Ассірійці в минулому і сьогоденні
Вивчаючи найдавнішу історію людства, ми нерідко стикаємося з іменами народів, які, здається, тисячоліття тому зникли з лиця землі. Зустрічаються імена зниклих та існуючих народів і в Біблії – адже ми знаємо, що в цій Книзі є конкретні історичні відомості та факти. Зрозуміло, творці Старого заповіту називають тільки ті народи, з якими вони мали можливість спілкуватися, – це народи, що населяли Передню Азію, Аравійський півострів і Північну Африку. Згадуються в Біблії і ассирійці.
Яка доля цього древнього народу, чия держава тисячоліття тому мало високу культуру, славилася своєю військовою міццю і великими завоюваннями ? Історія розповідає нам, що знаменита Ассирія впала під ударами завойовників в 605 році до нашої ери. Однак ассирійцям вдалося уникнути долі багатьох підкорених народів, які припиняли своє існування разом з падінням своєї держави. Ассірійці зберегли свої поселення навколо Ніневії, Дур-Шаррукін, Кальху, Ашшура, Кар-Тукульті-Нінурта, жили відокремлено, оберігаючи свої традиції і звичаї.
Згадки про те, що ассірійці були знищені завойовниками, зустрічаються у Діодора Сицилійського, у Геродота, Страбона та багатьох інших стародавніх авторів. Ще в парфянський час жителі міста Ашшура – ассірійці поклонялися своєму богові і дотримувалися своїх традицій. Є згадки про ассірійців і в оповіданнях про похід римського імператора Траяна ( І ст. н. е.) проти Парфянського царства. Вважають, що він використовував їх як найманців у своїх військах.
Історичні джерела дозволяють цілком обґрунтовано вважати сучасних ассирійців, які проживають в ряді країн, прямими нащадками знаменитих древніх ассирійців. Зв’язок між ними простежується аж до останнього часу. Причому більшість з них, особливо ті, хто живе в країнах Близького Сходу, донесли до наших днів багато традицій, звичаї, культуру своїх давніх предків. Цьому значною мірою сприяло те, що ассірійці рано прийняли християнство. Вони були в числі перших християн, а до 225 року у них налічувалося в Перському царстві вже близько 20 єпархій. Жили вони відособлено, в горах та інших малодоступних районах, оточені народами, що сповідували інші релігії – мусульманство, зороастризм, буддизм, не асимілюючись в їх середовищі. Вчені вважають ассірійців найменш змішаними представниками семітських народів. Вірність християнству була в той час для цього пригнобленого народу формою соціального протесту.
З I століття нашої ери до першої чверті IV століття ставлення до ассірійців з боку перських царів було більш-менш терпимим. Після того як християнство стало державною релігією сусідньої з Перським царством Візантії, їх стали вважати ворогами країни і жорстоко переслідували.
У 431 році в місті Ефесі відбувся III Вселенський собор, на якому був засуджений константинопольський патріарх Несторій, який стверджував, що в Христі більше людського єства, ніж божественного начала. А раз це так, говорив він, то Діву Марію слід називати не «Богородицею», а « Христородицею». Ассірійці, що жили в Сирії, сприйняли єретичне вчення Несторія, яке, як багато єресі, знову стало формою соціального і політичного протесту проти гнобителів – в даному випадку проти грецького засилля в країні. А слідом за ними несторіанами стали і ассірійці Ірану. У них були для цього інші мотиви – їм треба було якось відмежуватися від державної релігії, ворожої Перському царству Візантії і таким чином послабити гоніння, яких вони зазнавали в країні.
