Історія футболу. Футбол у середньовіччя.
Англія, Лондон, на дворі 1310 рік, самий пік «веселого» середньовіччя. А що це там за крики та ґвалт на сусідніх вулицях? О ні, тільки не це! Приготуйтесь, прямо на нас несеться натовп англійських, ні не фанатів-вболівальників, а футболістів, так-так самих справжніх футболістів, які немов скажене стадо бізонів зносять та перевертають все на своєму шляху, а попереду котять круглий м’яч. Ось вони вже зовсім близько і ми навіть можемо помітити, що м’яч який вони котять і не зовсім м’яч (у звичному розумінні), а просто надутий свинячий пузир, але, тим не менше, він круглий і котиться, а одне з головних правил середньовічного футболіста: «все що кругле і котиться – може бути м’ячем» (навіть людська голова))). До речі, щодо голови не зовсім жарт, а сумна історична правда – в часи «веселого» середньовіччя в Англійському місті Честері якось відбулось кроваве повстання, яке закінчилось … грою у футбол. А в якості м’яча була сама справжня чиясь відрубана голова…
Футбол у середньовіччя був особливо поширеним в Англії і представляв собою доволі масове та хаотичне збіговисько, в одному матчі могло приймати участь до кількох сотень людей, метою було закотити м’яч у ворота, однак поняття «ворота» було доволі розпливчастим. Скажімо, воротами могло бути якесь місце на околицях, куди одній команді треба було закотити м’яч, а іншій не допустити цього. Або, наприклад, коли грали між собою два сусідніх села, потрібно було загнати м’яч на центральну площу «ворожого села». Гра проходила грубо, жорстоко і частенько представляла саму справжню небезпеку, як для життя самих футболістів, так і невинних бідак-перехожих, які випадково волею злого року опинялись у центрі «футбольних перипетій» (а то ж затопчуть, і навіть не помітять). Адже середньовічна гра та боротьба за м’яч між командами йшла не на спеціальному полі, а у центрі та на вулицях середньовічних міст та містечок, нещасні торговці спішно закривали свої крамниці, заколочували вікна ставнями та дошками, як тільки чули, що десь неподалік буйні футболісти ганяють м’яча.
Врешті це все привело до того, що лондонські торговці пожалілись англійському королю Едуарду на хуліганські витівки футболістів. І ось 13 квітня 1314 року вже виходить письмовий королівський указ, який повністю забороняв футбол, як забаву, що порушує громадський спокій та порядок, сіє жорстокість та насильство. Думаєте подіяло? Та де там, бідні англійські міщани та селяни і далі продовжували із захватом ганяти м’яча, а історичний указ короля Едуарда виявився лишень одною з чисельний (та невдалих) спроб викорінити цю таку популярну гру. Та як її викорінити, коли футбол міцно засів у нашій колективній підсвідомості і нема на то ради. Ще ціла низка англійських королів: Ричард другий, Генріх четвертий, Яків третій, лорд-протектор Олівер Кромвель, всі видавали укази про заборону футболу, та все було марно, він і далі продовжував лишатися чи не улюбленішою забавою простого люду.
У важкі середньовічні часи полюбляли грати у футбол не тільки на туманному Альбіоні, а і в деяких інших європейських країнах, скажімо в Італії. Там футбол називався кальчо (перекладається як «стусан»). На відміну від англійський буйств кальчо був значно цивілізованішим і навіть мав свої встановлені правила та суддів.
Гра в кальчо на середньовічному малюнку.
Кальчо вже була добре організованою спортивною грою і відбувалась на полі 50х100 метрів спеціальним м’ячем із козячої шкіри. В грі приймало участь 27 чоловік, з них 15 були нападаючими, 5 напівзахисників, 3 захисники і 3 помічники захисників. Метою, як і в звичайному футболі було забити як можна більше м’ячів у ворота суперників, після кожного голу сторони мінялись воротами, а за грою стежили спеціальні суді. Матчі з кальчо були настільки популярними у італійських містах, що збирали величезні натовпи глядачів, а щасливі мешканці ближніх будинків стежили за грою прямо із своїх вікон та балконів. Серед видатних італійців, які захоплювались середньовічним футболом-кальчо були й такі знанні постаті як Леонардо Да Вінчі та Ніколо Макіавеллі.
На цьому суворі часи середньовіччя плавно підходять до завершення, а попереду вже значно більш цивілізований так званий «новий час».
Автор: Павло Чайка, головний редактор історичного сайту Мандрівки часом
При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту pavelchaika1983@gmail.com або у Фейсбук.