Залізна революція

железный век

Сучасна археологія ділить людську історію на кам’яний, бронзовий і залізний віки. Останній вік приніс з собою всі основні досягнення сучасної цивілізації. Античні поети ділили історію інакше: на золотий, срібний, мідний і залізний віки, причому кожен з них за їх уявленням був для людей гірше попереднього.

Овідій так писав у своїх «Метаморфозах»:
Третім ж після тих двох (золотого і срібного) вік мідний з’явився на зміну.
Духом суворим він був, схильний до жахливих лайок.
Але не злочинний ще. Останній же був із заліза.
Негайно тоді увірвалося в той вік нахилів гірших
Все нечестиве. Сором втік, і правда,
і вірність.
І на їх місце негайно з’явилися обмани,
підступність,
Підступи, насильство прийшло і проклята пристрасть до володіння…

Картина, що й казати, виразна, особливо якщо врахувати, що Овідій був сучасником імператора Августа, який хвалився тим, що він поклав край громадянським війнам і встановив загальний мир та благоденство.

Гесіод, що жив на сім з гаком століть раніше Овідія, стверджував:
Землю тепер населяють залізні люди. Не буде
їм перепочинку ні вночі, ні вдень від праці і від горя і від нещасть…

Поділ історії на металеві епохи є і в Біблії, і в давньоіранській священній книзі «Авеста», і в деяких буддійських джерелах. Подібний поділ (причому із заміною золотого і срібного віків на кам’яний) зустрічається в роботах окремих китайських філософів, причому і тут залізний вік розглядається як найгірший, трагічний вік людської історії.

Таким чином, у всіх стародавніх класових товариствах від Середземного моря до Тихого океану винахід заліза і настання залізного віку викликав негативні емоції. Коротке формулювання видного давньогрецького вченого і поета Каллімаха (III століття до нової ери) «Хай загине рід халібів, які відкрили це зле творіння» (тобто залізо), мабуть, може підсумувати ставлення до заліза в цих суспільствах.

Якщо ж ми звернемося до фольклору і релігійних уявлень тих народів, які до початку залізного віку перебували на стадії родового суспільства або на стадії військової демократії, перехідної до класичного суспільства, то ми побачимо, що тут ставлення до заліза двоїсте. І позитивне («велика і чудова сила заліза») і негативне («метал цей злий і небезпечний»).

Чи випадково все це? Або ж під усіма цими поетичними образами лежить якась історична реальність, що збереглася, нехай в туманній і неконкретній формі, в народній пам’яті.

Для того щоб розібратися в цьому, треба кинути загальний погляд на історичну панораму Старого Світу за кілька століть до та на кілька століть після тієї поворотної точки десь в середині XII століття до нової ери, коли на Передньому Сході почалося масове виробництво заліза.

XVI — XV століття до нової ери були для класичного стародавнього Переднього Сходу періодом гегемонії кількох великих держав. Найбільша з них — Єгипет — була в цей період могутньою державою, що розкинулася на тисячі кілометрів від четвертого порога Нілу на півдні до Євфрату на північному кордоні Сирії. Північну частину Месопотамії, включаючи і територію Ассирії, займала велика держава Мітанні. На південь від Мітанні лежала ще сильна Касситськая Вавилонія. В Малій Азії після тимчасового занепаду знову розширювало свої кордони Хетське царство. У східній частині Середземномор’я панувала Критська морська держава, значна частина материкової Греції була об’єднана під владою Мікенського світу. Про економічний і культурний підйом всіх цих держав в даний період свідчать як письмові джерела, так і видатні пам’ятки матеріальної культури, перерахувати які в рамках даної статті не представляється можливим.

Для “варварських” територій Європи та Азії, що примикали з півночі, а частково і з півдня до смуги цивілізованих суспільств, цей період також був вершиною розвитку культури бронзового століття.