Швидкому поширенню серед ассирійців несторіанства сприяло і те, що керівники ассірійців-несторіан Іва і Тума Бар Савма, переслідувані Візантією, втекли зі своїми прихильниками в Персію. Тут вони знайшли підтримку з боку царя Пероза, який оголосив несторіанство обов’язковим для всіх ассірійців своєї країни. Бар Савма активно впроваджував несторіанство серед одноплемінників. Бувало, що споряджалися військові експедиції проти ассірійців, які дотримувалися ортодоксального християнства. У 496 році в місті Селевкії відбувся собор, де несторіанство було оголошено офіційною релігією ассірійців Персії і був обраний перший ассірійський патріарх. З того часу ассірійська церква стала називатися церквою Сходу, а глава її – патріархом – Католикосом Східної церкви.
Ставлення перських царів до ассірійців часто змінювалося в залежності від особистих примх, внутрішніх і зовнішніх умов і т. д. В останні десятиліття правління Сасанідів вони в черговий раз піддалися жорстоким гонінням і тому арабських завойовників зустріли як своїх рятівників. До речі, задовго до цього вони встановили добрі відносини з арабами. Знайомство з ассірійцями пророка Мухаммеда – історичний факт, засвідчений і в ассірійських, і в європейських джерелах.
Час до навали Тимура був періодом розквіту культури і вченості серед ассирійців. Особливих успіхів вони домоглися в медицині – ассірійські лікарі славилися на всьому Арабському Сході. З навалою монголів на ассірійців обрушилася нова хвиля переслідувань. Завойовники ассірійців-християн знищували. Вціліли три невеликі групи ассірійців: перша з них втекла до Індії (на Малабарсье узбережжя), де приєдналася до своїх одновірців і одноплемінників, друга – на острів Кіпр, а третя, найбільш значна, разом з патріархом сховалася в горах Курдистану.
Незабаром на ассірійців звернула свою увагу католицька церква. У XVI столітті в багатьох районах Близького Сходу з’явилися вже цілі католицькі місії. З Багдаду і Мосула папські місіонери робили часті поїздки в гори, де використовували будь-який випадок, щоб посіяти ворожнечу між ассірійцями і курдами і таким чином змусити несторіан вдатися до захисту «сильної руки» папи.
Діяльність агентів Риму незабаром принесла свої плоди. У 1532 році частина ассірійців відмовилася визнати законними вибори нового патріарха і обрала свого патріарха – прихильника Риму. Ассірійців, які приєдналися до католицької церкви стали називати халдеями або ассірохалдеями. Ассірійський патріарх автокефальної церкви, що не визнав владу папи, змушений був знову шукати притулок в горах Курдистану. І до недавнього часу в пам’ять про першого засновника цієї патріаршої резиденції в селі Кочаник (Туреччина) ассірійські несторіанські патріархи при сходженні на престол приймали його ім’я – березень Шімун (святий Симон).
У цей час остаточно оформилася своєрідна теократична форма самоврядування у ассірійців несторіан, що жили в тодішній Османській імперії і в Ірані. У ассірійської громади в цих країнах аж до початку XX століття зберігався феодальний лад із сильними пережитками родоплемінних відносин. Земля в основному належала патріархові, малікам (князям), представникам духовенства усіх рангів.
Духовною і світською главою ассірійців-несторіан був патріарх. Влада його була практично необмеженою. Ассирійські патріархи не вступають в шлюб, не їдять м’ясну їжу і навіть мати майбутнього патріарха не їсть м’ясо під час вагітності. До недавнього часу у ассірійців Туреччини та Ірану патріарший сан був спадковим. Другою людиною після патріарха у ассірійців-несторіан вважався митрополит (Матрай), або «сейманад Мар-Шімун» (посвячений Мар-Шімун ). Сан митрополита теж був спадковим і завжди належав одній родині.
Рангом нижче митрополита були єпископи, також, як правило, походили з одних і тих же родів. Кожен з обраних єпископів керував ввіреною йому єпархією. Перед першою світовою війною у ассірійців їх було вісім: чотири в Османській Туреччині і чотири в Ірані. Пост єпископа переходив у спадок – від дядька до племінника.
