Таємниці чорного моря
…І захотіли вони: – Християнами стати. І послали до греків:
– Нехай прийде до нас єпископ!
І прибув до них архієрей.
– Хреститися хочемо, – сказали вони. – Але спочатку яви нам чудо!
І не відступився архієрей, і не ухилився. Явив чудо: взяв святе Євангеліє, наказав розвести вогонь і сказав, що не згорить книга. І довго тремтіло полум’я навколо Євангелія, але не згоріло Письмо. І прийняли вони християнство з радістю… Так розповідає одна з літописних легенд про хрещення київських князів Аскольда і Діра і їх дружини. А передісторія тому – інше диво. Двісті човнів з Києва раптово з’явилися під Константинополем. Прорвалися в затоку Золотий Ріг, оточили місто з усіх боків, спустошили передмістя і торгові кораблі, що стояли в затоці, страх навели великий. А врятувало місто диво: цар і патріарх візантійські молилися вночі Божій Матері у Влахернському соборі, що в самому кінці Золотого Рогу, а потім взяли з раки ризу Богородиці і омакнули святиню у води затоки.
Був штиль – налетів шквал і побив руські човни. І мало їх назад повернулося до Києва (один літопис, правда, пише так: «мало їх повернулося назад з перемогою», тобто повної поразки не визнає).
Заступництво Божої Матері за Царгород і навело Аскольда і Діра на думку про хрещення. Але, видно, захотілося їм переконатися в невипадковості великих чудес… Ну а чи випадково те, що всі літописні оповіді про хрещення київських государів пов’язані з морськими походами? Аскольд і Дір: невдалий набіг – перша звістка про хрещення русів. Морське посольство великої княгині Ольги до Царгорода – там, за переказами, Ольга прийняла хрещення. Або – вона вже була хрещена, але відбулася перша зустріч християнських государів Русі та Візантії. Нарешті, морський похід князя Володимира на Корсунь вирішив справу хрещення Київської Русі.
Зауважимо, що між Аскольдовим походом і посольством Ольги була ще одна масштабна морська експедиція русів на Царгород – похід князя Олега. Результатом походу стало хрещення; відомо, що, укладаючи договір з Візантією, руси клялися своїми богами і зброєю (боги слов’ян, може бути, і не переконали б греків у міцності клятви, але людина, яка клянеться зброєю, клянеться життям). Однак сам договір встановлював рівність у торгових справах між Києвом і Царгородом і за своєю правовою суттю був таким, які Візантія укладала тільки з християнськими державами. Так що і похід Олега в тому ж ряду.
Морський шлях – аж ніяк не єдиний, що вів з християнських країн на Русь. Просвітитель Кирило, наприклад, ходив до слов’ян по суху. Так чому ж все-таки шлях Русі до християнства лежав морем?
Греки вважали, що найкраще визначив ціну життя людини, що пливе по Руському морю один з Семи мудреців Скіфії Анахарсіс: він, запитавши одного моряка, наскільки ми відстоїмо від води, і дізнавшись, що на чотири пальці, сказав: «На стільки ж і від смерті».
Говорили, що саме скіф Анахарсіс винайшов якір на двох лапах – символ надійності. Чорне море страшило греків своїм примхливим характером, штормовою міццю, глибинами, відсутністю рятівних островів по дорозі. Їм здавалося, що цьому морю немає кінця, що це край ойкумени. Пройшли століття, перш ніж з Понту Аксинського (моря негостинного) воно стало для греків Понтом Евксинським (гостинним). Але і тоді вже, маючи колонії на північному узбережжі, писали, пояснюючи суть імен: «Понтом в головному загальному значенні називалося всяке море… зокрема ж, у пізніших – Понт Евксінський: він був страшний еллінам за своєю віддаленістю… Тому про понтійських людей, які де-небудь з’являлися, говорили, що вони прибули «з багатого понту», все одно що «з погибелі».
Тому греків не могло не вражати те, що «варвари» – аборигени Причорномор’я (за національністю вони мало їх розрізняли) – наважуються ходити по настільки небезпечному морю в своїх «моноксілах» – «однодеревках». Ці човни, видовбані з великих дерев, мали невелику осадку, невисокі борти – тобто малу остійність, або, словами Анахарсіса, малу дистанцію від життя до смерті. Причина тому проста: тури були, кажучи сучасною мовою, судами класу «річка-море», пристосованими до того ж і для проходження порогів, мілин, для волоків. Іноді їх просто переносили на плечах.
