Остання таємниця острова Пасхи
Сині хвилі, набіглі з-поза меж Тихого океану, що розбиваються об його узбережжя, посилюють враження самотності, яке викликає острів Пасхи. Мерехтливі зорі нічного неба південної півкулі, чимось схожі на загублені в океані тутешні острови, немовби обмінюються посланнями з велетенськими кам’яними скульптурами, які заполонили острів, наче збіговисько безпам’ятних велетнів.
Невідомий впродовж тривалого часу, екстравагантний, загадковий острів Пасхи має численні подоби. Є реальний острів, описаний дослідниками, і є підземний острів печер, лабіринтів і таємних знань, поширюваних острів’янами. Є острів з історією, що губиться в мороці сторіч, історією, написаною зі свідчень науковців, митців та мандрівників. Ці описи взаємодоповнюються, прояснюються, дають один одному відповіді, наче відлуння первісного гіпотетичного досвіду. Окрім того, що острів Пасхи постачає туристам справжні мистецькі твори та сувеніри, він є також винаходом, у якому сфокусовані образи Сходу.
З борту літака він схожий на бумеранг, кинутий з іншої планети на середину океану. Прямокутний трикутник площею 118 км, вершина якого скерована на північний схід, до розпорошених островів Полінезії, а основа — до далеких берегів Чилі. У кожному куті трикутника стоїть вулкан. Ліворуч височіє майже бездоганний конус вулкана Рано-Као. Праворуч — вулкан Рано-Рарако, обабіч якого міститься найбільша кількість велетенських скульптур, або моє, а на півночі — вулкан Арої поряд із горою Теревака. У селищі поблизу вулкана Рано-Као проживає майже все населення острова. Далі, принаймні на відстані до 3500 кілометрів, немає жодних поселень.
НЕРОЗШИФРОВАНЕ ПИСЬМО
Острів Пасхи — єдиний острів Полінезії, де знайдено сліди письма. І це письмо лишається не відгаданою таємницею. Поширене лише на такому обмеженому географічному просторі серед жменьки людей, які зуміли тут вижити, це письмо свідчить про оригінальну цивілізацію. Хто були ці люди? Коли і звідки сюди прибули? Виразом яких почуттів, яких думок, яких цінностей були колись ці досі нерозшифровані знаки?
Опинитися на цій землі, загубленій серед безмежних просторів Тихого океану, можна було лише внаслідок помилки або волею щасливого чи нещасливого випадку. Відкриття європейцями острова Пасхи 1722 року (конкретно: голландським адміралом Жакобом Роггевіном) було лиховісною подією: з 4000 жителів острова 1863 року залишилося всього 1800 жителів, 1870 року — 600, через п’ять років — 200 і трохи більше 1911 року. XIX сторіччя було безжальним до неєвропейських культур. Острів не мав інших багатств, крім робочих рук і дещиці землі, придатної для обробітку. Проте його вбогість майже не захистила його від колоніального грабіжництва.
1862 року флотилія негритянських піратів, прибулих із Перу в пошуках робочої сили для видобування добрива, вивезла в рабство понад одну тисячу жителів, серед них короля острова Пасхи Кемокау, його сина Мората і старійшин, які вміли читати письмо, зображене на дощечках, названих «ронго-ронго».
Пізніше французькому консулові в Лімі пощастило репатріювати сотню депортованих мешканців острова Пасхи, хоча ті, хто повернувся на батьківщину, були заражені віспою і заразили решту населення. Жертви цієї катастрофічної епідемії, безумовно, забрали з собою таємницю письма.
Перші дослідження цього письма провадилися в 1864 і 1886 роках. Спершу намагалися класифікувати знаки або порівняти їх з іншими нерозшифрованими письменами, наприклад, письменами стародавньої Індії.
Спроби дешифрувати тексти здійснювалися трьома послідовними етапами, кожен з яких пов’язаний із зображенням, що символізує певну добу та окрему дощечку.
ДОЩЕЧКА ТАЇТЯНСЬКОГО ЄПИСКОПА
Коли човен «Тампіко», командувачем якого був капітан французького торговельного флоту Жан-Батист Дютру-Борньє і на борту якого перебував місіонер отець Гаспар Зюмбогм, стояло на якорі 1868 року біля острова, на ньому тоді проживало понад один мільйон жителів. Через два роки Дютру-Борньє оселюється тут, одружившись із Коретою Кюапюрюнгою (чи просто викравши її), котра проголошує себе королевою острова, і об’єднується з якимось Джоном Брандером англо-таїтянського походження.
Того ж таки 1868 року отець Гаспар Зюмбогм вирішує повернутися до Вальпараїсо. Оскільки він мав плисти через Таїті, острів’яни попрохали його передати від них єпископові Тепано Жоссену величезний волосяний клубок. Коли прелати розмотали цей клубок, то всередині побачили дерев’яну дощечку, де були вирізьблені дивні літери.