Для утримання вищого духовенства ассірійці платили щорічні податки. Штрафи з населення теж йшли на його користь. До цього можна додати, що під час поїздок єпископів по ассірійським селам їм підносили багаті подарунки. Починаючи з 1909 року турецький уряд стало платити ассірійському патріарху щомісяця 15 турецьких лір.
Світськими керівниками ассірійців були малики (князі). Пост малика переходив за звичаєм від батька до сина або у випадку бездітності – до брата. У виборах маликів брала участь тільки знать. Однак малик міг зайняти пост лише після згоди і затвердження патріарха Мор Шімуна. У документі, підписаному ним , говорилося: «Ми схвалюємо, обираємо його і робимо Маликом для нас, будьте слухняні йому ». Під час церемонії введення малика в посаду патріарх вручав йому шаблю, гвинтівку, дорогий подарунок. Малики отримували велику владу від патріарха. Вони несли відповідальність за порядок у своїх князівствах перед Мар Шимуном. Вони ж повинні були обороняти князівства і ассірійські села, збирати через старост і ради старійшин сіл податки для патріаршої скарбниці. Вони могли вершити свій власний суд і лише в найбільш важливих питаннях зверталися до патріарха.
Як правило, у ассірійських маликів були великі наділи землі, пасовища в горах, багато худоби. Для охорони стад і обробки землі малик використовував своїх родичів і наймав одноплемінників – бідняків. Словом, у себе в окрузі вони були повновладними феодалами.
Як вже говорилося, феодальний лад з пережитками родоплемінних відносин зберігався у ассірійців, які жили відокремлено своєю громадою, на чолі зі своїм патріархом в Ірані та Туреччині, аж до першої світової війни. Однак розвиток капіталістичних відносин, проникнення різного роду колонізаторів на Близький Схід позначалося на долях ассірійців. У XIX столітті до ассірійців знову кинулися погляди католицької церкви, яка бачила можливість створити з їх допомогою опозицію в країнах, що цікавлять західних колонізаторів. Проповідники з Англії та США стали вести посилену роботу серед ассирійців. Вони чимало, наприклад, постаралися, щоб національна та релігійна ворожнеча між близькими сусідами ассірійцями-християнами і курдами-мусульманами доходила до кривавих зіткнень.
І все ж незважаючи на те, що західні місіонери всіма силами намагалися завоювати довіру ассірійців, посилено відвідували їх у найвіддаленіших гірських куточках, будували для них школи, семінарії, коледжі, лікарні, вони не могли змусити ассірійців повністю повірити в свої благі наміри. Один з керівників англійської місії писав архієпископу Кентерберійському: «Серед ассірійців не знайдеться жодної людини, якій ми могли б абсолютно і повністю вірити».
Національний і релігійний гніт в Османській Туреччині та Ірані, висока концентрація населення, земельний голод, нещадна експлуатація, відсутність промисловості, постійного заробітку, високі податки змушували тисячі ассірійців шукати щастя на чужині.
На ассірійців, що жили в Ірані та Туреччині, звертала свої погляди царська Росія. Росіянам було ясно, що християни – «брати по вірі» можуть надати йому послуги в його загарбницьких планах на Близькому Сході. У той же час для пригноблених ассірійців Росія була найбільш близькою християнською державою, до того ж вона часто воювала з Туреччиною та Іраном. Ось чому вони традиційно пов’язували з Росією надію на звільнення. Ще під час російсько-перської війни 1826-1828 років ассірійці надавали серйозну допомогу російській армії, особливо в якості провідників. За це російський уряд дозволив «ста димам» ассірійців пересилити в межі Закавказзя. Поблизу Єревана, нащадки тих переселенців живуть і зараз.
Частина ассірійців переселилася до Грузії на запрошення грузинського царя Іраклія II ще в другій половині XVIII століття. Тут вони осіли в містах і в районі Мхцеті, в селі Мухрані (зараз Девелі-Канда ). Для ассірійців, що переселилися до Росії, настав період відносно спокійного життя. У той же час зв’язок між ними і ассірійцями за кордоном не переривався.
Автор: К. Матвєєв.