Одяг середньовіччя: яким він був
Велике переселення народів в Європу та розпад римської імперії принесли чималі зміни до життя багатьох народів. Варвари-переможці довший час вбирають в себе високу культуру переможених, а опанувавши її, творять новий світ — середньовіччя. Давній одяг германських племен — формою нагадує до певної міри античний, а єдиним матеріалом того одягу — є льняне полотно. Первісна германка при невибагливості свого одягу найбільше пишається красою ясного волосся і вміє його відповідно плекати, а рабиня германка не раз мусіла пожертвувати природним золотом своєї розкішної коси, щоби прикрасити ним голову своєї пані — чорноволосої римської матрони.
Завойовники-варвари вже не мали потреби так скромно вдягатися, бо мали в достатку чимало здобичі – золота і дорогоцінних східних матеріалів. А що по грубості свого смаку вони не вміють оцінити мистецької краси речі, то перш за все їх притягає блиск золота та розкіш, яка кидається в очі. Вони прикрашають себе різними коштовними речами. І так старогерманський одяг починає змінюватись, підпадає під вплив римської моди. Вже Карл Великий відчуває всю пустоту нової моди з її прикрасами, павиним пір’ям, соболями та горностаями, і протиставляє цій сучасній йому метушливій моді старий франкський простий і практичний убір і законом обмежує розкіш та пишність.
Віки XII і XIII це розквіт лицарства. І уся доба проходить під знаменом лицаря. Варварські звичаї стали більш шляхетними, а заодно розквітає духове та культурне життя. Завойовник-варвар перетворився на шляхетного пана. Менестрелі та трубадури — творці ліричної поезії та епосу співають на різний лад одвічну пісню кохання та величають жінку. Ще ніколи перед тим, ніколи й потому не стояла жінка так високо над землею, як це було в часи розквіту лицарства. Менш більш в ті ж часи з’явився культ Діви Марії — ідеал жіночості й духової краси. Жінці належить хвала, пошана та служба лицаря. Жінка панує як жінка завдяки своїм жіночим прикметам. Хоробрий та відважний лицар клонить коліно перед чеснотами слабкої жінки, він її добровільний раб і слуга, часто навіть без найменшої надії на нагороду.
Кожна доба має своє розуміння та своє відчування кохання і залежно від того укладаються взаємини між чоловіком та жінкою. І коли у більш давні часи в кохані існувало тільки право сильного над слабким, право завойовника над своєю здобиччю, в середні віки лицар шукає в кохані передовсім ідеалу. Жінка панує в поезії та в житті. На бенкетах та забавах їй належить перше місце. Така жінка пом’якшує звичаї, сама її присутність примушує звернути увагу на пристойність в поведінці. Жінка знову хоче бути гідною того боготворіння та пошани, якою її оточує лицар. Вона старається і фізично і духовно наблизитись до його високого ідеалу. Тож і одяг того часу гарний і гармонійний.
Вже в XI в. появляється особлива нова тенденція в жіночому одязі, бажання означити стан, показати стрункість росту, тісно обхопивши боки та груди. Спідниця спадала з боків вільними складками. В такому одязі в повній мірі виступала жіноча стать, а поети в своїх піснях оспівували красу „осиного стану”. Шляхетна дама середніх віків, мала крім сорочки ще два одяги: дві туніки, з котрих одна доповнювала другу. В X і XI ст. верхня туніка є коротша від спідньої і відповідне гармонійне вкладення цих двох тунік мусить творити гарний вигляд. В XII та XIII ст. обидві туніки мають вже однакову довжину, але зате різняться фарбами. Припіднята верхня туніка показувала спідню; гарна драперія матерії довкруги тіла та ніжка в зграбному черевичкові з шовку або з тонкої кольорової шкірки. Завданням дами було вміти отримати різні кольори своїх тунік та всієї одежі.
Сукні носили або з довгими або з напівкороткими рукавами. Від ліктя незшиті кусники матерії закінчені по краях зубцями або позументом розвивалися часом по землі. Голу руку прикривав рукав білої, тонкої полотняної сорочки. Тому, що білі рукави сорочки легко мазались, то їх прикріпляли окремо і часто змінювали.
В побуті середньовічного лицаря ці рукави грали величезну роль. Не раз прикріпляв лицар до свого щита рукав сорочки своєї дами, як символ своєї відданості та служби для неї і так кидався в бій. Після того як він виконував своє завдання — дама отримувала назад свій рукав, не раз продірявлений ворожими стрілами. Велику свою ласку робила красуня лицарю, коли цей рукав, що побував в бою, вдягала на свою голу руку. Легенда розказує про одного лицаря, як він вісімнадцять разів вбирав поверх панциру сорочку своєї жінки і кожний раз, коли він щасливо вертався додому, жінка одягала сорочку на себе. Останній раз вона знову дістає власну сорочку як трофей хороброго чоловіка, але лицар загинув в бою. І в останній раз одягає вона на себе скривавлену смертну сорочку…
Волосся носить жінка в тому часі розпущене і тільки золотий обруч з різними прикрасами підтримує їх, або очіпок у формі берета. Дуже часто користується жінка довгим тонким шарфиком і то в найрізноманітніший спосіб. То закривається ним від вітру, то від цікавих небажаних очей, то намотує його довкола голови як тюрбан. Поважні жінки, і зовсім закривають голови картузами та хустками, менш більш так, як це носять католицькі монахині.
