Кочовище довжиною в сотні років
Століття пройшли з тих пір, як їх вабить незрозумілою силою, покинувши свою давню батьківщину, розбрелися по світу чорняві, смуглолиці люди. І всюди – від Австралії до Мадрида, від Іркутська до Вашингтона – дзвенять циганські гітари, розсипаються кучері в шаленому танці, виблискує різнобарв’я наметів, зшитих з клаптів. За своїм зовнішнім виглядом, за мовою, за способом життя цигани різко відрізнялися від тих, що їх оточують, і тому, де б вони не з’явилися, їх всюди оточував ореол таємничості і загадковості. Хто ж вони, цигани?
Коли європейці вперше зустрілися з ними, цигани не без гордості називали себе нащадками єгипетських фараонів, а їх ватажки іменувалися герцогами і графами Малого Єгипту. Цим пояснюється і назва, яку дали циганам деякі європейські народи. Англійці називають їх «джипсі» (єгиптяни), іспанці – «гітанос», а угорці – «фараонів народ». У Росії теж існувала думка про єгипетське походження циган. Однак дана версія не отримала наукового підтвердження.
Таємниця походження цього племені була розгадана при вивченні циганської мови. Легко сказати – вивчити циганську мову! Адже буквально до самого недавнього часу багато, навіть освічених людей вважали, що ця мова – штучно придумана і існує вона тільки для того, щоб цигани могли приховувати свої «злочинні думки і справи». Однак вже перші серйозні дослідження розсіяли оману. У середині XIX століття німецький вчений А. Потт переконливо довів: циганська мова близька до стародавньої мови Індії – санскриту, а з сучасних – до хінді. Це відкриття вказувало на те, що цигани – вихідці з Індії.
Індійське походження цього народу підтверджують і стародавні циганські міфи, в яких згадуються боги Барам, Джандра, Лакі. Не потрібно великої фантазії, щоб помітити подібність із іменами індуїстських Брами, Індри, Лакшмі. Ті ж імена зустрічаються і в древніх циганських молитвах: «Барам, в Омон прихований, як промінь сонця блискучого, ти відбиваєшся в глибині світу, тобою створеного. В Омоні – твоє тіло і твоє могутнє слово. Розкажи нам, батько світу, хто винен перед тобою, що сонце сховалося в глибину вод і не висвітлює більше темну землю…»
Таким чином, зараз вважається доведеним, що цигани вийшли з Індії. Коли це відбулося? Більшість дослідників сходяться на тому, що міграція циган почалася в X-XI століттях нашої ери. У той час з декількох діалектів північної Індії склалася і прациганська мова. У той історичний період тут відбувалися жорстокі міжусобні війни, що викликали масову міграцію багатьох індійських племен. Вона захопила і циган.
Міграції в значній мірі сприяла і кастова система Індії. Як відомо, членам кожної касти строго наказувалося займатися лише певного роду діяльністю, змінити професію було неможливо. Таке суворе правило призводило до надлишку працівників однієї професії. Можна сказати, що внутрішньополітична криза в країні, руйнівні грабіжницькі набіги войовничих сусідів, вплив кастової системи, посилений першими двома причинами, призвели до посилення еміграції найбільш пригноблених каст.
За припущенням вчених, цигани належали до касти професійних танцюристів і музикантів, так званих домів, які мали статус недоторканих. Це була одна з найбільш пригноблених і безправних груп індійського населення, на якій відбивалися соціально-політичні та економічні потрясіння.
У підсумку виходу циган з Індії почалося тривале, важке і небезпечне кочовище циганських таборів по світу. Народи тих країн, куди вони потрапляли, в кращому випадку ставилися до них з недовірою, а найчастіше вороже. Це пояснювалося тим, що прибульці втручалися в життя чужих племен і народів, витоптували посіви, займали луки, не гребували крадіжками. Крім того, цигани своєю поведінкою постійно підкреслювали, що в цій країні вони тимчасові мешканці. Їх відособленість, незрозуміла для оточуючих мова і спосіб життя закріплювали за ними недобру славу, що обростала часом найфантастичнішими подробицями.