У XIV столітті до нової ери зі списку великих держав давнини випадають дві країни. На єгипетський ринок перестають надходити товари острова Кефтіу (Крит), зате різко зростає обсяг мікенського експорту, що свідчить про зростання ахейських завоювань. У той же час держава Мітанні руйнується під концентрованими ударами з північного заходу і південного сходу. Територію ділять між собою Хетське царство та Ассирія. Остання до кінця століття сама займає положення великої держави. На території Сирії та Палестини починається вперта боротьба за гегемонію між Єгиптом та Хеттським царством.

В цілому цей період, здавалося б, мало відрізняється від попереднього, а пишністю палаців і храмів навіть перевершує його. Але в цьому віці вже починають проявлятися ознаки кризи, яка в недалекому майбутньому ураганом пронесеться по всіх цивілізованих країнах Сходу (включаючи і мікенську Грецію) і покладе край цій пишноті.

Власне кажучи, перші віддалені ознаки кризи з’являються ще раніше, у XV столітті до нової ери, коли з країн «Родючого півмісяця» — Месопотамії, Сирії, Палестини — починається втеча їх жителів в розташований між цими країнами великий, частиною степовий, частиною пустий простір, який ніколи не могли освоїти і «цивілізувати» держави бронзового віку. Ці втікачі з цивілізованих країн (зрозуміло, представники нижчих шарів стародавнього суспільства, що піддавалися найбільш жорстокій експлуатації) вступали в союз з кочуючими на цій «вільній території» племенами, які стояли на стадії родового суспільства. Ще частіше ці втікачі (їх називали «хабіру») створювали власні багатоетнічні об’єднання, організовані, однак, за племінним зразком. Найближчою аналогією таким об’єднанням у середньовічній історії є козачі «війська», також сформовані з представників багатьох народностей, об’єднаних спільною метою.

Іноді ці хабіру виступали в якості найманих військ на службі різних ворогуючих держав. Але з початку XIV століття до нової ери вони все більше виступають в якості самостійної політичної сили. Найбільш активно їх загони починають діяти на території найслабшої ланки класових держав Стародавнього Сходу — Сирії і Палестини, в області, за владу над якою довгий час боролися, взаємно послаблюючи один одного, Хеттська та Єгипетська держави. Формально хабиру частіше виступають на стороні хетів, фактично ж їх діяльність була спрямована головним чином на винищення місцевих правлячих верств і створення власних держав.

Класова боротьба в цей і наступний за ним періоди, безсумнівно, загострюється і всередині самих давньосхідних держав. Але оскільки їх історіографія завжди перебувала в руках правлячих класів, згадки про цю боротьбу, що дійшли до нас, природно, дуже уривчасті і неповні.

Так, до нас дійшла звістка про народне повстання на чолі з сирійцем (можливо, рабом) Ірсу, що шокувало Єгипет, коли «один вбивав іншого — знатні і бідні», майну багатіїв було завдано великої шкоди, «з богами зверталися як з людьми». Жерці втратили своє привілейоване становище. Повстання було придушене фараоном Сетнехтом у другій половині XIII століття до нової ери. Аннали Касситської Вавилонії та Хеттської держави не повідомляють нам про подібні повстання, але, судячи з непрямих даних, соціальна напруженість і тут була вельми велика. Про це явно свідчить легкість, з якою межуючі з хеттами на північному-сході «варварські» кавказькі племена касків часто вторгалися в самий центр Хетської держави в момент її найбільших успіхів на інших фронтах (проти Єгипту і Мітанні). Подібні успіхи касків стануть більш зрозумілі, якщо допустити, що їх підтримувала пригнічена частина місцевого населення.

Політична криза близькосхідних держав (і Мікенської Греції), що вибухнула в повній мірі у другій половині XIII — початку XII століть до нової ери (тільки Єгипет як єдина держава протримався до початку XI століття) була підготовлена економічною кризою, викликаною як перенапруженням продуктивних сил (великодержавні війни, гарячкове, надмірне будівництво палаців і храмів, щоб зміцнити ідею тієї ж великодержавності), так і повним вичерпанням ресурсів цих продуктивних сил, тобто можливостей бронзового віку.

