Духовна культура Абхазії

Святилище

Павло Олександрович Флоренський пріснопам’ятного 1917 року писав у статті «Підсумки», що немає нічого ефемернішого хитких одноденок наукових істин. Вічне мистецтво: вічна етика. І передвічна релігія. Він писав, що коли-небудь осколки нашої позитивістської науки будуть тулитися десь на задвірках культури майбутнього, подібно тому, як в наші дні, релікти вавилонської науки ховаються у ворожінні старухи-знахарки. Самовдоволені наукові істини виявляються забобонами, а з-під них яскравими фарбами знову виступають вічні істини. Звідси наше звернення до коріння світогляду, до народної релігії, її витоків. До найдавніших її пластів. Звідси інстинктивна неприязнь до всякого роду обновленців. І ми благоговіємо перед першими християнами – вони для нас першоджерело. Нас цікавить археологія – але не як шукання скарбів; не тільки золоті монети і розбиті глечики шукають люди в минулому. Ми знаходимо там відповіді на самі загадкові питання сучасності.

Але чи завжди потрібно копати землю? Можна і перечитувати стародавні книги. А може бути, краще звернутися до себе, до підсвідомості дитинства і мудрості старості, доторкнутися до пра-думків і пра-ідей?

Багато подорожуючи, ми завжди звертали увагу на те, що прийнято називати етнографією. А після розпаду СРСР інтерес до прарелігії став майже повсюдним. Багато народів дивним чином вберегли і донесли до наших днів живу культуру предків. Виявилося, що вони завжди зберігали споконвічний уклад, слідували його етиці, навіть поклонялися божеству в освячених традицією місцях: в горах, на галявинах, у гаях. А необізнаному спостерігачеві здавалося, що люди поклоняються самим цим горам і гаям, і тому віра ця йому здавалася язичництвом, чимось «поганим» і первісним. Тому вирубували гаї, так само як пізніше зносили храми. Але ні гаї, ні храми не були предметом поклоніння самі по собі.

І ось в кінці XX століття було зроблено приголомшуюче відкриття. Ігор Хварцкія і Лев Регельсон у своїй книзі «Земля Адама» показали, що древня релігія абхазів, як і релігія багатьох інших кавказьких народів, нині існуюча разом з християнством у одних і з мусульманством в інших, являє собою аж ніяк не язичництво, а древній монотеїзм. Дохристиянський монотеїзм. Такий же, якому слідували біблійні іудеї. Обгрунтованість цього сенсаційного висновку доводиться і в книзі А. Б. Крилова «Пострадянська Абхазія» (Москва, 1999). Ця книга і спонукала нас поділитися з читачем своїми думками.

Для не-етнографів етнографія – це часто або спостереження ритуальних танців аборигенів у масках, або виступи національних ансамблів на підмостках концертних залів. Символом такої етнографії – з боку і з висоти європейської цивілізації – стали відносини Робінзона з П’ятницею, який в чомусь замінив потерпілому аварію корабля корабельного лікаря дружбу з козою і папугою. Повторюємо: це погляд європейського етнографа – у далекому відрядженні він лише подивився і поїхав. Але не так ставляться до сусідів, з якими жили, живуть і будуть жити поруч.

Всі ми читали «Робінзона Крузо». Але читали також і «Дерсу Узала» Арсеньєва, навіть не помічаючи того, що книга ця включає в себе науковий звіт і переповнена, наприклад, латинськими назвами рослин. А читається легко. Чи не тому, що Арсеньєв і старий-гольд Дерсу ставляться один до одного на рівних. (Нерівність лише в синівській турботі про старіючого Дерсу.)

І етнограф Олександр Борисович Крилов, з його дивовижною любов’ю до досліджуваного предмета, зумів стати допущеним до вищої духовної аристократії досліджуваного ним народу. Саме досліджуваного: він зміг бути всередині, не розчинившись в цьому народі, залишаючись дослідником.

А.Б.Крилов виявив цілу цивілізацію, не відому раніше. Йому пощастило, бо древній абхазький народ недавно відкрився і собі. Останні кілька століть абхази жили в сусідстві з ісламською цивілізацією, а останні півтора сторіччя – в рамках цивілізації християнської, перебуваючи під величезним впливом Росії і Грузії, яким абхазів передоручили візантійці. Народні традиції, вірування і звичаї були приховані або просто непомітні, як непомітно б’ється серце. Опис Абхазії нерідко зводився до розповідей про довгожителів або кавказьке застілля. (Лев Миколайович Гумільов якось сказав: «Так залиште ви ці «традиції» кавказького застілля. Таку п’янку могли придумати тільки російські офіцери».)

Волею доль абхазький народ в останні роки виявився багато в чому наданим самому собі. Звернувшись до себе, до своєї історичної пам’яті, абхази занурилися в дивовижну амальгаму споконвічного монотеїзму, встановлених традицією звичаїв (по-абхазьки «аламіс») – справжнього кодексу поведінки і вчинків, свого роду лицарського кодексу, згідно з яким повинен поводитися гідний представник етносу.

У ряді цих понять важливе місце належить стану жерців. І нам випала щаслива нагода судити про це не тільки по книгах. Так сталося, що два роки тому ми були прийняті жерцем святилища Дидріпш (Дидріпшаниха) Зауром Чічба в його родинному домі. Не претендуючи на наукове осмислення феномена (це блискуче робить у своїх роботах той же А. Б. Крилов), поділимося власними враженнями про побачене і почуте.

