Нове про опричнину
Важко зараз назвати ім’я хоча б одного більш-менш відомого вченого минулого, який при побудові багатоповерхової будівлі історії не зупинив би свій погляд на опричнині, цьому улюбленому дітище царя Івана IV. Але дозвольте, якщо все це так, то навіщо ж ще раз повертатися до такого банального сюжету, добре відомого всім за підручниками історії? Виявляється, варто. У опричнини дивовижна доля. Довгий час вона була темою напівпубліцистичних суперечок і соціологічних узагальнень, але тільки не спеціальних досліджень; робіт дослідницького характеру про опричнину не було.
Сталося так, що найбільші знавці історії Росії XVI століття академік С. Б. Веселовський, професора І. І. Полосин і П. А. Садиков, що приступили до монографічних досліджень з історії опричної політики Івана Грозного, так і не закінчили своїх багаторічних праць. Про історичне значення опричних перетворень велися і ведуться запеклі суперечки. Одні ще з часів Н. М. Карамзіна бачили в опричнині лише прояв злої волі царя-маніяка, інші (особливо історик С. Ф. Платонов) намагалися виправдати мало не кожне його діяння, вважаючи, що боротьба в ці роки проходила за піднесення дворянства, що прийшло на зміну історично приреченому боярству. Обидві ці точки зору побутують досі в працях зарубіжних вчених істориків.
Ще в минулому столітті, в радянській історичній літературі отримала ходіння платонівська оцінка опричнини, а образ царя Івана IV, прикрашений письменниками та істориками, здобував риси якогось правителя-велета, який нібито користувався в своїх кривавих злиднях повною підтримкою народу. Цьому значною мірою сприяли висловлювання І. В. Сталіна, який нестримно вихваляв Грозного і разом з тим забував про ті незліченні лиха, які несли за собою утвердження кріпацтва і безчинства опричників (вельми показово, що Сталін, не менш кривавий тиран хвалив Івана Грозного).
Хоча не можна сказати, щоб і в ті роки всі історики поділяли подібний погляд на опричнину Івана Грозного. Так, академік С. Б. Веселовський (1875-1952) неодноразово виступав проти ідеалізації діяльності Івана IV, гостро критикуючи і твори деяких письменників (А. Н. Толстого і В. Костильова) і помилки, що допускалися окремими істориками. Правда, при оцінці подій опричних років сам С. Б. Веселовський віддавав данину суб’єктивно-ідеалістичному (хоча і негативному) уявленню про роль Івана Грозного.
Тільки після того, як на XX і XXII з’їздах КПРС було завдано нищівного удару по культу особи Сталіна і були розкриті широкі перспективи для розвитку історичної науки, стала можлива і переоцінка подій, пов’язаних з опричними перетвореннями, їх соціальною сутністю. У цій області багато було зроблено академіком М. Н. Тихомировим та молодими вченими – С. М. Каштановим, В. Б. Кобрином, В. І. Корецьким та іншими.
Опричнина була введена в січні 1564 року, незабаром після відсторонення від влади колись всесильних тимчасовців Адашева і Сильвестра і після втечі за кордон видного воєначальника і талановитого письменника князя Андрія Курбського (1564). Вже при установі опричнини розкрилася її суперечлива сутність. Для боротьби з «зрадою» цар створював собі «особливий» двір – опричнину, на утримання якого він забирав багато земель в різних районах Російської держави. На чолі ж земщини, тобто основної державної території Росії, він поставив Боярську думу. Виходило, отже, так, що для боротьби з «крамолою» і удільною децентралізацією цар створював новий уділ. Боротьба зі старими порядками проходила під прапором воскресіння старовини.