Для держав, що склалися в долинах великих річок, з м’яким аллювіальний грунтом, перехід від бронзи до заліза в області сільськогосподарської техніки не був необхідний, так як для отримання високих врожаїв тут було достатньо застосування дерев’яного плуга. Але техніка Стародавнього Сходу не могла боротися з поступовим засоленням грунтів долин Євфрату і Тигра. Кількість родючих земель тут скорочувалася, а кількість населення продовжувала зростати, так як воно не могло поширюватися вшир з Месопотамської долини, огородженої пустелями і горами. Ті, хто втік звідси, повинні були переходити до кочового скотарства. Це був вихід для небагатьох.

В Єгипті долина Нілу не піддавалася засоленню, однак політика фараонів не включала в себе колонізацію завойованих земель (та й навряд чи могла б вирішити проблеми семимільйонного населення Єгипту). Більш того, фараони епохи Нового царства масами викрадали полонених до Єгипту, чим ще більше загострювали демографічну кризу, що наростала там. Згідно земельних кадастрів XII століття до нової ери (більш ранні до нас не дійшли), в Єгипті кінця бронзового віку панував найгостріший земельний голод. На селянську сім’ю виділялося від сили половина наділу, який вона могла б обробити.

Майбутнє цивілізації лежало в районах неполивного землеробства. Але і на цих великих територіях суспільства, як класові, так і докласові, в кінці бронзового віку переживали гостру земельну кризу. Точніше сказати, ця земельна криза послужила причиною кінця бронзового віку.

Справа тут не тільки в тому, що бронзові сільськогосподарські знаряддя коштували набагато дорожче залізних: головна перешкода полягала в тому, що сошник з бронзи дуже крихкий і легко розколювався на твердих неполивних землях. Коли ресурси м’яких земель в Хетської держави, наприклад, вичерпалися, першою ознакою цього стала низка голодних років. Хетські царі марно намагалися подолати наслідки аграрної кризи. Нещодавно було опубліковане листування між Хетською державою і невеликою фінікійською державою Угаріт. Хетська влада квапить місцевого царя з присилкою 2000 мір зерна на угаритському кораблі, тому що це «питання життя і смерті».

Єгипетські джерела кінця XIII століття до нової ери повідомляють про жорстокий голод в Хеттському царстві і про посилку фараоном допомоги зерном колишньому супернику, що став союзником перед обличчям спільного ворога — наступаючих з півночі «народів моря».

Аграрна і, отже, демографічна криза, починаючи з середини ІІ тисячоліття до нової ери, поступово вражає і величезні простори Європи та Азії, не охоплені цивілізацією. Тут теж поступово вичерпується фонд земель, які можна підняти дерев’яними сохою або плугом. За ці освоєні землі починається запекла боротьба між варварськими племенами.

Мешканці посушливих степів Поволжя та Уралу починають наступати на захід, і в XV столітті до нової ери витісняють тодішніх мешканців родючих земель Східної України на захід і південь. Ті в свою чергу відтісняють на південь племена Північного Кавказу.

В XV—XIV століттях до нової ери лісові племена Центральної Європи (нинішня територія Німеччини, Західної Польщі, Чехії) починають просування на багаті землі Середнього Дунаю і Балкан. А в XIII столітті до нової ери вони ж, захоплюючи за собою багато племен, що жили південніше, обрушуються на Італію, Сицилію, Грецію, острови Середземного моря і Малу Азію. Передова хвиля цих племен (можливо, завдяки контактам з Ахейською Грецією) швидко освоює морську справу і отримує назву “народів моря”.

У 1225 році до нової ери коаліція «народів моря», в яку, крім західних сусідів Єгипту — лівійців, входили туруша (етруски), шардана (Сардинія), шекелеша (сикули, тобто жителі Сицилії), акайваша (ахейці) і лукку (лікійці), вторгається в Єгипет. Фараон Мернептах з великими труднощами відбиває цю навалу.