Заур Чічба – людина років сорока-п’ятдесяти, високий, сухорлявий, стрункий, з дивно проникливими чорними очима, з проникливою, дещо навіть соромливою манерою спілкування з гостями. Він – з роду жерців і сам жрець далеко не в першому поколінні. Заур служив в армії, в ракетних частинах, непогано говорить російською, але коли йдеться про його високу місію, про святилище, воліє спілкуватися через перекладача (до речі, нашим перекладачем був не хто інший, як сам Ігор Хварцкія, один з авторів книги «Земля Адама»).

Жрець є посередником між Богом, що перебуває в святилищі, і людьми. Люди приходять до жерця, щоб повідати про свої суперечки, образи. Він не судить, не виносить вирок. У певний день він закликає тих, що сперечаються до підніжжя гори, на якій розташоване святилище, приносить ритуальну жертву (зазвичай це Зарашек), вимовляє молитву, а потім пропонує підозрюваному в якому-небудь проступку піднятися по довгій звивистій дорозі до святилища. Обряд жертвопринесення і молитва справляють таке враження, що винний деколи тут же кається у своєму вчинку і просить пробачити і помилувати його. Інші зізнаються у скоєнні злочину по дорозі до святилища, коли йдуть слідом за жерцем.

У жерця існують «прийомні дні», коли до нього з усіх сіл приходять люди з проханням вирішити те чи інше питання. Так що жрецтво – це, крім всього ще й правовий інститут, який вирішує суперечки між людьми, сім’ями, кланами.

Багато що в повсякденному житті абхазів воістину дивовижне. Наприклад, хлопчик може позначити свої родові землі на колгоспному полі і робить це так правильно, що сусіди з ним повністю погоджуються. Так проявляється цілісність родів і родин, їх зв’язок з отчою землею, з сусідами, з друзями, але і з ворогами теж.

Родова етика виявляється найвищою етичною нормою. Навіть уряд Абхазії спирається на народну етику, яка часом виявляється сильнішим цивільних інститутів. Це і погано, і добре: коли міліція виявляється безсила, то звертаються до жерця. Сучасному правозахиснику таке незрозуміло, але… На перше місце виступає не формальний закон, а щось вище. Це може собі дозволити невеликий за чисельністю народ. Стають зрозумілі не тільки взаємні родові зобов’язання, але навіть і кровна помста. Крилов наводить такий епізод: якийсь молодий чоловік образив дівчину з іншої сім’ї, і власний батько вбив його, мотивуючи свій вчинок тим, що не хоче допустити неминучої в подібному випадку кровної помсти з боку сім’ї дівчини…

Що стосується давніх релігійних ритуалів, то, звичайно, і сам жрець, і «рядові» учасники вже забули їхній зміст. Принаймні, пропоновані ними пояснення нерідко непереконливі. Ми впевнені, що значення мають не тільки кількість ритуальних коржів, але і число каменів у вогнищі, кількість запрошених, кожне слово в молитвах.

Звичайно, не знаючи абхазької мови, не зрозумієш глибину молитов, які ніби експромтом вимовляє жрець. Але ось що надзвичайно важливо: навіть у перекладах на російську фахівці знаходять паралельні місця, наприклад з псалмами Давида. Що це? Пізні запозичення? А може бути, релікти, свідоцтва спільних коренів з древніми пракультурами? Або свідоцтво того, що істина, колись вимовлена Давидом-псалмоспівцем, а сьогодні абхазьким жерцем – одна і та ж?

Донедавна абхазька духовна культура була не дуже відома навіть у вчених колах. Думаємо, що частково це пояснюється внутрішньою стриманістю і благородством абхазів. Сором’язливість і стриманість теж входять в поняття «аламіс» (букв, «абхазство»), що включає в себе непорушний кодекс норм поведінки, обов’язковий для дотримання всіма членами спільноти.

І ось Крилов, завдяки довірі до нього простих абхазів, жерців і членів уряду, відкрив і описав реліктову (вибачте за не зовсім точний термін) добіблійну культуру. Відкрив не в загублених в Кумранській пустелі печерах; мова йде про живу культуру, яка «просочує» буття цілого народу. Навіть спільні трапези регламентовані традиціями і виявляються однією з форм ритуалу. Нам доводилося брати участь у подібного роду застіллях, і лише здивовані переглядання зрідка говорили нам про те, наскільки складний ритуал і наскільки поблажливі великодушні господарі до дикуватих гостей.

Це традиційне буття природно і непомітно. Навіть жерці – це зовні звичайні люди, небагаті і дуже стурбовані тим, що хтось подумає, ніби вони багатіють завдяки своєму становищу в суспільстві. Їхні доходи тут же йдуть на виконання ритуалів.

Природно, не треба ідеалізувати абхазів. Серед них є і злочинці, і наркомани. Важливо інше. Наш суд займається головним чином доказом провини або невинності, а вже там – «за прейскурантом» – покарання. У народному ж правосудді Абхазії питання доказовості само собою розуміється, а покаранням стає засудження всією сім’єю і всім родом.

Всі все знають про всіх, і тому всі зобов’язані жити в мирі та злагоді. Усвідомлення цього структурує життя всього суспільства. Вища міра покарання – вигнання. Страшне покарання для абхаза, який знає, скількома поколіннями він пов’язаний саме з цим схилом гори, з цим будинком.

Втім, і в Абхазії можна почути нарікання старців на те, що молодь не поводиться «традиційно», що авторитет старців нібито падає. А, скажіть, коли і де молодь беззаперечно слухалася старих? На те вона й молодь. Щоб подолати властиве їй почуття «вікового гідності», треба просто почекати років десять, двадцять, сто років. Серед абхазів завжди багато довгожителів. Час є.

Автор: Т. А. Шутова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers