Єрмак і підкорення Сибіру
Після підкорення Казанського ханства в 1552 році цар і государ Іван Васильович повелів Землю Російську виміряти і креслення держави Московської зробити. Минуло кілька років, і на величезному шматку полотна розміром три на три аршини було виконане «Велике креслення». На ньому в правому нижньому кутку окремою плямою позначено було Астраханське царство. Оглянувши просторову картину земель, річок і озер своїх та сусідніх, цар Іван Васильович оголосив нагороду тим удальцям, які відкриють водний шлях з Русі в Індію та Китай. Який виявиться ближче – північними морями, навколо Азії, або сибірськими ріками і волоками? Це потрібно було дізнатися.
За російськими мореплавцями і землепроходцями ревно стежили голландці та англійці. Вони давно порішили заснувати Ост-Індську торгову компанію з головними конторами на острові Яві і в Калькутті. Але занадто дорогий і небезпечний був шлях в Індію та Китай – навколо Африки. І весь прибуток від торгівлі з далекими цими країнами танув, як лід на екваторі.
З середини 1550-х Англія регулярно посилала торгові кораблі в гирло Північної Двіни, купці британські отримали на Русі небувалі пільги. Однак цар Іван IV відмовив дипломатичному і торговому агенту британської корони Антонію Дженкінсону, коли той попросив дозволу відправитися до гирла Обі. На сибірський м’який мотлох – хутра – російський государ хотів зберегти монополію. Тим більше що слідом за ногайцями хани сибірські самі попросилися в данники царя – в надії, що він захистить їх від небезпечних сусідів. А поруч, в Приураллі, вже міцно сиділи свої підприємливі люди – солепромисловці Строганови.
Іван Васильович, однак, дав Дженкінсону пропуск на відомий здавна південний шлях в країни Сходу. У серпні 1558 року Антоній Дженкінсон, перший з купців Альбіону, підняв свій національний прапор над хвилями Хазарського (Каспійського) моря. Він віз величезний тягар товарів. На туркменському березі нав’ючив тисячі верблюдів і провів цей небувалий караван в Бухару. Заповзятливий Дженкінсон хотів йти далі, але в Бухарі його надовго затримала війна…
У Бухарі досвідчений в комерції та міжнародній інтризі Дженкінсон часу дарма не втрачав. І цілком міг познайомитися тут з одним із «безробітних ханів», який хотів би зайняти сибірський престол. Цей Кошим, син Муртази, був безперечним нащадком Чингісхана, що як і раніше цінувалося на просторах колишньої Імперії монголів. І не так вже давно (1468-1495) Сибіром правил дядько Кошима, Абак. А нині люди з роду Тайбуга, останні змістили та вбили Абака – стало бути вони кровні вороги Кошима.
Дженкінсон і Кошим мали спільні інтереси – Сибірське ханство. Англієць міг навіть підштовхувати Чінгісіда до активних дій, обіцяти сприяння, малювати картини майбутнього процвітання від союзу з Англією. Так чи інакше, але в 1563 році орда Кошима, сина Муртази, воювала за Сибір. Дженкінсон в цей час повертався зі Сходу через Московію до Англії…
ДИНАСТІЯ «ПРЕСВІТЕРА ІОАННА»
Хани сибірські походили з гуннського племені кераїтів. У XII столітті кераїтами правив сильний, незалежний хан Тогоріл. Життя Тогоріла було зіткане з низки нещасть і перемог. У сім років майбутній хан потрапив у полон до меркитів, в тринадцять – до татар, а в двадцять йому дали отруту в піалі з вином рідні брати, щоб влада батька не перейшла до нього. З волі Бога піалу випила дружина Тогоріла і померла в ту ж ніч. Розгніваний Тогоріл наказав зламати спини братам-отруйникам – Юлу-Жагусу, Тай-Темуру і Бугу-Темуру. В іменах останніх очевидна традиція – називати близнюків однаково, але з приставками «Тай» і «Буга», складовими ім’я роду.
А тамгою Тайбугідів – гербом, знаком власності на рабів, худобу та на інше майно – був несторіанський хрест. Ще дід Тогоріла прийняв християнство і хрестив кераїтів. Чутки про християнське царство на Сході, про незліченні багатства їх правителя поширювалися по світу.
Говорили і писали про царя-пресвітера, тобто государя-первосвященика, Івана. А несторіанин Тогоріл після 1198 року отримав від правителів манчжурсько-китайської держави Цзінь за спільні військові дії почесний титул «ван» (те ж, що князь, хан) і став іменуватися Ван-ханом. Не від того й походить ім’я легендарного царя-пресвітера?..
