Легенда про Буса
Про князя-волхва Буса сьогодні мало хто пам’ятає, як і про інших князів слов’янських дорюриківських династій. Що нині можуть сказати про Буса історики? Згадають вираз «час Бусів» зі «Слова о полку Ігоревім» і скажуть, що сенс його темний. Дехто пригадає і князя антів по імені Boz, згадуваного готським істориком VI століття Йорданом. Але додасть, що зв’язок імен Boz і Бус не доведений. Можливо, дехто згадає і адигейські легенди про нарти Баксане, князя антів-адигів, легенда про якого точно повторює звістку Йордана про Буса (вона приведена в книзі Ш. Б. Ногмова «Історія адигейського народу». Нальчик, 1861). Але великого значення цій легенді надавати не буде.
Але що ж робити, якщо про Бусів час збереглися тільки легенди? Зауважу, що ці легенди нітрохи не менш достовірні, ніж, наприклад, оповіді про Рюрика, історичність якого мало хто заперечує. Тому не будемо звертати увагу на думки недоброзичливців, вихованих «норманською теорією» встановлення державності на Русі, «грецькою теорією» введення писемності та іншими казками, складеними в давні роки іноземцями і з тих пір тисячі разів повтореними, але не стали вони від цього більш правдивими. Краще звернімося до текстів древніх сказань, що мають давньоруський витік.
До названих джерел відомостей про Буса, думаю, слід додати свідчення «Велесової книги» та «Боянового гімну князю Мстиславу» – пам’яток, на жаль, досі не введених у науковий обіг і не опублікованих повністю. Однак важливість відомостей, наявних у цих текстах, така, що їх не можна обходити мовчанням, якщо ми маємо намір отримати повне уявлення про діяння князя антів Буса…
Судячи з адигейських переказів, Баксан (він же Бус) народився в столиці Антії, що розташовувалася в долині річки Альтуд, нині – долина Баксан в Приельбруссі. У слов’янських легендах цю землю називають Беловодьем, в індійських – Шамбалою. Згідно з таємним арійським вченням, Ірій, небесне царство богів, розташований прямо над вершиною Ельбрусу.
Слов’яни, предки козаків, здавна жили в цих землях разом з адигейцями. У той час адигейці називали себе антами або хантами-хаттамі. Вони були прямими спадкоємцями культури хаттів, що жили раніше в Малій Азії, – тих самих хаттів, яких шанують прямими нащадками великої цивілізації Атлантиди, загиблої після грандіозної катастрофи.
У той час слов’яни переймали таємні знання, культуру в останніх нащадків Атлантиди антів-адигів. Тому й себе вони назвали антами, на ім’я антів-вчителів, бо ант – це не самоназва народу, а віросповідання (анти – ті, хто сповідує ту саму віру, що й анти-атланти). Виходячи з текстів «Велесової книги», можна зробити висновок, що антами називали себе різні народи: адигеї, а серед слов’ян – білогір’я, белояр і новояри. Рід Буса, судячи з усього, належав до племені белогорів або белояр (названих так по Білій горі, вона ж – белгорюч камінь Алатир, Золота гора і т. д.).
Стольний град, в якому з’явився на світ Бус, тоді іменувався Києвом антським на відміну від Києва на Дніпрі. Це підтверджують «Велесова книга» та іранські народні сказання. У «Велесовій книзі» є розповідь про те, як Кий, перш ніж завоювати Київ на Дніпрі, заклав інше місто, також назване Києвом, у якоїсь «великої гори». Іранські народні перекази про Кее-Кавуса, він же Кий слов’ян, називають цю гору Ельбрусом.
Втім, це місто могло називатися і просто Білим містом, Белградом, бо воно розташовувалося в землі Белогорів, у Білої гори, у Білої річки (є й сьогодні в Приельбруссі річка з таким ім’ям), тобто – в Біловоддя. Відомо, що в історичний час місто з такою назвою знаходилося на березі Дону. Після хазарського завоювання стало називатися Саркел, а після походу на хазар Святослава та утворення Тмутороканського князівства було перейменоване в Білу Вежу.
