Історія в билинах і фольклорі. Частина перша.
Красивий і щедрий світ постає перед ними в билинах, які самі виконавці їх називали старинами, підкреслюючи їх зверненість у минулі, стародавні часи. Билина – це велика пісня-поема, іноді в кілька сотень віршів, виконувана співуче, зазвичай під акомпанемент псалтиря. Билинний світ – це одночасно казка і дійсність, вигадка і історія. Майже кожна билина має в своїй основі реальні історичні корені. Коли я писав поему «Василь Буслаєв», то був буквально приголомшений, знайшовши в старих книгах свідоцтво справжнього існування билинного героя. Васька Буслаєв – це втілення новгородської вольниці – уявлявся мені повністю створенням народної уяви, на зразок Івана-Царевича або Івана-дурака. І раптом натикаюся на його ім’я в списку новгородських посадників кінця XII століття. Отже, він має бути сучасником автора «Слово о полку Ігоревім».
Літописи зберегли відомості і про Добриню – дядька по матері Володимира Великого. За цими даними, він був розумним, спритним і рішучим старцем, з неабияким запасом жорсткості і навіть жорстокості. У малолітство князя він правив за нього спершу в Новгороді, а потім у Києві. Після повноліття Володимира він став, як би ми тепер сказали, його прем’єр-міністром. Коли Київ вже прийняв християнство, Новгород ще залишався язичницьким. Добриня взяв на себе нелегку місію навернути новгородців в «праву віру» проти їхньої волі. Його зустріли бунтом. Жителі озброїлися і почали злу січу з князівськими військами. Тоді хитрий старець велів запалити будинки на березі, і новгородці – своя сорочка ближче до тіла – кинулися гасити житла, їм стало не до січі. Добриня тим часом наказав дружинникам розтрощити ідолів і покидати їх у річку.
Новгородці перейшли від бунту до благань, просячи пощадити богів. На це старець, такий собі раціоналіст X століття, відповів з усмішкою, що, мовляв, нема чого жаліти про тих, які самі за себе постояти не можуть, і від них чи, безсилих, чекати користі надалі? Новгородці, вислухавши розумні промови, позітхали і підкорилися, а непокірних воїни тягли силоміць і хрестили разом з тими, що підкорилися. Після цього навіть прислів’я було складена: «Путята (сподвижник Добрині) хрестив мечем, а Добриня вогнем».
Ім’я іншого билинного богатиря літопис згадує тричі: перший раз без дати, а потім під 1001 і 1004 роками; Альоша Попович бив і розбив печенігів. З цим богатирем часів Володимира в образі Альоші Поповича поєднався, мабуть, його одноіменець, двома століттями пізніше загиблий під Калкою.
Противник Альоші – Тугарин Змієвич, справжнє чудовисько в билинному описі, – персоніфікується в половецькому хані Тугоркані, фігурі вельми цікавій. В кінці XI століття він вів складну військово-дипломатичну гру з руськими князями. Укладаючи тимчасові союзи з одними проти інших, він уміло користувався князівськими міжусобицями, щоб грабувати і розоряти Русь. Видавши свою дочку за Святополка Ізяславича – великого князя Київського, – він до пори підтримував зятя, але потім віроломно напав на нього і був за те жорстоко покараний. Під Переяславом він був розбитий руськими дружинниками і сам загинув у битві. Тіло його Святополк звелів підняти і поховати у своїй резиденції – селі Берестове: все таки Тугоркан доводився йому тестем. Народ не оцінив і не зрозумів такої педантичності: у його очах Тугоркан був і залишився лиходієм, що грабував і спалював руську землю. І в билині він перетворився, треба сказати, цілком по заслугах, на жахливого Тугарина Змієвича.
В одному з найдавніших богатирів, Вольге, вгадується міфологізований образ Олега Віщого, того самого, який у Пушкіна збирався «помститись нерозумним хазарам». Сліди Садко знайшлися в літописній звістці про побудову церкви, закладену багатим купцем. Сватання норвезького короля-вікінга Гарольда Сміливого до Єлизавети Ярославні – факт історичний – знайшов художнє втілення в билині про Солов’я Будимировича – заморського богатиря, який сватає київську княжну. Інший заморський витязь, Дюк Степанович, теж, можливо, є міфологізацією справжньої особистості. «Дюк» – адже це герцогський титул, що перетворився у оповідачів у власне ім’я. Який-небудь заїжджий герцог Стефан, напевно, і дав своєю несподіваною появою в Києві поштовх цій билині.
Але головне, звичайно, не ці приватні реалії, що лягли в основу тих чи інших билинних сюжетів і образів. Головне в узагальненій і в той же час точній, історичній картині Києво-Новгородської Русі, віддрукованій в народній пам’яті. До двору київського князя з’їжджаються ростовські і муромські богатирі. Сходяться хоробрі люди з усіх сторін руської землі, щоб разом боронити її від ворогів. Подвиги богатирів, що захищають Русь від ворожих набігів і навал, складають основний зміст київських билин.
Величезним містом був на ті часи Київ. Значно поступалися йому величиною і населеністю Лондон і Париж. Стародавні німецькі хроніки називають його суперником Константинополя – столиці могутньої Візантійської імперії. Празький єпископ Дітмар нарахував в Києві 400 церков і 8 ринків.
Русь вела обширний торг з Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. На схрещенні шляхів з цих крайсвітніх сторін лежали Київ і Новгород. Варяги і венеціанці, греки і араби, євреї та німці вплітали іншомовний говір в руську мову на міських вулицях і ринках. З сильним і багатим київським князем прагнули поріднитися найвизначніші двори Європи. Ярослав Мудрий був одружений на Інгігерді – дочці шведського короля Олафа. Свою сестру Доброгніву він видав за короля Польщі Казимира. Дочки його були в заміжжі за королями Гарольдом Норвезьким, Андрієм Угорським, Генріхом Французьким. Син його Всеволод одружився на візантійській царівні, а два інших сина – на німецьких князівнах. Цей міжнародний блиск не засліплює киян, які дбали насамперед про свої насущні потреби. Але пишні посольства і багаті каравани з чужодальніх земель повідомляли їм уявлення про значення Русі в колі інших народів.
У короткий термін досягла розквіту культура Стародавньої Русі. Білокам’яні храми з чудовими фресками та іконами, поширення книжності і грамотності, усна і письмова поезія були ознаками того процесу, який двома століттями пізніше почався в Італії і став відомий під ім’ям раннього Ренесансу.
І ось все це, разом взяте, стало тією святинею, яку народ зберіг у своїй душі на довгі століття. У тяжкі століття татарського ярма пам’ять про могутню і квітучу державу була джерелом, з якого люди черпали сили для опору та єднання. Печеніги і половці, з якими билися історичні Добрині та Альоші, витіснялися в народній свідомості куди більш сильними і небезпечними «злими Татаровими». З незліченними полчищами цих нових ворогів вже важко було боротися окремим відважним лицарям – тому ж Добрині і Альоші. Така боротьба під силу не одній дружині, а всьому народові. І тоді на перший план висувається величний і вражаючий образ Іллі Муромця – всенародного руського богатиря. Дбайливо підкреслюється, що він «селянський син», наполегливо затверджується його незалежність від княжої волі.
Автор: Сергій Наровчатов.