Близько 1190 року до нової ери «народи моря» (тут ця назва значною мірою умовна, так як головну роль тепер грають сухопутні племена протофригійців та протовірмен) знищують Хеттську державу. У 1165 році до нової ери протофригійці з’являються на західних кордонах Ассирії. Відразу після падіння Хетської держави «народи моря», захопивши також Кархемиш на Євфраті і Кіпр, знову рухаються на Єгипет через Сирію і Палестину з півночі і в той же час завдають удару з моря. Фараон Рамсес ІІІ відбиває цю навалу в дельті Нілу. Але через три роки вона повторюється знову. Єгипту вдається втриматися в своїх кордонах до початку XI століття до нової ери, коли він розпадається на частини.

Приблизно в цей же час під ударами північно-грецьких варварів — дорійців гинуть всі основні центри Мікенської цивілізації.

Трохи пізніше смуга стародавніх класових держав Стародавнього Сходу піддається новій атаці – на цей раз з півдня. Кочівники-арамеї, що вийшли з Аравійської пустелі нападають на Вавілонію та Ассирію (яка у другій половині XII століття до нової ери намагалася заповнити вакуум, що створився в результаті падіння інших великих держав). Майже весь Передній Схід і Греція перетворюються тепер в конгломерат дрібних і найдрібніших напівварварських князівств, що борються між собою.

Далі до сходу, в Індії, близько XIII століття до нової ери з’являються вийшлі з степів Середньої Азії племена індоаріїв, які добивають залишки занепалої харапської цивілізації в долині Інду.

Нарешті, не можна не відзначити факт падіння в 1122 році до нової ери давньокитайського царства Інь під ударами«варварів» Чжоу, які прийшли з заходу. Більшість цих варварів з мови явно належали до китайської групи. Однак наявність у них бронзової зброї і особливо бойових колісниць, таких же, як бойові колісниці індоєвропейських племен Європи та Західної Азії, а також наявність у старокитайській мові кількох сотень індоєвропейських коренів, говорить про те, що «велике переселення народів» в кінці бронзового віку в якійсь мірі торкнулося навіть Китаю.

Отже, ми бачимо, що загальна криза бронзового віку захопила в XIII-XII століттях до нової ери більшу частину Євразії (за винятком околиць, де ще не розвинулося виробниче господарство). Вона спричинила за собою такі пересування населення і соціальні катастрофи, які можна порівняти тільки з так званою «епохою великого переселення народів» в IV—V століттях нової ери. Але хоча ця криза захопила певною мірою і індійський і китайський регіони, там вона не спричинила негайного настання залізного віку, як це сталося в Західній Азії та Європі. Справа в тому, що земельний фонд, доступної техніки бронзового віку, на Індійському субконтиненті і в Китаї ще не був вичерпаний. Тому залізний вік настав там на кілька століть пізніше. Однак загальні закономірності настання залізного віку і його соціально-політичні наслідки були однаковими у всіх регіонах, в чому ми переконаємося в подальшому.

Повернімося тепер до ситуації, що склалася в Західній Азії та Південній Європі (куди зрушилася значна частина населення Півночі) в XII—XI століттях до нової ери. В цей період провідним типом соціальних відносин на території древніх класових держав Греції, Малої Азії, Східного Середземномор’я та Північної Месопотамії стали відносини типу військової демократії. Такі ж відносини панували на великих територіях колишньої варварської периферії бронзового віку — на Балканах, на Вірменському нагір’ї, на Іранському плато, в Закавказзі.

Маса дрібних напівдержав напівродових громад боролася між собою на цьому великому просторі, причому характер війни в порівнянні з бронзовим віком різко змінився.

