Карл Великий і його імперія. Продовження.
Попередники Карла, починаючи з дійсно дикуватого Хлодвіга (466-511), який, тим не менш, завоював всю Галію і поклав початок Франкської державі, був засновником першої династії Меровінгів у франків (Карл – це вже друга династія Каролінгів), весь час жили з думкою про велич. Безпосередні попередники Карла вже стали її реалізовувати. Це був Піпін (батько Карла Великого Піпін Короткий, таке у нього було прізвисько). Прізвиська у варварських правителів були дуже смішні (елемент варварської простодушності завжди був присутній) і, я б сказала, дуже щирі: Лисий, Простакуватий, Товстий; Великий – це ж теж щиро, для них він – виступаючий з ряду. Так от, його батько Піпін, по суті, підготував реалізацію цієї ідеї, уклавши союз з центром християнської церкви в Римі (християнська церква тільки в 1054 році розділилася на католицьку і православну).
Центр християнської церкви – Престол Святого Петра – перебував у Римі. Заради дружби з римським єпископом, який став називатися папою, Піпін зробив єпископам подарунок, який раз і назавжди, можна сказати, навіки виділив їх з лав всіх інших єпископів, – він подарував їм цілу державу, благо, завойовували вони багато. Подарував, а потім ще все розширював і розширював її: за кожне благодіяння додавав по кілька міст, відвойованих у лангобардів. І Карл теж за кожну послугу і підтримку, політичну або моральну, з боку пап їм що-небудь додавав. У всякому разі, межі папської області тільки розширювалися. Цей союз і підготував реалізацію ідеї відродження імперії.
Потрібно ще раз згадати першого правителя франків – Хлодвіга. Незважаючи на всю його дикість і варварство, в політичному чутті йому не відмовиш. Адже саме воно підказало Хлодвігу в VI столітті прийняти християнство в католицькому варіанті. Це було тим більше дивно, що апокрифічні варіанти, не визнані потім офіційною церквою, були набагато простіше, демократичніше і більш охоче сприймалися народом. Власне, саме вибір Хлодвіга і зробив можливим тісний союз з церквою, з Римом. Це стало головним чинником у реалізації ідеї Карла Великого.
Надзвичайно цікаво, що реалізація ця проходила через визнання Карла спадкоємцем римлян. У 774 році, коли Карл Великий був поки ще тільки королем франків, тобто одним з королів на Заході, римський папа Адріан І в одному з документів так раптом, серед інших доброзичливих слів упускає дивний вираз – «великий правитель франків» і «римський патрицій». Карл не живе в Римі, але воює з лангобардами в Північній Італії. Вони заважають папі, і папа ясно натякає: «Допоможеш мені проти лангобардів, буде на тобі відблиск чогось римського, причому давньоримського – римський патрицій».
Адже римський патрицій – це вже не варвар.
Зараз, живучи в нашій країні, помічаєш тільки одну властивість політиків – бути нерозумними і невмілими, допускати грубі помилки то в одному, то в іншому. У минулому є приклади і розумних, і вмілих як у нашій, так і не в нашій історії. У 799 році Карл вміло скористався політичною ситуацією. І, виявилося – зробив вирішальний крок у здійсненні своєї ідеї. Папа Лев III в 799 році був скинутий римською знаттю. До нього були претензії моральні та політичні. Йшла боротьба за владу, і це – справа звичайна і вічна. Папа прийшов за захистом до Карла, ображений, позбавлений влади і навіть, як кажуть, засліплений. Правда, не всі вірять в це осліплення, так як потім він підозріло швидко прозрів. І Карл захистив його. Він прибув до Риму, влаштував суд, в ході якого зумів добитися виправдання Льва III і повернув йому його престол.
Минуло трохи більше року … І ось грудень 800 року. Карл завжди, з часів завоювання королівства лангобардів в Італії, зустрічав Різдво в Римі. Це було його улюблене свято, він кидав всі війни і про все забував. Він був плодовитий чоловік, і йому подобалося ґрунтовно посидіти тут в цей час зі своєю сім’єю.
І ось 25 грудня у храмі він б’є поклони і ревно молиться. Як раптом, пишуть сучасники, папа Лев III несподівано в ході релігійного захвату короля як би ненароком поклав на нього імператорську корону. І тут всі присутні в соборі, а їх було багато, тричі дружно прокричали раптом один і той же текст: «Хай живе і перемагає Карл Август (античний титул), Богом вінчаний великий і миротворящий римський імператор!».
Коронація Карла Великого.
Звичайно, до цієї події йшла тривала підготовка, звершилася вона зовсім «не водночас». Але як же чітко і цілком усвідомлено оформили її сучасники: римський імператор повернувся, Римська імперія повернулася. З римського патриція, що було б цілком природно в Римі, виріс імператор. Адже імператор – це і полководець в Римі, Карл Великий – блискучий полководець, блискучий воїн.
Думаю, душі багатьох зраділи, правда, інших – засмутилися, бо імперія несла багато: не тільки усвідомлення відблиску великої слави і впевненість, що піддані Карла належать великій імперії, але і жахи для навколишніх народів, і страх придушення. Якби Карл обмежився і задовольнився лише цими, хоч і надзвичайно важливими, але все-таки словами, формальностями, можна було засумніватися: чи справді всерйоз хотів він відродити Римську імперію. Він не задовольнився цим.
Зараз на Заході в сучасній європейській літературі є цікавий термін – «політика дирижизму». Чудно начебто б звучить, але досить точно. Так от Карл Великий спробував за своє порівняно довге правління (імператором він був чотирнадцять років, королем – довше) особисто диригувати кожним питанням життя своєї величезної країни – і економічним, і культурним, і політичним. Він хотів сам побудувати цю імперію і переконатися, що вона відроджена, живе, дихає. І уявити, подати її в духовному житті Європи як підготовку настання Божого царства. Таким чином, після свого розвалу Римська імперія набувала новий ідеологічний, навіть моральний відтінок: світова Римська імперія відроджувалася на християнській основі. Християнська релігія і церква супроводжували занепад і розпад античного світу. Через майже тисячу років вони стали основою спроби відродження великої Римської імперії.
Далі буде.
Автор: Наталія Басовська.