«Варвари» спантеличували греків своєю морською всюдисущістю на таких небезпечних кораблях. Тацит повідомляє: «Варвари з дивовижною швидкістю набудували собі кораблів і безкарно борознили море… Варвари не користуються при будівництві кораблів ні мідними, ні залізними скріпами; коли море бурхливо і хвилі високі, поверх бортів накладають дошки, що утворюють щось на зразок даху, і захищені таким чином барки легко маневрують. Гребти на них можна в будь-яку сторону, ці човни кінчаються гострим носом і спереду і ззаду, так що можуть з повною безпекою причалювати до берега і одним і іншим кінцем».
Зрозуміло, флотилії однодеревок намагалися триматися берега. Але ось що чудово: і під Царгородом, і під Корсунем руські кораблі були як «бог з машини», приводили греків у священний жах і часто вирішували результат справи. Але це означає, що човни-однодеревки класу «річка-пороги-волок-море» повинні були на якийсь час піти в саме що не є відкрите море і з’явитися звідти – «з багатого понту».
Флот русичів на Чорному морі був флотом-чудотворцем. Так вважали не тільки візантійці, а й арабські географи середньовіччя. Зрозуміло, і самі мешканці Київської Русі підозрювали про свою всесвітню славу щасливих і спритних мореплавців, які можуть те, чого не можуть інші (не випадково руські морські загони запрошувалися Візантією для участі в середземноморських експедиціях). І тому події в житті державному духовному не могли так чи інакше не зв’язуватися в пам’яті нащадків зі справами морськими. Легенди тут відстоять від дійсності не більше ніж на товщину борту старовинної тури.
Французький єзуїт Фурньє, схильний до подорожей, побував в 1590-і роки в Константинополі (Істанбулі) і повідав освіченій Європі наступне: «Тут мені розповідали зовсім незвичайні історії про напад північних слов’ян на турецькі міста і фортеці, – вони були несподіваними, вони піднімалися прямо з дна моря і приводили в жах всіх берегових жителів і воїнів. Мені й раніше розповідали, ніби слов’янські воїни перепливають море під водою, але я рахував розповіді вигадкою. А тепер я особисто говорив з тими людьми, які були свідками підводних набігів слов’ян на турецькі береги».
Повідомлення Фурньє аж ніяк не було сприйнято як чергова східна казка – ні сучасниками, ні нащадками. У 1820 році подвижник створення підводного флоту французький капітан-лейтенант Монжері, посилаючись на Фурньє, писав: «Запорізькі козаки користувалися гребними човнами, здатними занурюватися під воду, покривати в зануреному стані великі відстані, а потім йти в зворотний шлях під вітрилами».
Монжері, намагаючись уявити собі конструкцію підводного човна січовиків, приходить до думки, що козацька чайка (довбаний човен з «насадом» – бортами, нарощеними дошками) була обшита шкірою, а в центрі човна влаштована шахта для спостережень і забору повітря. Підводний човен січовиків приводився в рух веслами, а для герметизації місць, куди вставлялися весла, використовувалися шкіряні манжети. Те, що західноєвропейці, звиклі бути першими у справі техніки, віддали пальму першості у розробці субмарин запорізьким козакам, говорить багато про що. І перш за все про те, що чайки з’являлися біля берегів Туреччини, в тому числі і Істанбула, немов з дна моря – «з погибелі», як сказали б греки. Таким появам є безліч достовірних свідчень. Пояснити їх могло лише диво. У даному випадку – чудо технічне…
Судячи з всього, тепер вже українська корабельна школа продовжувала успішно діяти у січовиків, творити притаманні їй чудеса. При цьому відомо було і справжнє вміння козаків ходити під водою – дихаючи через очеретинки, здійснювати розвідку і лихі рейди по плавнях і топям. До субмарини – один крок. Козацькі чайки були трохи більше пристосовані до морських походів, ніж човни X століття. Але була традиція у вмінні керувати ними, в безстрашності і точності розрахунку. Слово «чайка» стало настільки легендарним, що вживалося взагалі в значенні «корабель» у мовах чорноморських – турецькій, румунській, болгарській, середземноморських – грецькій, сербській, італійській та навіть у французькій та німецькій. А всесвітня слава даром не дається!
Автор: В. Лобачев.