У тій же успішної війні 1198 року разом з цзинь-цами брав участь Темучин – майбутній Чингізхан. Тогоріл був побратимом його батька і названим батьком самого Темучіна. Але незабаром Ван-хану і набираючому міць Темучіну стало тісно в степу. Вони розсварилися. Тому сприяв і син «Пресвітера Іоанна» Сенгум. Між монголами і кераїтами почалася кровопролитна війна, а через п’ять років Пресвітер Іоанн втік з свого ханства в сторону заходу сонця. У нечисленних тюках на спинах в’ючних коней втікачі-християни везли розібрану юрту-церкву, низенький столик, аналой, срібний несторіанський хрест в рубінах, велике суцільнолите блюдо-дискос зі срібла з малюнками на євангельські сюжети, підвісну залізну дошку-дзвін.
Пресвітер Іоанн віз ці святині до одновірців уйгурів. Але в найманському улусі біглий хан з родиною натрапив на військовий караул. Молоді врятувалися, а Ван-хан позбувся голови під шаблею грубого сотника. Не набагато пережив батька Сенгум. В уйгурів він зайнявся розбоєм, за що був вбитий волосним старостою. А в рік підкорення Уйгурії ордою Чингізхана той же староста видав переможцю дружину і сина Сенгума.
Жорстока страта стала б долею полонених, не одружись Чингізхан в 1203-му на Есун-бегі, дочці Ван-хана. Чергова дружина Хитника Всесвіту зберегла вірність релігії батька і всіляко протегувала християнам в безкрайній імперії чоловіка. Подбала і про родичів. Чингізхан виділив останнім землі і ліси на берегах Тоболу, Тури, Ішиму і Іртиша – країну «Сибір». Діяльний онук Ван-хана заснував в серці нових володінь місто Чингіз-Тура.
Так державною релігією Сибірського ханства стало християнство несторіанського толку. І хоча з XV століття в Сибіру панували Чінгисіди, вони підтримували нащадків Пресвітера Іоанна, відомих підданим і сусідам іменами з приставкою «Мар». Це не спадкове і не династичне ім’я сибірських ханів. Це духовний титул у несторіан!
ПОЯВА ЕР-МАРІВ
Мар-Саргіз, Мар-Тума, Мар-Юханнан, Мар-Явапага, Мар-Ілія і Мар-Тимофій – ось неповний перелік імен святих і архієпископів у християн цього штибу. Писемність у них була сирійська, слово «мар» – з тої ж мови і означає «святий». Не тільки до людей, але і до святих місць застосовувалося воно, чому яскраве свідчення – стародавнє туркменське місто Мар (Марі). У ньому несторіани Середньої Азії з IV століття мали єпископську кафедру, а з 420 року – митрополію. Деякі єпископи з місті Мар відомі як автори богословських та історичних праць. Патріарх Мар-Тимофій (780-819 рр.) вів листування з тюркськими каганами і навернув до християнства карлукського джабгу. З місті Мар йшли в кипчакський степ і в тайгу сибірську численні місіонери. Один з них на ім’я Мар-Саргіз хрестив кераїтів.
У місті Мар проповідники Христового вчення повідомляли про число новонавернених кочівників, про пересувні церкви-юрти, про вибори пресвітерів, дияконів і ченців з благочестивих парафіян. Місіонери просили владик переслати їм з оказією в стійбища несторіанські хрести, страви-дискоси та залізні дошки-дзвони.
Коли Святе Місто було зруйноване арабами, то двір Марів перебрався в Самарканд, де перебував до появи Залізного Хромця – Тимура. Ассірійська легенда каже, що несторіанам вдалося навіть хрестити одну з дружин нового Повелителя Світу, але Тимур не забажав відчувати вплив християн і в гніві наказав кинути нещасну несторіанку з височенного мінарету, а на її одновірців обрушив жорстокі гоніння. Від загальної різанини врятувалися чотири несторіанські громади: одна втекла на острів Кіпр, інша – на Мапабарське узбережжя в Індії, третя, на чолі з архієпископом, – в Курдистанські гори, четверта – у володіння нащадків Пресвітера Іоанна.
Від Курдистану до Сибіру порівняно недалеко, тому зв’язок тайбугінців з несторіанською архієпископією встановився відразу ж після смерті Тимура. Християн в Сибіру стало стільки, що в Чингіз-Турі з’явився духовний титул «мар» – свій єпископ…
У 1468 році хан Абак, новий Чінгісід на сибірському престолі, зміг по-справжньому утвердитися в ханстві лише після одруження з дочкою мара. Але йшли роки, і невдячний Абак відсторонив тестя-мара та інших шляхетних кераїтів від влади, він виснажив народ війнами. І тоді незадоволені Абаком і його ріднею кераїти зібрали на околицях ханства велике військо на чолі з Мар-Мухаммедом. І йому – переможцю Абака – вручили несторіанські святині Тайбугидів – блюдо, хрест в рубінах і плоский дзвін, яких торкалися руки Пресвітера Іоанна. Переможець Абака на догоду стародавнім звичаям степовиків додав до свого духовного титулу «мар» тюркський богатирський титул «ер». З тієї пори на просторах колишньої монгольської імперії нарівні з билинними і казковими героями Ер-Кокча, Ер-Таргин, Ер-Ешім, Ер-Назар і Ер-Тештюк з’явився у кераїтів Ер-Мар, сиріч «герой-святий», «герой-єпископ »!