Старий тубілець Урупано Хінапоте, який супроводжував місіонерів, пояснив, що йдеться про «ронго-ронго», дорогоцінні дощечки, де були занотовані найдавніші традиції острова, яких ніхто вже не зможе прочитати, відколи загинули старійшини, посвячені в це письмо. Єпископ написав місіонерові Іполитові Русселю, що перебував на острові, попросивши його відшукати всі вцілілі дощечки й надіслати їх йому. Незабаром місіонер переслав йому шість дощечок, зазначивши, що вирізьблені знаки, либонь, були беззмістовні, що тубільці не знали, що вони означають, а той, хто твердив протилежне, виявився брехуном.
Переконавшись у вазі свого відкриття, єпископ врешті-решт знайшов на одній таїтянській плантації перекладача на ім’я Меторо Тау Оре. Як тільки прелат вручив одну з цих дощечок, вкритих геометричними, антропоморфними й зооморфними знаками, той почав виспівувати монотонним речитативом, читаючи знизу догори і зліва направо, розвертаючи дощечку наприкінці кожного рядка перед тим, як читати наступний рядок. Єпископ зрозумів, що через кожні два рядки знаки карбовано «догори ногами», — нині ця система відома під назвою «бустрофедон зі змінною інверсією». Система цих знаків нагадувала давньогрецьке письмо, чиї лінії скидалися на борозни зораного поля. На жаль, Меторо Тау Оре завжди вдавався до одного й того самого речитативу, хоч би яку дощечку давали йому читати.
КИЙ КАПІТАНА ДЮТРУ-БОРНЬЄ
Коли 1870 року Ігнаціо Гана, чилійський капітан корабля «О’Хіггінс», висадився на острові Пасхи, Жан-Батист Дютру-Борньє передав йому кий із написами, найкращим взірцем «ронго-ронго», на думку фахівців, що дійшов до наших днів.
Гана передав цей трофей, а також дві дощечки з письмом Рудольфові Філіппі, вченому з музею Живої історії в Сантьяго, пояснивши йому, що острів’яни так шанували ці ієрогліфи, що, безсумнівно, йшлося про якісь їхні святощі.
Філіппі відразу ж надіслав гіпсові зліпки цих дощечок різним світовим фахівцям, зокрема Пекові Харрісону, якому так і не вдалося розшифрувати тексти, що його він був схильний вважати за орнамент.
ПЕРЕКЛАДАЦЬКІ СПРОБИ ВІЛЬЯМА ТОМСОНА
Вільям Томсон був уповноваженим на борту американського корабля «Могікан», який 1886 року причалив до острова. Через три роки він опублікував під патронажем Національного музею Сполучених Штатів, безперечно, найповніше дослідження про історію острова Пасхи.
Раніше «Могікан» зупинився на Таїті, і Томсон скористався з нагоди, щоб сфотографувати дощечки, які були в єпископа. Опинившись на острові, він не заспокоївся, доки не знайшов тубільця, що знав, як їх читати. Йому вдалося відшукати одного старезного діда на ім’я Уре Вейке, якого він на превелику силу переконав допомогти йому, вдавшись до вмовлянь та обіцянок щедрої винагороди. Здавалося, старому бридко було робити те, що він вважав за небезпечну справу, за щось таке, що може занапастити його душу.
Кінець кінцем старий погодився і, ледь кинувши очима на дощечки, заходився співати швидким речитативом. Проте відразу з’ясувалось, що він, як і Меторо Тау Оре, насправді не розшифровує тексту. Дід повторював одні й ті самі слова, дивлячись на кожну показану йому світлину.
Врешті-решт він признався Томсонові, що ніхто з острів’ян не годен прочитати знаки як годиться, хоча вони, безперечно, щось означають, наче книга, написана невідомою чужинецькою мовою.
Ось «переклад», що його зробив Уре Вейке, з запису Томсона: «Пірогу моєї дівчини ніколи не могли здолати ворожі племена. Пірогу моєї дівчини ніколи не могли знищити підступи Гоніті. В усіх битвах вона завжди перемагає. Ніхто не зміг примусити мою обраницю випити трутизну з чаші, зробленої з вулканічного скла. Як погамувати мій біль, коли нас розділяють могутні потоки моря? О моя дівчино, моя дівчино! Широка водяна путь простяглася до небосхилу. Моя дівчино, о моя дівчино! Я попливу серед глибоких вод, щоб зустріти тебе, моя дівчино, о моя дівчино».
Нині експерти схильні вважати, що коли окремі знаки з острова Пасхи, можливо, й відповідають словам, то ніщо не підтверджує того, що ці слова складаються в речення або що вони підпорядковані граматиці. Зрештою, дуже ймовірно, що в даному разі йдеться про якусь пам’ятку, покликану полегшувати передачу усних традицій, скажімо знайомити з родоводом.
Можливо, ці незрозумілі знаки передають нам те саме послання, що й сам острів. Можливо, вони лише спонукають замислитись над недовговічністю кожного людського заходу. Можливо, в цих знаках слід вбачати поеми, присвячені тиші.
Автор: Луїс Місон.