Модні глянцеві жіночі журнали в ті далекі середньовічні часи ще не виходили, але, тим неменше, ледь не вся Західна Європа вбиралася майже однаково. Всюди першу роль почали грати крій одежі, а не шиття, як це було в старі віки. Потрібний був добрий кравець, який би добре прикроїв одяг до тіла, треба було в рівній простій туніці з під пахів і з боків вирізати лишні кусники матерії, а на грудях матерію стягнути, показати шию, бюст, стан, боки… Однак хоча в ті часи й підкреслюється в одязі жінки її жіночість, то скромність та розуміння пристойності не дозволяє жінці показувати голого тіла. Коло шиї одяг ледве витятий, руки завжди сховані в довгі рукави, як не сукні то сорочки.
Цей загальний напрям моди у крою одежі продовжується і в ХІV і XV ст. Але це вже інші часи і суспільність живе іншим духом. Починається занепад лицарства, щораз більше виростає значення міст, поширюється торгівля, а разом з тим підноситься чимраз вище міщанство. Людина того часу не вміє погодити свого аскетичного світогляду з життям і зростом торгівлі та промислу. З напливом великих багатств буяють і пристрасті. Душа людини роздвоюється і ніколи гріх і розпуста не опановували її так як у ті часи. Та мимо того люди завзято продовжували будувати височенні готичні храми, в котрих, здавалося уся душа здіймалася у небо.
Жінка цього часу мусіла зійти зі своєї висоти на землю, а часом і нижче, бо в кохані не шукали вже високого ідеалу, тільки розкоші та насолоди. Для цього потрібна була інша жінка, шляхетність побуту і звичаїв відступає. Людина починає звертати увагу на свій зовнішній вигляд, а в постійній зміні одягу та моди показує свою неврівноваженість. В цьому часі вже існує мода так, як ми її розуміємо, бо виходять спеціальні хроніки, неначе глянцеві журнали, що займаються описами мод. Вже в середніх віках французи звернули на себе увагу своєю несталістю та фантастичністю одягу. Один художник представляє всі народи в національних одежах, а француза лишає голим, бо не знає, якої саме моди тримаються в даний час французи. Все ж таки такої визначної ролі в модах, як у XVIII ст. французи на той час ще не мали.
В XIII ст., щоби не допустити загального прямування до зміни в одягу, починають з’являтися королівські розпорядження про одяг. Вони мали найбільше на меті бідних лицарів, котрим їх скромний одяг міг би перешкодити взяти участь в турнірах. Управителі міст, які постійно видавали свої розпорядження, в першу чергу хотіли оборонити вищі аристократичні класи від зрівняння їх з багатим міщанством, бо багаті міщани та заможні селяни почали наслідувати в одязі аристократію. Зі зміною моди що раз то нові розпорядження точно і детально, в дрібницях: метрах і сантиметрах, роз’яснювали громадянину його права на одяг. Той, хто переступав своє право, мусів платив штраф. Бувало, якийсь багатий купець волів краще заплатити чималий штраф, а все ж таки пишатися в модному одязі великих панів.
Мода загострює передусім напрям минулого століття в прямуванні до стрункого стану. Природне прикроювання одягу по лінії тіла не вдовольняло. Тонкий стан був в моді, ні одна складка не сміла уложитися на ньому, тому й шнурування стану мусіло прийти тут на допомогу, як у жінок, так і у чоловіків. Дама нового часу являється декольтованою. Вона відкриває шию, плечі і руки. Зате сукня продовжується зі заду, являється довжезний „трен” (хвіст). Дама ніби хоче винагородити себе за скупість матеріалу в горі на стані надлишком його в долині. Спочатку два хвости розвивалися з її сукні — з переду і заду. Передній „трен” вона несла сама; а з заду ніс слуга або придворна дама. Ця форма однак не прийнялася, зате сукня з одним „треном” часто була в моді.
Розпорядження про одяг намагалося встановити норму довжини „тренів” та розміру викрою (декольте). Шляхетні дами носили „трени” по 3 і 4 метри і при цьому мали повний церемоніал, хто і в який спосіб повинен був його підтримувати. Природно, кожна багата жінка хотіла мати як найдовший «трен». Щоб цьому перешкодити міста ставили на майданах камінні моделі і на них міряли невідповідні «трени».
Загально, жіноча постать виступала гарно і в тих умовах, а довший «трен» надавав їй величі та гідності. Гірше виглядав чоловік у своєму вузькому одязі.