Є великі підстави (на жаль, не можу їх тут привести, бо це занадто далеко відвело б нас від теми) для того, щоб визнати Ельбрус світовою горою слов’янських міфів Алатирем, інакше – Алибирем. Ельбрус – це тюркська вимова даного імені. Зазначу лише, що річка, що стікає з Ельбрусу, в давнину носила ім’я Альтуд (це колишнє ім’я річки Баксан призводить Ш. Б. Ногмов). В імені Альтуд міститься корінь «альт», присутній і в назві Алатир, і, наприклад, у назві Алтайських гір. По-слов’янськи ім’я річки Альтуд повинно мати звучання Алатирка. Лінгвісти стверджують, що корінь «альт» означає «золотий» (від нього походить «алтин»). І тому цілком виправдано в руських міфах Алатир називають Золотий горою, а дружину Дажьбога, який народився з каменю-гори Алатиря, називають Златогоркою. Та й одне з імен самого Дажьбога має бути Златогор, бо він народився із Золотої гори і мав дружину Златогорку.
Златогором або Злогором називає батька Буса «Боян гімн …». Думаю, що правильне прочитання – Златогор, а Злогор – це помилка, вчинена першим перекладачем рунічного тексту Г. Р.Державіним. У цьому гімні Златогора називають волхвом, «древніх повістей дольним співаком» і стверджують, що він був з роду слів. Відомо (по «Велесовій книзі»), що Словен був братом Руса та сином Богумира, онуком Дажьбога. Роду Руса належали землі в Тмуторокані (сучасна назва Тамань), а родом Словена – Таврида (Крим) і схід Руськолані (степи Кубані, Дон, Приельбрусся).
Адигейські легенди називають батька Буса інакше – Дауо, але це, найімовірніше, його друге ім’я (по-слов’янськи воно повинно звучати так – Дажін, тобто Дажьбожий – той, у кому перебуває дух Дажбога-Златогора). Дауо, як і «дао» в китайській мові, «да» в індоєвропейській, сходить до стародавнього імені бога неба і денного світла, відомого всім народам Євразії.
За міфами «Руських Вед» і «Зоряної книги Коляди», сином Дажьбога і Златогорки шанували бога Коляду. У попередньому втіленні на землі багато тисяч років тому Дажьбога іменували Вишень (він же індуїстський Вішну), Майя Златогорка іменувалася Златою Майєю, а Коляда – Кришенем. Згідно астрологічної символіки, легко читається в легенді про Буса, він повинен шануватися наступним після Коляди втіленням Кришеня.
Як він народжувався? Вважаю, що так само, як і Коляда, і Кришень. Тобто при його народженні повинна була спалахнути нова зірка. Таке чудесне народження, мабуть, заздалегідь передбачене астрологами; призвело до того, що Буса і шанували новим втіленням Всевишнього. Саме тому в «Велесовій книзі» його називають богом (БОЖЕ БУСЕ.- Вел. Книга). А в адигейській легенді говориться, що народ шанував Баксана «благим духом». Та й саме його ім’я, відоме в різних варіантах як «Бус», «Боус» (Вел. Кн.), «Боз» (Йордан) і, нарешті, адигейське «Бак» («сан» – додавання, що означає «пан» ), етимологічно походить від слова «бог» або «боз». Згадаймо вислів «почив у бозі», що означає «в бога». Для русів, народу, що іменував себе «Дажьбожими онуками», шанування князя як сина бога традиційно. Появу нового втілення Кришня-Коляди чекали.
Отже (як і було написано на початку), син князя Дажін народився в граді Києві антському поблизу Алатирської гори. У адигейській легенді говориться, що, крім Буса-Баксана, у його батька було ще семеро синів і одна донька.
Багато чого про долю, про ранні роки Буса може сказати слов’янська ведична астрологія. Згідно обчислень, приводити які тут немає можливості, Бус народився 20 квітня 295 року нашої ери, в місяць Белояр. Він багато подорожував, навчався в заморських країнах наукам і ремеселам, там же (на острові Родос в Егейському морі) і одружився. Можна по-різному ставитися до астрології, тому я не зупиняюся детальніше на цих відомостях, щоб не додавати до древніх легенд нові (тим більше що зірки часто пропонують людині кілька шляхів і доль, а свобода волі увазі завжди передбачає вибір). Тому звернімося до відомостей більш достовірних.
ПЕРЕМОЖЕЦЬ ГЕРМАНЕРЕХА
…Германарех розбив і поруйнував Русь бога Буса і десять інших країв. І смута велика обгорнула Русь. І тоді молодим була дана слава, і зібрали вони Русь, і повели її. І були в той раз готи розбиті. І ми не дозволили Жалі нікуди текти, і вона пішла на Північ. І все налагодилося. І радів дід наш Дажбог тим нашим воїнам, які перемагали подібно батькам нашим. І не було бід і турбот багатьох, і так земля готська стала нашою. І так до кінця пребуде (Вел. Книга).
