Історія та економіка

Наприкінці ХХ століття всі ми були свідками закінчення поєдинку двох економічних систем: капіталізму і соціалізму. Соціалізм програв, і для економіста риночника його перемога була історично зумовлена. І справді, історія XX століття переконливо довела: планове господарство – економічно необґрунтована річ, а свобода економічно вигідна; в історії торжествує те, що економічно вигідно. Але для історика також безсумнівно, що торгівля (а не просто обмін речами) як соціальний інститут існує шість тисяч років (рахуючи з перших міст Месопотамії), а демократичний капіталізм – трохи більше двохсот. І якщо тріумф демократичного капіталізму – історична необхідність, стало бути, історичні необхідності торжествують в історії лише дивом. Боротьба між капіталізмом і соціалізмом, можна вважати, закінчена і нині має, швидше, історичне значення, на зразок боротьби між гвельфами і гібеллінами або жирондистами і якобінцями. Але війна між капіталізмом і культурними, соціальними та політичними моделями, які запобігали виникненню капіталізму протягом тисячоліть, триває.

Йдеться про антипідприємницьку опозицію, більш фундаментальну, ніж опозиція між капіталізмом і соціалізмом. Історія – це історія ігор, в які грають культури, і щоб зрозуміти особливості гри під назвою ринкова економіка, треба поглянути на інші, доринкові ігри. Людство погано пам’ятає, що було до вісімнадцятого століття і до промислової революції, – гірше, ніж доросла людина пам’ятає все, що було з нею до п’яти років. Але психоаналітики недарма впевнені: найважливіше те, що відбувалося до.

Залишаючи осторонь всі проблеми, пов’язані з благородними дикунами, блаженними народами і дармовою економікою, спробуємо, – дуже коротко – охарактеризувати три групи факторів, які заважали купцеві зробитися капіталістом, а грошам придбати ту творчу здатність до примноження, яку ми і маємо на увазі під словом «капітал». Це: політичні фактори (взаємини підприємця і держави); внутрішні економічні протиріччя, властиві самому підприємництву; культурні фактори (відношення тієї чи іншої культури до збагачення, панівні в ній метафори багатства і формули успіху).

Школа Карла Поланьї у своїх фундаментальних дослідженнях іменує стадію, що передує ринковій економіці, редистрибутивною економікою. Якщо ринкова економіка – це взаємини рівноправних партнерів, де А продає товар Б, якщо це вигідно А, а Б купує товар в А, якщо це вигідно Б (як скажімо вигідно купляти холодильники LG на сайті http://ava.ua/category/13/105/b464/), то в редистрибутивному суспільстві переважаючий тип обміну нерівноправний. Селянин А обов’язково посилає зерно сеньйору, королю, імператору, єпископу Б. Люди обмінюються не товарами, а податками. В ідеалі матеріальні цінності обмінюються на нематеріальні: зерно – на справедливий суд, на захист від нападів.

У редистрибутивному суспільстві можна виділити два ідеальних типи: централізована імперія з сильним государем і виконуючими його волю чиновниками (Єгипет Птолемея II, Китай Цинь Ши-Хуанді, Візантія Юстиніана, Османська імперія Сулеймана Пишного) і феодальний лад, де держава ослабла, а чиновники перетворилися на спадкових володарів землі, людей та правосуддя (як у Франції Меровінгів) або де держави, як в лангобардській Італії чи Болгарії за царя Симеона власне кажучи, ніколи й не було, а була лише система особистих зв’язків, взаємних зобов’язань васала, пана та наділів, що даруються за військову службу.

Адміністративно-бюрократична імперія в ідеалі організовується на принципі загальної підпорядкованості державі. Чиновник, який володіє каналами розподілу, займає позицію більш сильну, ніж підприємець, який володіє засобами виробництва. Редистрибутивна імперія виробляє витончені культурні моделі (бо в традиційних імперіях саме культура, а не дрібна власність виявляється найнадійнішим медіатором між суверенною особистістю і свавіллям держави), і в рамках цих моделей збагачення незмінно розглядається, як дестабілізуючий фактор.

Китайська філософія господарства, від Ван Фу до Лі Гоу (XI століття), незмінно виходить з постулату, що найкраще, якщо в державі немає ні бідних, схильних до бунтів, ні багатих, схильних до незалежності.

Сильні візантійські імператори, борючись з могутністю земельної знаті, незмінно посилають прокляття сильним і багатим, через яких «бідняки піддаються небезпеці впасти в крайню убогість і не бути в змозі сплачувати звичайні та встановлені за казенним описам податки» (Юстиніан), і в преамбулах до едиктів, що передбачають повернення законно і незаконно куплених бідняцьких земель, нагадують, що «це від людей, що ганяються за багатством і схильних до пристрасті стяжання, відбуваються всякі лиха» (Роман Лакапин).

Фіксовані ціни на товари; державні приписи, що, як, де і коли садити; обширні державні монополії; царські майстерні; контроль чиновників над сільським господарством і ремісничими цехами – більш-менш регулярна риса економічного життя.