Концепція опричнини, створена С. Ф. Платоновим, спочивала на двох стовпах: 1. Опричнина проводилася в інтересах дворянства, так як опричники в основному представляли дворянську дрібноту; 2. Опричнина своїм вістрям була спрямована проти боярства, оскільки саме у бояр віднімалися землі, що йшли опричникам, і бояр страчував суворий цар Іван IV. Однак, як показали пізніші дослідження, всі ці посилки С. Ф. Платонова виявилися помилковими. У великій роботі, присвяченій соціальному складу опричнини, співробітник Інституту історії В. Б. Кобрин встановив, що серед опричників були і представники багатьох шляхетних князівсько-боярських прізвищ (Романови-Юр’єви, князі Трубецькі, Одоєвські, Вяземські та інші). Склад опричнини був не менш аристократичний, ніж земщини. До того ж, як з’ясував С. Б. Веселовський, найбільші князівські і боярські володіння були відписані в опричнину. Туди потрапили великі масиви чорносошних (общинні землі селян) і палацових земель, а також райони служивого землеволодіння, на які спирався у своїх реформах Іван IV. Але звідси випливає, що опорою його опричнини були широкі кола панівного класу, а не тільки дворянство.
Невірно і те, що опричнина повела до підриву політичного значення боярства. Політична роль Боярської думи в роки опричнини навіть зросла, а її склад до часу скасування опричнини був не менш аристократичний, ніж напередодні його введення. Серед тисяч і тисяч жертв опричного терору зустрічаються і представники князівсько-боярських прізвищ. Але найвизначніші боярські роди в опричнину не постраждали (Романови, Мстиславські, Глинські, Шуйські, Вельські, Воротинські).
Так в чому ж тоді сутність опричнини? Бути може, правий М. М, Карамзін, який вважав її проявом божевільної вдачі царя. Дійсно, непересічна особистість грізного царя, поєднувала в собі риси далекоглядного політичного діяча і мстивого деспота, накладала відбиток на всі заходи цього важкого часу. Жорстокий правитель наполегливо йшов до своєї мети через море крові, не рахуючись із загибеллю багатьох тисяч людей із середовища селян і городян, з дворян і бояр.
Апофеозом безмежного самовладдя звучала чітко сформульована теза царя, що явилася як би програмою опричнини; «Жаловаті есмя своїх холопей вільні, а казнити вільні ж».
Але зміст опричнини не можна зводити до проявів деспотизму царя Івана. Йшлося про рішучу боротьбу з останніми оплотами удільної децентралізації. Справді, значення боярства після опричнини не тільки не впало, але навіть зросло, а в XVII столітті Російську державу можна характеризувати як самодержавство з Боярською думою. У той же час земщині опричнина завдала нищівного удару, після якого вона не могла оговтатися і до кінця XVI століття вже перестала існувати. Все це наочно простежується на самому ході опричнини.
Перші опричні страти і опали 1565 року обрушилися на тих представників вельможної знаті, які під час хвороби царя в 1553 році наважилися висувати на російський престол двоюрідного брата Івана, недоумкуватого князя Володимира Андрійовича. Ці репресії були аж ніяк не запізнілою відплатою крамольним боярам, а скоріше превентивним заходом, що мали на меті підірвати опору Старицького князя серед московської знаті. На наступний рік цар завдав удару і по самому князю: у Володимира був відібраний його старий уділ, замість якого він отримав Дмитрів та інші землі, розкидані в різних частинах держави.
Російська церква, яка захищала своє відособлене положення в державі, зустріла невдоволенням введення Іваном опричнини. Відкрите зіткнення з нею сталося після того, як в 1566 році митрополитом став владний і незговірливий Філіп Количев. Тільки в 1563 році цареві вдалося добитися позбавлення Філіпа митрополичого сану. Через рік він був задушений, згідно з переказами, особисто Малютою Скуратовим. Важкі і безперспективні війни на заході та півдні, безчинства опричної гвардії в обстановці, постійних епідемій і голодовок створювали гнітючу обстановку в країні.
Підозрілий і садистськи жорстокий цар був готовий бачити зраду у будь-якій помилці своїх воєвод, в кожній долітаючій до нього чутці чи наклепу на своїх сподвижників, які наважилися перечити його безмежного самоуправству. Так, за підозрою у зносинах з Литвою був страчений глава мнимої «змови» найстаріший політичний діяч боярин І. П. Федоров.
