві «татари», з другої половини XV століття обіймати всі мусульманські народи Східної Європи, на перше місце виходить не етнічна, а віросповідна ознака.

Противником Пересвіту, швидше за все, міг стати половець. Звідки ж з’явився печеніг? На перший погляд, дійсно, незрозуміло. Хоча нащадки печенігів, як вважають етнографи, до сих пір живуть в низинах Дунаю, в якості етнічної одиниці вони припинили своє існування в кінці XI століття. З тих пір печеніги залишилися надбанням тільки ранніх руських літописів та билинного епосу. Письменник XV століття міг дізнатися про їх існування або з літописів, або з житія Бориса і Гліба, або з билин. Слід пам’ятати, що начитаність руського книжника XV, XVI століть, знання ним всього обсягу тодішньої літератури, в першу чергу її історико-мистецьких жанрів, була набагато вище, ніж може здатися. Суть не в звичайному знайомстві з твором, а в його глибинному засвоєнні, що дозволяло при написанні нового або редагуванні старого тексту органічно вводити в його тканину як окремі цитати, так і великі, перероблені згідно поставленого завдання шматки і глави.

Подібно до того, як основною історико-ретроспективною частиною «Слова о полку Ігоревім» свого часу стала цитати з поем Бояна, поета XI століття, що містять у собі залишки більш давніх текстів X століття, точно так само автор “Задонщини” використовував фразеологію і поетику «слова … », пізніше, у свою чергу, частково запозичені у нього автором «Сказання…»

Але «Задонщина» і «Слово…» були не єдиними і навіть не головними джерелами натхнення автора «Сказання … ». Як показали дослідження, він широко використовував літописи, що дозволили йому створити, з точки зору історика, фантастичну, а для тодішнього читача цілком переконливу повість про прихід на допомогу Дмитру новгородського ополчення. Він широко використовував житія Олександра Невського для опису видінь і чудес. Подібно до того, як Пелгусій, старійшина іжорців, несучий варту на невських берегах, бачив святих Бориса і Гліба, які поспішають з дружиною на допомогу «небожу нашому князю Олександру (Невському) так і стоячий у дозорі «якийсь
розбійник Фома Кацібеев» (Хаберциев, Халцибеев різних списків) удостоївся бачити, як Борис і Гліб ще перед битвою посікли «полки, що йдуть зі сходу» на Русь.

До історичних паралелей кінця X – початку XI століть і до досвіду Олександра Невського звертаються Ольгердовичі, вмовляючи Дмитра перейти на інший бік Дону; до пам’яті славних діянь Володимира Святославича, який хрестив Русь, звертається у своїх промовах до московського князя його двоюрідний брат Володимир Андрійович. Іншими словами, автор і редактор «Сказання … » використовують саме той хронологічний пласт руських літописних зведень, де знаходяться згадки про єдиноборства: Мстислава з касожським князем Редедею та безіменного юнака-кожум’яки з печенігом. Останній виходить з полків печенізьких «превелике зело і страшний». Саме так малює противника Пересвіт і «Сказання …»: «… виїде злий печеніг … подібний до древнього Голіафу: п’яти сажнів висота його, а трьох сажнів ширина його». Коли юнак-кожемяка «вдавив печеніга», то «зраділа Русь», кинувшись на ворогів. Те ж саме відбувається і при поєдинку Пересвіта з печенігом на полі Куликовому.

Паралелі, подібні імена і порівняння відкривають нам асоціації, про які середньовічний письменник дбав більше, ніж про історичну достовірність. Тому, якщо б ми не були впевнені в існуванні реального Олександра Пересвіта, то мали б право і припускати, що його прізвисько – «Пересвіт» – зобов’язано тій же літописній статті Повісті временних літ під 993 роком, виникнувши «по сосмислию» і співзвучністю з ім’ям міста, закладеним Володимиром на честь перемоги юнаки – «Переяславль», оскільки той «переял славу» печенізького богатиря. Дуже суттєво, що в літописі Переяславля-Суздальського, що дійшов до нас у списку середини XV століття, стаття ця доповнена прямою вказівкою, що і «юнакові того ім’я було Переяслав».

З іншого боку, християнське ім’я Пересвіту – Олександр – наводило читача на думку, що в зовнішності брянського боярина, а головне – інока, посланого Сергієм Радонезьким, з лав війська князя московського виїхав його небесний захисник і «небіж» Олександр Ярославич Невський, який у свій час брав безпосередню участь у битві на Неві, до речі сказати, саме на коні і, схоже, з списом.

Оскільки ж сумнівів в історичності Олександра Пересвіта тепер не виникає, всі ці явні і такі, що напрошуються ремінісценції змушують припустити зворотний хід авторської думки – від імені Пересвіту до поєдинку і до печеніга. Питання в іншому: чи реальний сам поєдинок?

Наскільки мені відомо, цей факт Куликовської битви ніхто з дослідників не брав під сумнів. Ось і цитований вище радянський історик назвав цей поєдинок «традиційним» і повідомив, що на очевидців він справив «сильне враження». В останньому він був би правий, якби не помилявся у першому: впродовж всієї історії військового мистецтва Русі ми не знаємо жодного поєдинку перед битвами, крім згаданих Повістю минулих років – кожум’яки з печенігом і Мстислава з Редедею. Питання ж не в тому, могли або не могли виникати сутички між представниками ворожих армій, які перебувають у стані позиційної війни, коли діють легкі роз’їзди, відбуваються дрібні сутички і на нейтральній смузі і на флангах, але не та, ні інша сторона не наважується почати фронтальні дії. Але передбачається, що на розчищеному просторі між двома арміями раптом розігралася сцена, доречна лише на лицарському турнірі. Руські літописи таких випадків не знають, бо їх не могло бути.