З владою підприємцю погано, без влади – ще гірше. «У країні без царя, – як цілком правильно зазначено в «Рамаяні», – люди не створюють радісно ні палаців для зборів, ні прекрасних садів, ні храмів». Торгові дороги приходять в непридатність. Нові прокладають тільки тоді, коли один князьок йде війною на іншого князька. Маєтки перетворюються на замки. Воїн, який годується мечем, сильніше купця, який годується з торгівлі. Війна стає головним способом економічного обміну, і лицарі, за зауваженням саксонського хроніста XIV століття, «годуються із стремена, вбивають, кого можуть, загороджують і перерізають дорогу і чудово ганяються за тими, хто за своїм промислом повинен подорожувати».

Традиційна імперія ні в якому разі не ворожа приватній власності взагалі. Навіть у тих граничних випадках, коли вся земля держави і справді оголошується державною власністю, а врожай не прибирається, не будучи попередньо перерахований царськими чиновниками (як відбувається в птолемеевському Єгипті), це робиться тільки тому, щоб тут же виділити великі класи людей, які отримують цю землю в дар.

Але опозиція «причетна до владі – не причетна до влади» витісняє всі інші опозиції: «багатий – бідний», «шляхетний – нешляхетний» і так далі. Багатство не засуджується як таке, але воно дається верховною владою і верховною ж владою відбирається. Середнє купецтво підпадає під вантаж більш-менш забавних податків; великі фінансові операції, ті угоди, що і визначають рух часу, вершаться не тими, хто багатий, а тими, хто багатий через причетність до влади.

Історія Візантійської імперії налічує кілька повчальних прикладів приватної підприємницької діяльності чиновників. У Адріанопольській катастрофі (378 рік), першим межевим стовпом на шляху від Pax Romana до середньовіччя, в битві з готами, в якій варварські вершники восторжествували над римськими легіонами і в якій загинув сам імператор Валент, сучасники звинувачували користолюбство імператорських чиновників. Готи, що стояли на Дунаї, зовсім не збиралися воювати: вигнані з рідних земель гунами, вони просили статусу римських союзників і можливості поселитися на землях імперії. Дозвіл був даний, двоє вищих чиновників попрямували до Дунаю з продовольством для бідуючих готів. В чиновниках прокинувся торговий дух – вони скористалися вигідною кон’юнктурою, щоб збувати голодуючим хліб втридорога і закуповувати в рабство їхніх дітей і дружин. Готи не витримали і повстали…

В самому кінці IX століття Стіліан Заусса, фаворит візантійського імператора Льва VI, батько його коханки і пізніше – дружини, переніс всю болгаро-візантійську торгівлю з Константинополя в Тессалоніки. Відтепер болгари не могли купувати візантійські товари прямо, але тільки через двох купців-посередників, великих приятелів самого тимчасового правителя. Результатом цієї фінансової операції стала болгаро-візантійська війна, нищівна поразка імперії і данина, яку та зобов’язалася виплачувати болгарам.

Вищеописана підприємницька діяльність не підходить під неоліберальну аксіому про те, що людина тоді найбільше корисна суспільству, коли вона переслідує власну вигоду. Це підпадає під традиційне уявлення про людину, яка шукає власну вигоду ціною громадських лих.

У традиційній імперії людина, яка збагачується потрапляє в замкнуте коло. Для великих операцій потрібні не тільки гроші, а й влада. Велика влада викликає побоювання государя, а великі гроші викликають його заздрість. Багатія завжди є в чому звинуватити; у багатія завжди є що конфіскувати.

Птолемей III страчує Аполлонія, міністра фінансів свого батька і найбільшого підприємця Єгипту, і відбирає його маєтки. Еустасій Малейн, каппадокійський магнат, який прийняв у своєму маєтку імператора Василя II, викликаний до Константинополя і заарештований; майно його, що сильно вразило імператора, попросту конфісковано. Михайло Кантакузін, найбільший банкір Османської імперії, повішений у 1578 році на воротах свого власного палацу; Хе Шень, фаворит маньчжурського імператора Цяньлуна, страчений новим імператором, а багатство його відібрано в казну.

«Ми чули від розумних, що коли змінюються до людей наміри султана, їх благоденство припиняється, і малим стає у них добро», – справедливо говорить один з героїв «Тисячі і однієї ночі». У традиційному суспільстві не діє неоліберальна модель, в якій гроші приносять гроші. Діє, швидше, стара метафора заздрості богів, підступності долі, яка славнозвісних звертає на ніщо, багатющим приносить бідність. Гроші приносять не гроші – вони приносять загибель: загибель від заздрості правителів, від заздрості завойовників, від заздрості міської черні.

А феодальний світ? Світ війни, світ народів, які, подібно остготам Теодоріха, вважають несправедливим, що остготи, які перевершують доблестю всі інші народи, володіють набагато меншим надбанням (як то вказав сам Теодорих в листі імператору Зенону). У цьому світі війна не продовжує політику або економіку, а заміщає їх. Грабіж замінює податок як домінуючий засіб збагачень.

Продовження читайте в наступній статті.

Автор: Юлія Латиніна.