«Непригожі мови», що лунали в цей час про необхідність заміни Івана Грозного Володимиром Старицьким переповнили чашу терпіння царя, який звинуватив свого двоюрідного брата в замаху на його життя і змусив 9 жовтня 1569 року випити отруту. Загибель князя Володимира Андрійовича завершила тривалу агонію останнього скільки-небудь значної удільного господаря на Русі.
Як в 1537 році ліквідація Старицького повіту спричинила за собою репресії проти новгородських прихильників князя Андрія Івановича, так і тепер, після загибелі його сина Володимира Андрійовича, Іван IV обрушив свій гнів на Великий Новгород. Новгородцям пред’являлися звинувачення в тому, що вони хотіли «Новгород і Псков отдати литовському королю, а царя і великого князя Івана Васильовича всеа Русі хотіли злим умислом ізвести, а на державу посадити князя Володимера Ондреевіча».
Каральна експедиція на Новгород, яку повинні були здійснити опричні полки, готувалася ретельно і в повній таємниці. На початку січня 1570 року передові загони опричників досягли Новгорода. «Цілих шість тижнів без перерви тривали жах і нещастя в цьому місті …Ні в місті, ні в монастирях нічого не повинно було залишатися. Все, що військові люди не могли забрати з собою, то падало у воду або спалювалося. Якщо хто-небудь з земських намагався витягнути що-небудь з води, того вішали. Були знесені всі високі будівлі, було посічене все красиве; ворота, сходи, вікна». Цей уривок взято з книги іноземного авантюриста Генріха Штаде, який деякий час служив в опричних військах Івана Грозного. Сам Штаден повернувся з новгородського походу «з 49 кіньми, з них 22 були запряжені в сани, навантажені всяким добром».
Заповзятливі опричні ділки використовували також перебування в Новгороді для вивезення селян у свої маєтки і вотчини. Під час цього винищення загинуло не менше 40 000 чоловік. Така була сутність феодального розбою в Московії. Після погрому 1570 року Новгород перетворювався з суперника Москви в рядове місто, підлегле московській адміністрації.
Викорінення вогнищ феодальної роздробленості, драматичні сторінки зіткнення царя Івана з його вчорашніми друзями не повинні від нас приховувати головного: опрична дубина, б’ючи по вельможному панові, наносила іншим кінцем ще більший удар по російському мужику. Важкі наслідки для країни, які принесла з собою опричнина, багато в чому пояснюються тою обставиною, що в силу своєї класової суті опричний апарат міг виконувати своє історичне завдання тільки за рахунок сліз і крові.
Вивчення залишків Писцових книг та інших джерел дозволяє датувати початок руйнування країни вже 60-ми роками XVI століття. Відомості Писцових книг і обшуків основну причину запустіння сіл називають одностайно. Це зростання податей, тобто посилення феодального гніту, ускладнене насильствами опричників, військовими діями і стихійними лихами. З 1565 до 1571 року не було жодного року, коли б населення Росії не страждало від недороду, що викликав страшні голодовки, або від морових пошестей (висипного тифу).
Розорення селянства, обтяженого подвійним гнітом (феодала і держави), доповнювалося посиленням поміщицького свавілля, що підготовляло остаточне торжество кріпосного права. Такий був один з результатів опричнини. У боротьбі московських «панів» чуби тріщали у російських селян і посадських людей.
Новгородська трагедія наочніше, ніж будь-яка інша сторінка російської історії 1565-1572 років, показала суперечливу сутність, закладену в опричнині ще при її створенні. Задачу завершення централізації державного апарату уряд Івана Грозного хотіло здійснити старими методами, повертаючись до форм палацово-вотчинного управління. Ліквідувавши уділ князя Володимира Старицького, покінчивши з залишками новгородських вольностей і домігшись повного підпорядкування церкви державі, опричнина виконала свої основні завдання. Подальше її існування втрачало вже всякий історичний сенс. Яскраво розкрилося тривожне явище – опричне військо все більш і більш перероджувалось на розгнуздану гвардію яничар, що жили грабунком і вбивствами мирного населення.
Далі буде.
Автор: А. Зімін.