Військо, що підігрівається ще з вечора до майбутнього бою, налаштоване на нищівну атаку, щоб вирвати бажану перемогу, розганяється, щоб якомога сильніше обрушитися на прагнучого назустріч противника, раптом зупиняється в двох десятках кроків від ворога і спокійно чекає – спочатку пошуку поєдинщика, потім їх приготування до бою і, нарешті, результату самої сутички?! Кожен, хто уявляє, що таке атака, де все вирішується єдиним натиском і поривом, знає, як важко, а часом і неможливо знову кинути в бій ряди бійців, що зупинилися.

Але справа навіть не в цьому. Як згідно показують східні хроніки і західноєвропейські мандрівники , що залишили записки про монголів і ординців, не тільки поєдинки, але і який б то не було індивідуальний прояв в бою був категорично заборонений у тих і у інших. Відпрацьована століттями тактика зводилася до того, щоб або охопити супротивника з усіх боків, посіявши паніку і розчленувавши військо, або, якщо це з якихось причин зробити не можна, вдаваною втечею заманити в «мішок», щоб знову-таки вдарити з тилу. Якщо ні те, ні інше не виходило, на супротивника обрушувався масований удар кінської лави, передуючий дощем стріл – прообразом сучасної артпідготовки.

У випадку, якщо перший натиск бував відбитий, ординці відкочувалися, перебудовувалися, і все починалося спочатку. Особливо суворо ординські воєначальники стежили, щоб ніхто не розривав військового строю і не виривався з нього. Винних, нехай навіть якщо вони показали чудеса хоробрості, очікувала смертна кара. Дисципліна, яка перетворювала людей в елементи єдиної маси, в «коліщатка і гвинтики» єдиного механізму, як будуть говорити пізніше, для ординського апарату влади і військового командування була куди важливіше, ніж випадковий успіх.

До слова сказати, руські війська зазнавали поразки при навалах монголо-татар, а потім і від ординців до тих пір, поки вели бій розчленованими князівськими загонами. Вони знищувались порізно. Для того щоб з’явився перший успіх, руська армія повинна була перейняти стратегію і тактику своїх супротивників. Схоже, до цієї думки вперше прийшов найщасливіший воєвода Дмитра Івановича, якого великий князь навіть одружив на своїй рідній сестрі, Дмитро Михайлович Боброк (Волинський). Перемога на Воже, а потім на Дону, як не можна краще свідчить про це. Підтверджує такий висновок і коротка літописна повість: «И ту исполчишася обои и устремишася на бой, и соступишася обои, и быстъ на долзе часе брань крепка зело и сеча зла…» Тому коли в розлогій повісті (не кажучи вже про «Оповідь …» ) ми виявляємо поступовість розвитку, слід пам’ятати, що перед нами не історичне свідчення, а літературний сюжет, в розвитку якого майстерно проводиться принцип наростання емоційного впливу на читачів і слухачів.

Опис поєдинку Пересвіту з ординським богатирем (печенігом, половцем, татарином), точний так само, як введення в коло дійових осіб митрополита Кипріяна, Сергія Радонезького, вже померлого Ольгерда, новгородської допомоги, в очах читачів «Сказання …» було не брехнею, не вигадкою автора, а всього лише героїзацією свого національного минулого, до речі сказати, що відійшло вже досить далеко, щоб такі анахронізми помічалися.

Реальний Пересвіт, перебуваючи в першому ряду Передового полку братів Ольгердовичів (як випливає з «уряда полків» літопису Дубровського), швидше за все, загинув одним з перших, в першому ж зіткненні з ординцями, відкривши рахунок руським втратам. З маси героїв Куликовської битви він виділявся тим, що переказ пов’язувало його з Сергієм – спочатку як «посла», потім як «інока». Поява перед Пересвітом «печеніга» – унікального для літопису і увічненого билиною противника – поединщика – тому не повинно викликати подиву. Руський богатир, одягнений з волі автора в схиму з хрестом, просто не міг вступити в боротьбу з звичайним ординцем, Пересвіт повинен був перемогти такого ж епічного противника, як і він сам!

Звернемося до імен, які присвоєні «Печеніжину» у різних редакціях і варіантax «Сказання … ». У Кіпріанівській редакції це «Темір-мурза», який перегукується у свідомості руського читача того часу з Темір-Аксаковим (Тамерланом); потім «Таврул», відомий за літописною статтею 1240 року, так звали захопленого в полон татарина, який прийшов з Батиєм під стіни Києва; нарешті, в Синопсисі 1680 року противником Пересвіту виявляється «Челубей» – Челябі-емір, який захопив у 1393 році Тирново, столицю Другого Болгарського царства, «останнього православного царства», якщо не вважати Царгорода. Іншими словами, всі три імені належать «ворогам роду християнського», проти яких на Куликовому полі в особі Пересвіта виступає навіть не московський князь, а сама православна церква…

Ось і відкрилася нам у всій величі і трагізмі яскраве, як спалах багаття, життя нічим до того не знаменитого брянського боярина. Виїхавши на Московську Русь зі своїм князем Дмитром Ольгердовичем, Олександр Пересвіт волею долі опинився обранцем, який увійшов в історію Русі в ореолі святого подвигу і лицарської слави. Він не був зарахований церквою до лику святих, а спочатку навіть забутий, як давно забута його могила… Але ось минули століття, і «грамотка», послана Сергієм Радонезьким з ним на Дон, допомогла нам за літературним образом побачити живу людину.

Воістину, Пересвіт « смертю смерть подолав»!

Автор: Андрій Нікітін.