Гробниці царів знаходяться в Геррах

шолом половецького хана

Кожне відкриття має свою історію, свій неповторний сюжет. До відкриття Чингульского кургану Запорізька експедиція Інституту археології Академії наук йшла довгих чотирнадцять років. Таким відрізком часу вимірюється шлях експедиції від Великого Лугу та дніпровських круч до скромної степової річки Молочної, у скіфів — річки Герр, у половців — Сутін.

Тривала робота з курганими пам’ятками дозволила нам, зрештою, встановити відому закономірність в розміщенні степових пірамід. А попередні розрахунки привели до припущення, що на краю степового плато, яке височить над правим берегом Молочної, повинні розташовуватися найдавніші кургани епохи енеоліту і раннього бронзового століття. Але, крім наших розрахунків, існував ще опис Скіфії, зроблений Геродотом у V столітті до нової ери. Ось що він пише: «Відомо, що Борисфен тече з півночі до Герра на 40 днів шляху», «…річка Герр відокремлюється від Борисфена в тому місці, до якого ця остання річка відома». «Гробниці царів знаходяться в Геррах, до яких Борисфен судноплавний».

Ось куди ми потрапили — річка Герр, нинішня Молочна, гробниця царів. Правда, знайти ці гробниці нікому ще не вдалося, але шалена думка «А раптом!» іноді приходила в голову. Сезон 1981 року, перший на Молочній, повинен був розвіяти сумніви і, хто знає, може бути, принести успіх.

Біля впадіння річки Чингул в Молочну височів могутній курган. Ось тут-то і доречно повідомити деякі дані про половців, бо цей курган був половецьким — насип насичений уламками амфор XII—XIII століть. Полон князя Ігоря Святославича — лише епізод в їхній короткій і бурхливій історії, що має чітко окреслені часові межі. Половці, вони ж комани, вони ж кипчаки, прийшли в Європу в середині XI століття нової ери з степів Казахстану, потіснили мешкаючих тут печенігів і тюрків і влаштувалися в степах між Дніпром і Волгою. Це була Половецька земля, або Дешт-і-Кипчак, як її іменують східні автори. Складні відносини степовиків з Руссю можна виразити одним поняттям — вороги-союзники. Молода половецька державність була знищена до середини XIII століття татаро-монголами.

Половці споруджували кургани останніми. Після них більше вже ніхто курганів не зводив. За порівняно короткий термін половці буквально перетворили степ не тільки тим, що «заставили» його курганами. Вони ще й прикрасили його десятками тисяч монументальних кам’яних статуй. Тут знайшли продовження традиції давніх племен і народів, що населяють степи Південно-Східної Європи, зокрема скіфів. Це підтвердили і розкопки на річці Молочній.

Кремезний курган шестиметрової висоти, що піднімався над широкою благодатною долиною, був, що називається, «окрасою сезону». Настільки великих споруд Запорізька експедиція не досліджувала з 1972 року. І ось — перша бульдозерна траншея розсікла товщу кургану до підстави.

Половецьку споруджували насип довго. У центрі рили яму, а по краях, всередині рову, вже споруджували насип, що мав спочатку вид валу з проходами до ями проти кожної перерви рову. П’ять коней зі збруєю та сідлами, обробленими срібними з позолоченими прикрасами, були укладені навколо ями і прикриті шаром глини та чорнозему. Вже в яму на уступ (заплічку) поклали до десятка розрубаних туш баранів.

Всі описані вище спостереження і відкриття, здавалося, передували безпосередній зустрічі з ханом. Такі величезні ями зазвичай споруджували для померлих царів. Однак не покидала думка, що сама могила пограбована. Справа в тому, що по вертикалі насип кургану прорізала «дудка» щільного чорнозему, що йшла в отвір ями. Це означало, що насип був розритий і в такому вигляді кинутий. Довгі роки ця віспина зяяла на поверхні насипу, поступово запливала. Дощі багатьох століть відклали свої намиви на самому дні ями і навіть, як ми потім побачили, в черепній коробці похованого. На що можна було розраховувати?

Але всупереч всьому поховання виявилося недоторканим. Вражаюча вдача! Зараз вже можна припустити, що грабіжників, очевидно, хтось злякав, коли вони були в півметра від мети, і знову з якоїсь причини вони не повернулися, а залишена ними яма «засвідчувала» факт пограбування для наступних поколінь подібних видобувачів.

