Перший князь-мученик, який в святі не потрапив
Ім’я йому – Уліб (Гліб). Ні, це не той Гліб, брат Бориса, чий культ став першим культом власне руських святих. Уліб – з покоління їхніх дідів. Він загинув у 972 році. І про нього забули. Як же могло статися, що чоловік княжого руського роду, який прийняв мученицьку смерть за те, що був християнином в не хрещеній ще Русі, міг залишитися без церковного прославлення?
«Святослав перебував на Дунаї … І обложив за Дунаєм біля стіни довгі все військо погуби». – Розповідає літопис про те, як відстоював Святослав, великий князь Київський, болгарське місто Доростол від візантійців і ніс великі втрати. «Тоді диявол візьме серця вельмож нечестивих, начаша клеветати на християн, сущі в воїнство, яко це падіння приключилося від прогніванія лжебогів над християнами» (тобто Перун і близькі йому боги нібито розгнівалися, що у війську Святослава були воїни-християни). Святослав же «толико розлютившись, яко і єдиного брата свого Уліба не пощадив, але, різними муками нудяться, убіваше. Вони ж (християни-воїни) з радістю на муку ідяху, а віри Христової зректися і ідолам поклонитися не хотяху, з радістю великим муки приняху».
Наскільки можна припустити, разом з дружиною Святослава Дерестер обороняла дружина його родича (ймовірно, двоюрідного брата) Уліба. Цей племінник рівноапостольної княгині Ольги був хрещеним, що не дивно. Адже Ольга хотіла, щоб і син її Святослав прийняв християнство, та той не послухав, виплеканий доблесними воїнами, які шанували Перуна і в іншій вірі не бачили сенсу. Або, допускаючи в ній сенс для інших, для себе вважали її «занадто розслабленою». (В одному східному творі сказано, що в середині X століття, за часів правління батька Святослава, Ігоря, руси прийняли християнство і від того «мечі їх затупились». Недостовірно за фактами, але характерно за відгуками.)
Однак Уліб, вихований тіткою-християнкою, і дружину свою зробив християнською. Не виключено, що він і є той самий «племінник», який за візантійським повідомленням брав участь у посольстві Ольги до Царгорода. Тому злі язики могли ставити Улібу подвійну провину: відступництво від прабатьківської, національної віри і особливу близькість до візантійців. Справа закінчилася кров’ю.
Слова, якими літописець оповідає про страту і про «веселощі» мучеників, явно вказують на те, що перед нами літописний начерк церковного житія – прославлення князя-мученика.
Але текст цей був письмовою рідкістю. Він увійшов у так званий Іоакимівський літопис, відомий В. А. Татищеву і використаний ним. Правда, відомий у вельми пізній копії. Відомості «про князів руських старожитностей» незрозуміло якого саме Іоакима – чи то першого Новгородського єпископа, чи то патріарха XVII століття, чи то архімандрита XVIII – були в істориків під підозрою.
Досить імовірно, що сумніви у відомостях цих турбували і літописців середньовічних. Сумніви в тому, що відомості ці потрібні. Вбивство Уліба кидало тінь на Святослава. То був перший великий князь Київський, який увійшов у візантійські хроніки (а отже, в історію світову) з ім’ям своїм (а то все більше – «напали скіфи»), навіть з описом зовнішності і з докладним викладом діянь. Він був їм зрозумілий: ходив-воював. Для Русі його образ складніше: і від хрещення відмовився, і, захоплюючись дунайськими походами, залишав напризволяще Київ (одного разу Ольга з онуками мало не була захоплена печенігами).
Але все йому прощали літописці! Бо був воїн, зміцнюючий спадщину Віщого Олега – державу від Балтики до Понта (Чорного моря). Полководець, який звернувся до своїх ратників перед переважаючим ворогом з віщими словами: «Вже нам нікуди подітися, волею чи неволею треба стояти. Та не осоромимо Землі Руської, але ляжемо кістьми, бо мертві сорому не мають».
Святослав не був, однак, божевільним і бездушним воякою. У його походах на схід і захід, в прагненні перенести руську столицю до Дунаю був ясно помітний (і такий небезпечний для Царгорода) геополітичний план. Відомо, що на візантійському троні царювали аж ніяк не тільки греки. У союзі з болгарами Святослав міг об’єднати величезні простори південного сходу Європи в нову імперію, давши нове дихання і самій Візантії. Однак це вже з області ймовірного можливого, та й наскільки можливого – важко прорахувати.
Уліб в руських літописах загубився тому, що кидав тінь на образ Святослава. Слава була важливіша гіркоти внутрішнього розбрату.
І все-таки письмова пам’ять про Уліба і його дружину залишилася. Не стільки як розповідь про зіткнення серед своїх. Літописцю було важливо, що Уліб зі співтоваришами пішов на загибель смиренно, як пізніше князі Борис і Гліб, – не затьмарили меча братською кров’ю. А Святослав загинув в той же рік, повертаючись до Києва, в нічній печеніжській засідці. Бути може, на межі своєї слави. Давньоруські історики не наважилися розсудити братську суперечку Святослава і Уліба, хоча в інших випадках це робили. Святослав був ними непідсуден, бо сам сказав: «Мертві сорому не мають».
Автор: В. Ловачев.