Візьмемо для прикладу найбільш знамениту битву епохи бронзового віку — при Кадеші (різні історики датують її від 1312 до 1290 року до нової ери), між Єгиптом та Хетською державою. Чисельність військ Єгипту становила 30 тисяч осіб при 2,5 тисячі колісниць, хетів з союзниками – 35 тисяч при 3,5 тисяч колісниць. Між тим населення Єгипту становило близько 7 мільйонів осіб, і теоретично він легко міг виставити куди більшу армію, якщо врахувати, що в цій битві вирішувалося питання про панування над Сирією. Однак військова доктрина бронзового віку вважала найбільш ефективним маленьку професійну армію, озброєну важкою дорогою зброєю, причому на першому місці стояли колісниці — тодішні танки. Таке мале, але дуже боєздатне на ті часи військо спрощувало проблеми постачання і комунікацій. До того ж, різко відокремлене від простого народу, воно було твердою опорою правлячого класу.

Зовсім іншою була військова тактика варварів. В епоху військової демократії кожен дорослий чоловік не тільки потенційно, але і реально був воїном. Тобто будь-яке плем’я виставляло в поле від однієї п’ятої до чверті свого складу. Але маси воїнів треба було озброїти, а бронзи на це не вистачало. Так з’явилося соціальне замовлення на залізну зброю.

Аж до кінця бронзового віку металеві знаряддя так і не змогли витіснити кам’яні. Це обумовлювалося і відносною рідкістю мідних і в особливості олов’яних родовищ, і тим, що бронзові знаряддя в сільському господарстві (основна галузь виробництва в давнину) не скрізь змогли замінити навіть дерев’яні. На м’яких грунтах долин великих річок плуг з бронзовим лемішем, мабуть, лише ненабагато перевершував плуг, зроблений цілком з дерева, а для твердих грунтів, що займають більшу частину Європи та Азії, бронзовий леміш був занадто крихкий, швидко виходив з ладу. По-друге, в бронзовому віці процес виплавки металу і процес його обробки, як правило, були розділені в просторі. Найбільші осередки давньосхідної цивілізації — Месопотамія та Єгипет — не мали своїх рудних баз і отримували мідь і олово з джерел, віддалених на багато сотень, іноді на тисячі кілометрів, що лежали на варварській периферії.

Систематичне надходження сировини в ці центри цивілізації можна було забезпечити лише створивши велику централізовану торгівлю під контролем держави. Так воно і було насправді. Шумерські ремісники одержували метал для обробки від державних і храмових господарств, яким вони були підпорядковані, і їм же здавали свою продукцію. Аналогічна ситуація склалася і в Єгипті. Давньосхідний коваль тому, як правило, був залежним, особисто невільним працівником, маленьким гвинтиком в багатогалузевому храмовому господарстві.

Характерно, що ні в Стародавньому Єгипті, ні в Шумері не було спеціальних ковальських богів, а шанувалися лише боги — покровителі всіх ремесел в цілому (єгипетський Птах і шумерський Енкі). У давньоіндійському пантеоні також існував бог — покровитель усіх ремесел Тваштар, але не було бога, спеціально зайнятого ковальським ремеслом, хоча цю функцію іноді за сумісництвом виконували деякі верховні боги.

Навіть в гомерівському епосі коваль бронзового віку Гефест, хоча і зведений в ранг бога, аж ніяк не рівня іншим олімпійцям. Тут це скоріше комічна фігура – замурзаний ремісник, до того ж кульгавий, прислужує за столом іншим богам.

Звичайно, в районах, де безпосередньо добували і обробляли мідь (а більшість їх перебувала на варварській периферії), роль коваля вже в бронзовому віці повинна була бути досить високою. Але таких районів було відносно небагато.

Положення в корені змінилося лише на початку залізного віку. Перевага заліза перед бронзою полягала зовсім не в тому, що бронза була міцніше заліза (кована бронза, за підрахунками історика металургії Е. Н. Черних, в три рази міцніша чистого заліза і майже не поступається в твердості вуглецевій сталі — 228 одиниць проти 246-259 одиниць за шкалою твердості Брінеля). Але поклади залізної руди були поширені майже повсюдно, і залізо не володіє крихкістю бронзи.