Спочатку шлях циганських племен з Індії в Європу проходив через Афганістан, Іран і Вірменію – до Туреччини. Потім вони проникли в Грецію і на прилеглі острови (згадка про циган на острові Крит зафіксована в 1322 р., на острові Корфу – в 1346 р.). З Балканського півострова вони прийшли на територію сучасної Румунії та Угорщини, а потім через Чехію і Німеччину розбрелися по Західній Європі. До Росії цигани потрапили двома шляхами і в різний час. Південні цигани (молдавські та українські) прикочевали в XV столітті безпосередньо з Балканського півострова. Інші прийшли на північ Росії через Польщу і Німеччину. Перші урядові укази, що стосуються цих північних циган, з’явилися в 1733 році.
Кочове життя циганських племен позначилося на їх віруваннях. Кочуючи з країни в країну, вони були змушені в цілях самозахисту приймати релігію того народу, на території якого знаходилися. Це полегшувало їм спілкування з оточуючими. Часто прийняття чужої релігії було примусовим, наприклад, в Іспанії в XV столітті, де «свята інквізиція» вогнем і мечем насаджувала «справжню» віру.
У країнах Сходу цигани сповідували іслам, в Західній Європі були католиками, в Росії – православними. Але все це були вельми своєрідні вірування. Якщо, наприклад, в кибитці була православна ікона, то цигани молилися на неї. А якщо не було, обходилися і так, згадуючи своїх старих богів. Цигани півночі Росії розповідали: «Бувало, що й не було у нас ікон. Тоді брали таз, ставали на коліна перед Сонцем. Воно у нас – перший Бог, це ще по-давньому вважається. Молилися, молилися і говорили: «Розвій ти, Сонце, щастя моє, якщо я в чомусь винен. Бий мої руки і ноги. Щоб не було щастя моїм дітям, щоб вони згоріли в твоєму вогні …» Били палкою по тазу, траву рвали жменями і підкидали вгору …»
Не тільки Сонцю поклонялися цигани, а й Місяцю. Та й саме звернення до ікони не мало у них того сенсу, який вкладали в нього православні священнослужителі. Циганське православ’я пов’язане з величезною кількістю забобонів, всякого роду прикмет та містики, характерних для цього народу. Так, якщо циган бачив уві сні череду баранів, то це означало для нього бійку з мужиками; якщо заєць перебігав циганові дорогу – до невдалої справи; якщо снився кінь, який б’є копитом, – до смерті.
Блукаючи по лісах, ведучи кочовий спосіб життя, стикаючись постійно з незрозумілими для них явищами природи, цигани давали їжу своїй уяві, яка ще більше розігрувалася під впливом страху перед незрозумілим. Звідси віра в русалок, лісових та іншу нечисту силу. Ці забобони побутували у багатьох народів, але, мабуть, тільки у циган вони досягли такого масштабу. Важко було знайти хоча б одного цигана (за винятком міських), який засумнівався б у існуванні лісового господаря, а кожен другий запевняв, що бачив його на власні очі. Нам доводилося часто розмовляти з цими «очевидцями», і всі вони створювали схожий словесний портрет. Хто такий лісовий господар у циган? Дідок невеликого зросту, сивий, з довгою бородою, одягнений в непоказний одяг типу сіряк, неодмінно підперезаний мотузкою. Влада його над лісом – безмежна. Це не лісовик слов’янських казок, не лісовий чорт, а цілком реальна людина зі своїм моральним статутом, покликаний стежити за порядком і творити свій суд.
Вражаюча суміш релігій, забобонів, відгомонів стародавніх традицій і обрядів породила у циган особливе світорозуміння, зокрема їх уявлення про загробне життя. «У покійника душа жива! Адже як по Божому припису дано людині? – В’язниця, суд і начальство. Як в цьому житті, так і в тому. Коли людина вмирає, то вона шість тижнів як би під слідством сидить: доля її не визначена. І ось чекає чоловік сорок днів свого суду. І коли настане сороковий день – приходить суд Божий і з’ясовує, куди його душі відправлятися слід: якщо він проста людина, коли він покається перед смертю своєю, то вважай, від нього половина гріхів піде, а якщо людина не покається в гріхах своїх, то душу його рису віддають, і буде це для людини ще гірше від страти.
Споконвічна віра була загублена в довгій дорозі, в подальшому цигани користувалися релігією як щитом, а тому і були до неї, в загальному байдужі. Слово «девел», що перекладається як «Бог», має чисто символічне значення, що не позначає божества.
Автор: Юхим Друц.