Ер-Мар Мухаммед в той переможний рік віддав забуттю колишнє стольне місто Чингіз-Туру і заснував нове під назвою Аскер. Це арабське слово означає «військо», «армія». Народ називав місто інакше – Кашлик, під цим ім’ям воно було відоме сусідам.
Ер-Мар Бек-Булат був онуком Ер-Мара Мухаммеда. Кровна помста за Абака погрожувала йому у спадок. У 1563 році Кошим – син Муртази, племінник Абака – захопив стольне місто Кашлик.
Трофеї переможця були такі великі, що новий правитель віддав смерті свого кровного ворога Бек-Булата вельми дорогим способом. Кати розплавили над вогнем багаття старовинний несторіанський хрест, без рубінів вже, закинули полоненому голову, розтиснули кинджалом зуби та залили в рот нещасного вогнедишну рідину!
До незадоволення бухарських мулл, розплавленого срібла ледь вистачило на три жертви, бо кати не розплавили, як виявилося, другу священну реліквію кераїтів-несторіан. Суцільнолитого срібного блюда-дискоса не знайшли ні в палаці, ні в юрті-церкви. Тому іншим вірним слугам Бек-Булата зламали спини.
Однак і кераїти, і остяки з вогулів зробили сильний спротив муллам і ішанам з Бухари, які прийшли з Кошимом. Мужність ревнителів несторіанства підігрівала народжену в той рік легенду про чарівне блюдо Ер-Марів. Воно, мовляв, недарма перенеслося птицею поверх тайгових дерев і високих гір у християнську Русь до свого нового власника – Ер-Мару Темучину: несторіанська святиня врятує весь хрещений народ Сибіру від «Кучумів» (чужинців, прибульців – так прозвали і самого Кошима).
У 1564 році російські посли поцікавилися у нового сибірського правителя: хто буде платити Москві ясак, що справно надходив з Кашлика ось вже вісім років? Кучум змушений був взяти на себе тяготу вбитого попередника. Але незабаром південному сусідові сибірського хана, войовничому Хакк-Назару, не сподобалася дружба між Кашликом і Москвою. Хакк-Назар почав тіснити Кучума так, що той в 1570 році звернувся до государя Московському за допомогою. «Нині у мене війна з Козацьким царем, – писав князю Ромоданівському наляканий Кучум, – і якщо здолає мене Козацький цар, то сяде на Сибір». Але Іван Грозний послав допомогу не військову, а фіскальну – загін дьяків-повитчіків з Третяком Чебуковим на чолі, для перепису оброчних душ в ханстві і для підрахунку щорічного ясака Москві м’яким мотлохом.
На початку 1573 року в тайгу з боку заходу сонця прилетіли чутки про вдалий набігу на Русь кримського хана Давлет-Гірея, про спалення їм Москви. І пізньої осені Кучум послав свого племінника Мегметкула в порубіжні володіння – пройтися вогнем і мечем по містечках і селах Пермської губернії. Одним з перших серед государевих людей був вбитий Третьяк Чебуков, а татарські ватаги дійшли до стін Нижнього Чусового містечка. Але великої війни з Росією сей розбій не викликав. Кучум звалив всю вину на нетямущого племінника та подвоїв ясак свій в царську скарбницю.
А що ж англійський інтерес до Сибіру? Угас? Про А. Дженкінсона ми знаємо, що він ще три рази їздив через Московію до Бухари і Персії, тобто мав справу з двором покровителя Кошима – еміра бухарського. А влітку 1580 року англійські мореплавці Артур Пет і Чарльз Джекман отримали від королівського двору настанови про негайні пошуки торгового шляху до Індії та Китаю через Сибір. Командирам вітрильників «Джордж» і «Вільям» наказано було йти північними морями до гирла Обі і зазимувати там. Навесні наступного року Пету і Джекману дозволялося плавання по тайгових річках аж до міста Сибір (Кашлик) і зимівля там.
У разі зустрічі з «азіатськими дикунами» синам Альбіону належало запросити гостей на борт, окропити їх ніжними духами, обдарувати мармеладом у витонченій упаковці, напоїти міцним вином, а на закуску подати бісквіти, зволожені найкращою оливковою олією з острова Занте. Серед товарів в трюмах вітрильників були іспанські покривала, червоні матроські шапки, стьобані нічні ковпаки, шовкові підв’язки для панчох, дзеркала і кришталеві окуляри. Провидінню було потрібно, щоб «Джордж» і «Вільям» в тому році змогли дійти лише до острова Вайгач, а від нього повернули додому. По дорозі до Англії буря розкидала мореплавців. У рідну гавань прибула лише команда Артура Пета. Інший вітрильник так і не з’явився…
Далі буде.
Автор: Муса Валієв.