Для древніх питання про початок залізної металургії вирішувалося просто: залізо винайшли боги, герої-напівбоги або в крайньому випадку геніальні люди. А хто саме? На цей рахунок був великий різнобій.

Єгиптяни вважали, що їх навчив кувати залізо особисто бог Птах. У поемі Фірдоусі «Шахнаме», що відображає висхідну до глибокої давнини іранську міфологічну традицію, йдеться, що першим ковалем був цар Хушанг.

Грецький географ Павсаній вважав, що першим винайшов спосіб плавки заліза його співвітчизник Феодор з Самоса. Втім, на цей рахунок в Греції були й інші точки зору. У знаменитій Пароській хроніці, висіченій на мармурі в 263 році до нової ери, говориться: «за часів, коли Мінос Старший був царем Криту… залізо було відкрито на іде (гора поблизу Трої) …у царювання Пандіона Афінського». У перерахунку на сучасну систему дат Пандіон, згідно Пароської хроніки, правив в Афінах в 1462-1423 роках до нової ери.

Водночас і Страбону, і Діодору Сицилійському, і Павсанію була відома версія, за якою істинними винахідниками заліза були тельхіни, напівміфічне плем’я, яке з Криту переселилося на Кіпр, а з Кіпру на Родос. Нарешті, винахідником заліза вважали сина бога війни Ареса Халіба, який став родоначальником племені халібів, що жили в північно-східному куті Малої Азії поблизу Чорного моря. Ця версія стала найбільш поширеною в античному світі. Сама назва сталі в грецькій мові походить від слова «халіб». Про халібів, винахідників заліза, знав і великий грецький драматург Есхіл, який жив у V столітті до нової ери, і римський історик Амміан Марцеллін, який жив дев’ятьма століттями пізніше.

У III столітті до нової ери поет Аполлоній Родоський, описуючи подорож аргонавтів, особливо зупиняється на землі халібів, яку вони минули на шляху в Колхіду: «на наступний день і в наступну за ним ніч аргонавти прибули до землі халібів. Вони не займаються ні обробленням землі… ні розведенням будь-яких солодких плодів, не пасуть стада на росистих пасовищах. Розкопуючи залізоносну тверду землю, вони вимінюють видобуте залізо на життєві припаси. Ніколи не постає для них зоря без нових праць, серед чорної кіптяви і диму виконують вони свою важку роботу».

Старший сучасник Аполлонія Родоського, знаменитий вчений і поет Каллімах, як вже говорилося, навпаки, ставився до праці халібів без всякого співчуття. Великі вчені і в ті часи іноді різко висловлювалися проти технічного прогресу, виходячи з того, що він, перш за все, реалізується у військовій області.

На відміну від перерахованих вище міфічних і напівміфічних племен і особистостей халіби були реально існуючим етносом. Вже в хеттських документах XIV століття до нової ери згадується гірська країна Халіва, розташована приблизно там, де її поміщали античні автори. Самі халіби, на думку сучасних істориків, належали швидше за все до групи племен, що говорили на північнокавказьких мовах. (В давнину ці мови були поширені значно південніше, ніж тепер.)

Отже, переважна більшість античних авторів вказує в якості батьківщини заліза конкретну область, що відрізняється багатством залізних родовищ і наявністю давніх залізних рудників, і одне плем’я, в існуванні якого не доводиться сумніватися. Може бути, дійсно залізо винайшли халіби і саме з цього куточка поблизу південного берега Чорного моря залізо почало свою переможну ходу по планеті? Ні, справа йшла не так просто, хоча у вкладі халібів у створенні залізної металургії сумніватися не доводиться (згадаємо хоча б грецьку назву сталі). Справа в тому, що залізо було відомо по всьому передньому сходу і в східній частині Середземномор’я задовго до того, як халіби вперше з’явилися на сторінках історії.

Автор: Е. Берзін.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *