Дух Тимура або здивоване небо
Кожне історичне місто має свій Кітеж – місто невидиме, але дзвони його дзвонять. Власне, історичне місто і розпізнається відразу не по тому, скільки старожитностей в ньому збереглося, а по цьому внутрішньому звуку. Він або є, або немає його, і ніякою видимою й відчутною декорацією цього не заміниш. Площа Регістан в Самарканді – незамкнуте каре з трьох медресе – найкраще дивилася, коли йшла реставрація. Регістан був весь перекопаний, і з одного медресе в інше можна було переходити – доводилося скакати через канави. Але ця незручність дивним чином оживляла площу: люди на ній були зайняті справою, подібно до того, як колись тут вирував базар, а в пору будівництва тягали каміння. Реставрований Регістан відгородили оксамитовою стрічкою, у краю якої посадили контролершу. Внутрішній звід мечеті в медресе Тіллі-Карі виблискував сусальним золотом, як, можливо, не виблискував навіть відразу після будівлі, а дух часу випарувався… Знадобилися роки, щоб він повернувся. Повернутися він мав – куди дінешся, місто-то історичне…
На вилизаному Регістані став особливо помітний великий мармуровий куб у медресе Шер-дор (в перекладі «тигрова полювання» – на порталі медресе тигри з людськими обличчями, явне потурання шиїтським художнім вольностям). Мармуровий куб без напису, але всі знають, що тут похований м’ясник. Він «спонсорував» будівництво, але з умовою, що буде похований при вході в медресе. Він не помилився – договір дорожче всього іншого…
Шердор при всій своїй пропорційності, врівноваженості – творіння з викликом. Крім тигрів і гробниці м’ясника, тут є ще й такий напис (перські вірші): «Коли архітектор зобразив звід його арки, то небо від подиву прикусило палець». Такого приниження неба не знали навіть придворні поети самого Тимура, коли оспівувал Бібі-ханим – соборну мечеть Самарканда. «Купол її був би єдиним, якщо б небо не було його повторенням, єдиною була б арка, якщо б Чумацький Шлях не був їй парою». Тут мова йде все-таки майже про тотожність, про те, що Чумацький Шлях і небо можуть стояти поруч з творінням Тимура, а не так що просто «палець прикуси»…
Я не обмовився, назвавши Бібі-ханим творінням Тимура. Справа не в тому, що імена зодчих невідомі, а в тому, що генеральним архітектором точно був «повелитель світу». Повернувшись з чергового походу і ще більш утвердившись у своїй величі, він наказав зламати арку і стратити архітектора. Бо, споруджена в його відсутність, вона ще тільки нагадувала Чумацький Шлях, а не ставала йому «парою».
З цим пов’язана легенда дещо легковажного змісту. Вона інакше пояснює гоніння Тимура на зодчих (яким він колись завжди довіряв). Розповідають, що старша дружина Тимура Бібі-ханим, якій як би і присвячувалася дивовижна мечеть, під час відсутності чоловіка ходила дивитися на будівництво, але чим більше ходила, тим сильніше задивлялася на молодого красеня зодчого. Він теж. Справа дійшла до поцілунку, який виявився таким спопеляючим, що залишив слід на бажаній щоці. Ну, далі, ви розумієте, повертається чоловік з перемогою, а тут така справа. Фінал – той же, що і насправді: арка зламана, архітекторська голова відрубана…
Взагалі-то, наскільки відомо, у Тимура з дружинами і у них з Тимуром все було в порядку. Старша дружина була радницею государя. Легенда якась стороння, але аж надто римувалася зі стратою архітектора. Ще відомо, що Тимур дивився за тим, як добудовується Бібі-ханим, сидячи біля входу в мавзолей своєї коханої дружини Туман-ага. Мавзолей стояв на пагорбі, арку нової мечеті було добре видно. Кажуть, що тоді, в останні роки життя, Тимур багато пив, і це навіть прискорило його смерть. Але цілком вірогідно інше: після смерті Тимура щойно побудована Бібі-ханим почала руйнуватися. Розвалилася арка. Вона була приречена; бо грізний правитель не повірив досвіду і інтуїції архітекторів – а вони і самі підносили звід арки на межі можливостей матеріалу. Арка так і стояла зруйнованою п’ять з половиною століть, нічого зробити було не можна, поки, вже в недавні часи (при Рашидові), середньовічну святиню і воістину шедевр – Бібі-ханим – не відтворили, застосувавши залізобетон. За суворим реставраційним рахунком – це підробка. Але, як кажуть, в «Самарканді все можна». Місто-то історичне…
У дворі Бібі-ханим стоїть величезна мармурова підставка для Корану. Вона настільки велика, що під її опорами може проповзти на колінах жінка. З часів побудови Бібі-ханим вважається, що такий прохід може вилікувати від безпліддя, і це, мабуть, пов’язано з особливою, жіночою присвятою мечеті.
На цьому мармуровому пюпітрі – напис: «Великий султан, ласкавий хакан, покровитель віри ханіфійскої, задовольнитель світу і віри». Напис зробив Улугбек в честь свого діда Тимура. Примітно в ньому неухильне дотримання чистоти сповідання (вірі ханіфійської), про яку Улугбек говорить з такою категоричністю. Однак, по спостереженню академіка В. Бартольді, «Тимур, який в Сирії виступав захисником Алі і його нащадків, внаслідок чого сирійці вважали його ревним шиїтом, в Хорасані відновив сунітську правовірність, в Мазандерані покарав шиїтських дервішів за образу пам’яті супутників пророка. Цілком природно, що мусульманські богослови в бесідах з таким государем завжди побоювалися пастки».
Самаркандське духовенство було ревно сунітським. Але Улугбек буквально поцяткував мавзолеї і медресе міста написами, в яких зводив Тимура не тільки до загальних предків з Чингісханом (за справедливим зауваженням істориків, це вже було зайвим – рід Тимура сам по собі став царюючим), а й прямо до імама Алі – через якусь Аланкуві, мати такого собі Амар-Буданджіра, «яка відрізнялася чесністю і своєю бездоганною моральністю. Вона одного разу завагітніла від вовка, який з’явився до неї в отвір кімнати і, прийнявши образ людини, оголосив, що він нащадок повелителя правовірних Алі, сина Абу-Таліба. Це свідчення, дане нею, прийняте за істину. Достохвальні нащадки її будуть століттями володіти світом».
Так написано і на гробниці Тимура – знаменитому темно-зеленому, майже чорному нефриті, на якому внизу зазначено: «Цей камінь поставлений Улугбеком-гураганом після походу в Джитт».
Коли промінь сонця, потрапивши в вузьке, заґратоване віконце під куполом мавзолею Гурі-Емір, падає на чорний нефрит, бачиш, яка глибина в камені. Нефрит – камінь переможця. Але Тимур не обирав собі його для надгробка, як і мавзолей будував не для себе: перш діда тут упокоїлися його нащадки, і як раз ті, на яких він покладав великі надії. Але після смерті Тимура мавзолей почали шанувати саме його усипальницею. «Тут лежить бог війни – прохання не турбувати». Так толковалась напис на мозаїчної плиті над влаштованим Улугбеком східним входом в мавзолей. Буквально таких слів на плиті немає (сказано, що могила «султана світу», і додані інші величання), але так цей напис читали.
Далі буде.
Автор: В. Лобачов.