Хто вбив Бориса і Гліба?
«А хіба це не відомо!» – запитає читач, хоча б трохи знайомий з історією Київської Русі. Адже в літописах і в схожих з ними за змістом православних житіях ясно сказано: під час запеклої міжусобної війни, що розгорілася на Русі на початку XI століття після смерті великого князя Володимира, сини його, Борис і Гліб, впали жертвою злочинної змови брата свого Святополка (Окаянного). Ця трагічна подія стало основою першого східнослов’янського культу святих, згодом виключно популярного. Літописна версія про вбивство братів-князів у більшості науково-популярних книг, та й у наукових дослідженнях наводиться без критичного аналізу. Мабуть, позначається авторитет церковного канону в минулому і сила традиції в сьогоденні. Але варто уважніше придивитися до викладеного в письмових пам’ятках, і виявиться, що не все там просто і ясно.
… 1014 рік. Остання зима тридцятипя’тирічного правління князя Володимира Святославича. На початку свого князювання він завершив об’єднання всіх давньоруських союзів племен у Київській державі. Страшною хвилею хлинули в Причорномор’я печенізькі орди, але жителі Русі звели на своїх рубежах надзвичайно складну систему оборонних споруд. І навіть чимало чого бачивший католицький архієпископ Бруно Кверфуртський, який побував у 1008 році в південноруських степах, з подивом відзначив міць і багатство Київської держави.
Але нерадо завершувалося велике князювання Володимира. Він віддав в управління своїм синам колись самостійні союзи племен: Святополк (можливо, прийомний син князя) сидів у прикордонному з Польщею Турові, Ярослав – в Новгороді, Борис – у Ростові, Гліб – в Муромі, Святослав був посланий в Древлянску землю , а Мстислав правил далекою Тмутараканью. Проте «розселення» братів-княжичів ненадовго згуртувало давньоруські землі. Уділи здавалися їм малі, місцева знать тяготилася підпорядкуванням Києву.
Першим відкриту непокору Володимиру проявив Святополк. За підтримки свого тестя, польського князя Болеслава Хороброго, він намагається відокремити Туровське князівство від Русі. Не встигли зачинитися за Святополком двері великокнязівської темниці, як нова тривога стукає біля порогу Володимира: Ярослав під впливом «кращих мужів» Новгорода відмовився платити заповітну данину новгородців Києву. Володимир наказує наближеним: «… Требіть шлях і мостіть міст» (тобто – готуйтеся до походу через непрохідні хащі й повноводні ріки)! Однак збори затягнулися, а князь «розхворівся». Володимир кличе до Києва з далекого Ростова улюбленого сина Бориса. Молодий князь повинен очолити похід на північ, але неспокійно стає на печенізькому кордоні.
Пізньої весни або на самому початку літа 1015 року Борис веде княжу рать на південь, у степ, а 15 липня Володимира Святославича не стало.
Згідно літописних оповідань, Володимир помер у своїй заміській резиденції – Берестові. Столичні бояри намагалися зберегти в таємниці смерть князя – вони боялися приходу до влади непопулярного тут Святополка, який до того ж перебував тоді в Києві. Але незабаром таємне стало явним. Тіло померлого доставили до Києва і поховали в Десятинній церкві, а Святополк сів на троні. Він роздає боярам подарунки з княжих комор. Від багатств ті не відмовилися, але серця їх, стверджує літописець, не були зі Святополком – «яко брати їх бяша з Борисом».
Звістка про смерть батька застала Бориса на річці Альті. Важко сказати, чи вів він безрезультатну гонитву за степовиками, чи уклав з ними мир. Дізнавшись же про кончину князя, Борис «плакався по Отці вельми, любимо бо бе отцем паче всіх». На зібраній військовій раді дружинники заявили про повну підтримку свого вождя, запропонували йому почати негайно боротьбу за «стіл батька». Але несподівано для своїх соратників Борис заявив, що не збирається претендувати на великий стіл, а хоче шанувати Святополка замість батька. Незадоволена дружина покинула князя, а сам він в оточенні своїх слуг залишився в степу – оплакувати Володимира …
З цього моменту літописне оповідання втрачає реалізм і логіку. Здавалося б, Святополк повинен бути задоволений: головний суперник сам відмовився від влади і сильна київська рать залишила його (до речі сказати, ця дружина начисто зникає з нашого поля зору, літопис про неї більше не згадує!). Але замість того, щоб почати боротьбу з реальними суперниками (наприклад, з Ярославом), Святополк всю свою увагу і енергію спрямовує на знищення Бориса. «Повість временних літ» детально розповідає про здійснення цих підступних задумів.