9 вересня ми вступили в «черево» кургану, у велику прямокутну яму. На самому дні її був поміщений дерев’яний саркофаг розміром 2,5X11 метра. У східній частині — дві круглодоні рифлені амфори, поливний глечик і білоглиняна ваза, прикрашена блакитним візерунком. Саркофаг зроблено з окремих широких дощок, скріплених одна з одною залізними скобами, і закритий на чотири циліндричних замки. Коли дошки зняли, засліпив блиск золота — померлий їм був буквально усипаний. Поруч лежала згорнута кольчуга, «злащений» залізний шолом з напівмаски і кольчужною барміцею, щит, сагайдак і налучье, прикрашені масивними фігурними бляхами з витими конусами, довга (1,3 метра) шабля і поясна срібна з позолотою чаша біля ефеса.

В сагайдаку лежали три стріли з орнаментованими держаками і збереженим оперенням. Поряд містився ножик для правки стріл. Праворуч біля плеча стояла чудова металева курильниця на високому піддоні. Під нею — ніж, кинджал, кістяні рукояті яких прикрашені візерунковими срібними ковпачками із зображенням хижих птахів. Зліва лежали військові обладунки та озброєння, а праворуч — аксесуари верховного жерця (курильниця і ножі). Чоловік зрілого віку лежав на спині головою на захід. На ньому була текстильна шапочка, прикрашена срібними бляшками, інкрустованими бурштином. А на тімені під шапочкою зяяла акуратна п’ятигранна діра… Шолом, надітий на голову, був цілий. Що тут зчинилося! Скільки думок і розмов! Скільки здогадів! Посилювався інтерес ще й тим, що отвір у черепі швидше був схоже на трепанацію.

Похований чоловік був одягнений в шовковий кафтан, що виблискував тисячами дрібних золотих бляшок, нашитих між златотканими медальйонами. Жупан ще оздоблений золотистим бісером і «косицями» із сплетених золотих ниток, а по низу обшитий орнаментованими парчовими стрічками. Другий каптан, не поступається розкішшю першому, і третій, теж багатющий, обшитий золотими пластинками, були складені і лежали в ногах у похованого. Одяг доповнювали три парчевих пояси, прикрашені срібними пластинами і пряжками з рельєфними зображеннями лева і птаха сирин.

На грудях лежав товстий ланцюг, сплетений з тонких електрових (сплав срібла з золотом) ниток. На безіменному пальці кожної руки було надіто по золотому персню з каменем. В ліву руку хана вклали розпрямлену виту гривню з високопробного золота — символ влади, а стопи ніг сплутали тонким золотим ланцюжком півметрової довжини. Можливо, ланцюжок зав’язував незбережену тканину, в яку загорнули померлого. Такий побіжний перелік основних знахідок. Багато з них гідні найпильнішого вивчення й уваги, але це — справа майбутнього. Наша сьогоднішня задача зводиться до розповіді про відкриття.

А відкриття це відразу піднімає безліч питань, головні з яких — хто і коли був похований в цьому кургані.

XII—XIII століття — попереднє датування, вироблена в результаті вивчення насипу, занадто розпливчасте і потребує конкретизації. М. В. Горелик, фахівець з середньовічної збруї кочівників, звернув нашу увагу на срібні поясні пряжки, виконані в готичному стилі, можливо в Італії. Готичний стиль у західноєвропейському мистецтві затверджується з другої половини XII століття. Вірніше всього, в степ потрапили аж ніяк не перші зразки мистецтва цього стилю. З іншого боку, важко уявити собі зведення такої складної, трудомісткої і величної споруди в умовах татаро-монгольського ярма. Висновок: останнє десятиліття XII і перші три з невеликим десятиліття XIII століття, ці сорок — п’ятдесят років, представляються найбільш придатними для створення Чингульского кургану.

Друге питання — хто похований тут. Літописна річка Сутін (Молочна) текла по території Лукоморського племінного об’єднання половців. Серед лукоморських ханів кінця XII століття найбільш відомі Тоглий, Акуш і Кобяк. Останній був взятий в полон і убитий у Києві в 1184 році і тому відпадає. Тоглий — найбільш діяльний і активний серед них — прославився походом на Візантію. В 1193 році він разом з іншими ханами уклав мир з давньоруськими князями. Заманливо побачити в хані Чингульского кургану Тоглия.

Але є й інші «претенденти». В кінці XII століття хан донецьких половців Кончак робив спроби об’єднати розрізнені половецькі орди і створити велике державне утворення в степу. Його політику продовжував син Юрій — «більший всіх половець» за характеристикою літопису. Його, очевидно, також слід ввести у список «кандидатів». І тоді поховання хана не на Дінці, а у Лукоморья на легендарній річці Герр, саме по собі було б наслідком державної політики великого хана.

Автор: В. Отрощенко, Ю. Рассамкин.