Прагнення до продовження лінії панує як в чоловічій моді, так і в жіночій. Щоби більше підкреслити тонкість стану модник ХІV та XV ст. штучно розширює рамена, випихає їх. Каптан та штани разом з панчохами натягає на себе як трикот, а для вбрання потребує часом кількох слуг, щоби його вбрали в цей одяг чи витягнули з нього. На найбільшу невигоду, а навіть небезпеку наражався лицар при різних лицарських вправах, але, незважаючи на це така мода трималася довгий час.
Те саме бажання стрункої лінії відбилося на черевикові. В XIII віку черевик закінчений маленьким носиком, тепер він починає рости все більше, поки не виростає у довжелезний дзьоб, котрий довжиною двічі або й тричі переростає довжину черевика.
Голова лицаря по більшій частині покрита «кугелем», в роді картуза, з котрого звисає часом до землі довгий хвіст. З рукавів також часто спадають довгі хвости, прикрашені зубцями, дорогими хутрами і т. ін. Врешті лицар любив прикрашати цей свій дивовижний одяг не тільки незакінченою кількістю гудзиків, що іноді доходили і до кількох сотень, але ще й дзвіночками. Як тільки пан-лицар починав кудись їхати, дзвіночки одразу дзинь-дзинь, дзинь-дзинь і людям здавалося це дуже достойно і круто.
Проста матерія минулого століття вже не вдовольняє. На сцену приходять знову тяжкі брокати і вишивки золотом. Людина хоче у своєму вигляді чогось надзвичайного і не раз вбирається в однокольоровий одяг, скажімо, чорний з ніг до голови, як син пекла, або червоний, як Мефістофель, бо чорт та пекло найбільш вражали людину середньовіччя. Другим разом знову поміщає в дивний спосіб різні кольори в своєму одягу та розшиває символічними знаками, чудернацькими візерунками і т. д. Часом одяг складається з двох різних частин, права сторона одної фарби, ліва іншої, або фарби вкладають так, що горішня права частина чорна у вигляді квадрата відповідає долішньому лівому чорному квадратові, а лівий долішній квадрат червоної фарби відповідає правому долішньому червоному квадратові, тощо.
Завдяки політичним та економічним умовам в XV в. перше місце в Європі займає Бургундія. Край цей славиться, в тому числі не тільки торгівлею та промисловістю, але й своїм мистецтвом. Не диво, що провід над модами належить тепер бургундському дворові, тим більше, що край цей не тільки виробляє для себе люксові речі, як шовки, брокати, оксамит, тонкі полотна, дивани і т. п., та відсилає їх за кордон (на експорт). Продовжує в загальних рисах моду XIV віку. бургундська мода відзначається пишністю і багатством. По церквах і на бенкетах дами встелювали підлоги довгими «тренами» своїх дорогоцінних суконь.
Голови дам мали особливо вишуканий вигляд, бо на них здвигали цілі будівлі, а кращі зачіски у виді рогів оленя, високої дзвіниці, чи ще чогось, що були двічі, а то й тричі вище від самої голови. Дама з такою зачіскою на голові, де би вона не була, тільки й думала про це, як би належно утримати на голові цю тяжку будівлю.
Ізабела французька та її придворні дами носили такі височенні зачіски, що задля них навіть мусіли перебудовувати браму палацу. Влада своїми розпорядженнями хотіла вкоротити висоту зачісок голови, духовенство гостро осудило їх як неморальність. Карикатури та сатири висміювали їх за комічний вигляд — але нічого не помагало. Дами продовжували величатися своїми рогами й дзвіницями. Аж одного разу захопилися жінки красномовністю одного проповідника і біля церкви на майдані зложили свої величезні прикраси на голові і в доказ великої жертви Богові — спалили.
Деяка зміна наступила в крою жіночої сукні того часу. Її вузький стан стає неприродним, підноситься вище, продовжує в такий спосіб спідницю і цілу постать жінки.
Мужчина XV в. і далі в поті чола натягає на себе вузьку одежу. Ні один м’яз його тіла не може сховатись, його довгий каптан зміняється на короткий жакет. Модник того часу старається показати не тільки форми свого тіла, але й саме тіло в декольте шиї, рамені й руки. Він прибирає жіночий вигляд, розпускає по голих плечах закучерявлене волосся, котре він часто відслонює. Цікаве саме те, що жінка цього часу своє волосся дбайливо ховає під своїми чудернацькими чіпцями, вищипує та зриває найменший волосок з чола. Золото, перли, дорогоцінне каміння без числа прикрашують жінку й мужчину того часу.
Така недостача свободи в одязі була виявом відсутності тої свободи в усьому житті. Життя стискали різні умови, подібно, як це робив нудний церемоніал. Певно, що при усіх дивацтвах в модах XIV та XV в. можна було знайти й поважні одяги, тим більше, що середньовічна людина складна та протирічна. Після гріха вона кається, а після грішного життя турбується про своє спасення. На гробницях-пам’ятниках суворий одяг жінки нагадує католицький монаший одяг, а цей саме й є середньовічного походження. Під впливом раннього ренесансу твориться повний природності та шляхетності італійський одяг кінця XIV і початку XV ст., хоча він в основних рисах не різниться від інших європейських одягів.
Автор: А. Свенціцка.