Святополк посилає Борису лист, в якому обіцяє замінити йому батька, потім прямує до Вишгорода, де підмовляє місцевих бояр на чолі з Путшею вбити Бориса. Тут розповідь досягає найбільшого драматизму. У момент наближення вишгородців до табору на Альті вони почули, що Борис, незважаючи на глибоку ніч, не спить – співає церковні гімни, причому знаючи, за словами хроніста, що його «хочуть погубити». Судячи з того, що князь, заспівавши псалом і канон, починає співати заутреню (тобто, очевидно, настав ранок), вбивці наближаються до нього досить повільно. Закінчивши молитися, Борис «злеже на одрі своєму», а вишгородці, як би отямившись від нічного «подання», нападають на князя і його слуг, вбивають списами. Тіло князя вони загортають у шатро і везуть до Святополка.
Далі розповідається зовсім незрозуміле: Святополк, котрий очікує у Вишгороді повернення Путші, раптом «дізнається», що Борис, виявляється, «ще дихає», і посилає до Альти, назустріч вишгородцям, двох варягів, які, переконавшись у вірності своєрідного провидіння Святополка, добивають пораненого мечами. Потім літописець повідомляє, що вбивці принесли тіло Бориса у Вишгород, де таємно поховали в церкві святого Василя. Але незрозуміло, хто поховав князя – варяги або вишгородці. Мабуть, все ж вишгородці, оскільки Путша і його супутники з’являються у Святополка – ймовірно в надії отримати нагороду за скоєне.
Згідно подальшого оповідання, Святополк не задовольнився пролитою кров’ю Бориса, він прагне знищити і інших братів. Однак і тепер обирає не головних суперників, а менш можновладних, Гліба і Святослава, які, судячи з літописів, помітної ролі в загальноруських справах не грали. Як і в історії з Борисом, нові жертви досить смиренно приймають свою долю. Гліб, отримавши від Святополка послання про те, що батько хворий (і тільки!), відправляється в Київ з невеликою дружиною. По дорозі князь зупиняється в Смоленську. Причому, судячи з описуваних потім подій, цей «відпочинок» тривав не один тиждень і про нього знали і в Києві, і в Новгороді.
Спочатку до Гліба прибуває посланець від Ярослава, який, вже знаючи про загибель Бориса, попереджає князя про небезпеку. З Глібом, як раніше з його старшим братом, відбуваються дивні «метаморфози»: замість того щоб рятуватися від ворогів або захищатися, він приймається довго оплакувати своїх близьких родичів, молитися за них. Тим часом у Смоленськ прийшли «гриди» (воїни-наближені) Святополка, захопили корабель Гліба і вбили князя. Подібно до того, як це вже було в історії з Борисом, в невідомому напрямку зникла Муромська дружина, а слуги Гліба опору нападникам не зробили. Більше того, розправу над Глібом вчинив чомусь його власний кухар на прізвисько Торчин. Це ім’я, що від назви кочового племені «торки», викликає подив: торків ні на Русі, ні в Причорномор’ї не було до середини XI століття …
Наступною жертвою в ланцюзі злочинів Святополка виявляється Святослав. Дізнавшись про злодіяння київського князя, той робить спробу втекти до Угорщини, але слуги Святополка наздоганяють його в Угри горах. Ця давньоруська назва Карпат, що приводиться в літописі, так само підозріла, як торки, – адже, по всій видимості, вона виникла не раніше рубежу XI-XII століть, коли Карпатські гори стали кордоном між Староруською державою і Угорським королівством.
Для історії третього злочину Святополка характерно, що воно підноситься літописом без церковно-риторичних прийомів. Чи не тому, що, на відміну від Бориса і Гліба, Святослав не буде в майбутньому зарахований до лику святих? ..
Далі буде.
Автор: Олександр Головко.