У середині IV століття конунг готів Германарех повів свій народ завойовувати світ. Це був великий полководець. Як стверджує Йордан, його порівнювали з Олександром Македонським. До того ж його військо вела нова християнська віра, тільки що прийнята готами у формі аріанства. Єпископ Ульфілла, вважаю, закликав готів у «хрестовий похід», «дранг-нах-остен», проти язичників.
Готи вже з II століття глибоко проникли в слов’янські і скіфські землі, захопили Крим, Приазов’я, а плем’я герулів, споріднене Готам, захопило Тамань. Русь втратила вихід до Чорного моря. Вона відсунулася в степи і ліси між гирлами Волги, Дону і середньою течією Дніпра.
Судячи за свідченнями Йордана і «Велесової книги», Германарех після довгих воєн захопив майже всю Східну Європу, підкорив гольтескіфів (голядь), що населяли ліси між Віслою та Німаном, фінські народи – чудь, мерю, мордву, вепсів, що жили у Чудського озера, в верхів’ях Волги, в басейнах річок Оки, Ками. Германарех пройшов з боями по Волзі до Каспію, потім воював на річці Терек, перевалив через Кавказ і розбив колхів, потім пройшов по Чорноморському узбережжю і дійшов до Азова.
За відомостями «Велесової книги», Германарех спочатку уклав мир зі слов’янами, «пив вино за дружбу», а потім «став ворогом нашим». Віроломно порушивши «мирний договір», в перших боях Германарех розбив слов’ян. Маються на увазі древляни, прип’ятці, дреговичі і кривичі – для того щоб пробитися до Німану, Германарех повинен був пройти через їхні землі. Ці племена входили в Руськолань разом з антами.
Але потім, коли Германарех рушив в серце Руськолані, він був зустрінутий Білогірськими дружинами. А після поразки готів, каже «Велесова книга», «земля готська стала нашою», тобто слов’яни повернули завойовані готами в II столітті нашої ери Крим і Тамань.
«Велесова книга» не називає ім’я князя – переможця Германареха. Його перемагають або безіменні «молоді», або Білогір’я, або союз слов’янських племен, які зібралися за велінням птиці Матері Сва і ведених в бій Білобогом.
«Це Білобог повів наші раті і кінноту. І тут ми побачили колишніх в лісах чарівників, що прийшли до раті і взяли мечі. І бачили ми чарівників, які творять велике чудо, як з жмені землі, піднятої до неба, встають раті небесні. І течуть вони на ворогів і увергають їх в могилу…» (Велесова книга).
Думаю, що під Белобогом тут слід розуміти Буса Белояра – князя, який очолив союз антських племен, у тому числі Белогорів, Белояр. Бус Белояр шанувався сучасниками як втілення Вишня в останні роки епохи Белояра (Овна). Тому Бус Белояр, в розумінні слов’ян, був і Белобогом, бо в Белояр суміщені дві духовні сутності – бога Яру і Білого бога.
«Весь народ шанував його за благого духа; коли починався бій і удари блищали, як блискавки, його присутність вселяла в антському народі впевненість» – так говорить адигейська легенда.
Не називає імені переможця Германареха і Йордан, бо він був придворним істориком готських королів і не хотів применшити військову доблесть свого кумира. Але у нас є всі підстави вважати, що саме князь Бус розбив Германареха, тільки у нього було достатньо для цього сил: під владою Буса об’єднувалося сімдесят – вісімдесят слов’янських племен (відомості Йордану і адигейських легенд), і саме він вів війни з Германарехом.
Серед«молодих», які розбили Германареха, думаю, були і син Буса – Боян, легендарний співак, який створив «Боянів гімн …» (в якому він розповідає про свою участь в битвах), – і згадуваний в тому ж гімні вихованець Буса – Віяхв. Думаю, що були серед воїнів Буса і россомони (те ж, що русколани) Сар і Аммій, які помстилися за вбиту і зганьблену Германарехом сестру їх по імені Лебідь (по Йордану – Суніхільда, в перекладі з готської – Лебідь). Сар і Аммій завдали Германареху смертельну рану, і він незабаром помер.
Після цієї перемоги слов’яни утвердилися в Тмуторокані (Тамань) і Тавриді (Крим) і з тих пір лише ненадовго йшли з цих земель.
Продовження читайте в нашій наступній статті.
Автор: А. Асов.