Історія Спарти та спартанців: простою та зрозумілою мовою
Справжній спартанець ніколи не питає, скільки ворогів, він питає: «де вони!?»
Сьогодні ми з вами відправимось у цікаву уявно-віртуальну мандрівку, в гості до хоробрих та жорстоких спартанців, у Спарту, ту саму легендарну давню-грецьку країну-поліс, яка довгий час тримала в страху ледь не усю Грецію та успішно суперничала за політичне лідерство серед грецьких міст-полісів навіть з самими Афінами. Мабуть тільки лінивий не чув про мужній подвиг 300 спартанських прикордонників, які одного разу не пропустили через свою гірську заставу у Фермопілах багатотисячний натовп перських «москалів». О так, якихось 300 спартанців на чолі з відважним царем Леонідом кілька днів успішно тримали оборону та стримували багатотисячне перське військо царя Дарія, який тільки спав і думав, якби то поневолити неньку Грецію. Та оскільки спартанці вдало засіли у вузькій гірській щілині, персам годі було і думати, щоб використати свою чисельну перевагу. Ну про цей подвиг вже багато було оспівано, зокрема і Голівудом (хоча може з часом йому буде присвячено окрему стаття на цьому сайті) а ми поки знов увімкнемо машину часу і полетимо вперед (тобто назад) – у давню Спарту!
Отож, ми з вами на півдні півострова Пелепонес, на дворі 483 рік, але ще до н. е. літо і доволі жарко, прогулюємось по невеличкому спартанському містечку, хоча особливо цікавого в ньому нічого не має, кругом однакові одноповерхові будинки, неначе казарми. О так, якщо пригледітись, то фактично все спартанське місто (та і взагалі вся Спарта) являє собою одну велику солдатську казарму.
На вуличках міста зовсім тихо і практично не має людей, лишень де-не-де марширують строєм у повному воєнному обладунку браві спартанські юнаки. Бідаки, мабуть їм спекотно так марширувати на сонці, але нічого не вдієш, вони вже певно давно звикли до тягот воєнного життя, яке у спартанців не припинялось навіть у мирні часи. «Важко у навчанні, легко в бою». Так, кому-кому, а спартанцям точно було легко в бою, всі вони були першокласними професійними вояками, і нічого не знали та не вміли, тільки мечем/списом махати, але вже як махали, то махали! (Перси знають) Взагалі будь-яка праця (звісно, окрім воїнської справи) серед чоловіків спартанців вважалася ганебною. Для цього в них були раби-ілоти, які робили за них всю «брудну» роботу.
Руїни спартанського міста.
Якось на одному сайті (не скажу якому) натрапив на статтю про спартанців, у якій їм співались всілякі хвалебні оди, та висловлювалось величезне захоплення їхньою мужністю, відвагою та волею до перемоги. Яке невігластво! Який жах! З таким же успіхом можна захоплюватись Адольфом Гітлером (до речі, свого часу він дещо запозичив у спартанців). Я ж навпаки не збираюсь їх ідеалізовувати (та взагалі не можна нікого ідеалізовувати, тим більше спартанців) і розповім про спартанців, таких якими вони були насправді, без тих всіх рожевих окуляр. Так вони були відважними, хоробрими, але і не менш жорстокими, викидали зі скелі кволих дітей, могли ради забави вбивати своїх рабів-ілотів. Так, якось 300 спартанців героїчно склали свої життя за Грецію, про це зняли фільм (і не один), який посіяв у сучасних обиватель образ спартанців, як хоробрих та відважних воїнів. А от мало хто знає, що вже кількома десятиліттями пізніше спартанці ганебно зрадили Грецію, ставши союзниками тих самих персів, виступивши разом з ними у Пелепонеській війні проти Афін.
Але повернімося до нашої мандрівки стежками спартанського царства, яке вже у давні часи було окутане ореолом міфів та легенд. Для їхніх сучасників з інших грецьких міст спартанці видавались якимось незрозумілими диваками, людьми з іншої планети. Про грізну Спарту знали в усіх куточках давньої Греції, але мало хто з греків міг похвалитись тим, що особисто побував у Спарті і знає звичаї цієї країни. Річ в тім, що спартанське суспільство було надзвичайно замкнуте та закрите, спартанські правителі – ефори, не дозволяли чужоземцям відвідувати свої землі, а власним громадянам – покидати Спарту. Свого роду справжнісінька залізна завіса, так знайома недавнім мешканцям совка.
Своє суспільство ж спартанці з гордістю називали «общиною рівних». І як не дивно, але це правда, вони були рівними і жили свого роду у комунізмі (чур мене), серед спартанців не було а ні бідних, а ні багатих, і навіть спартанським царям-ефорам приписувалось ніяк не виділятись поміж інших спартанців, спартанські царі жили у таких же будинках, носили такий же одяг, їли таку саму їжу, як і решта рядових спартанців.
Але як же появилась ця «община рівних», хто був її ідеологом та засновником, на багато віків випередивши Леніна з Марксом та Енгельсом разом із їхніми химерним соціалістичними ідеями. Пізніші античні грецькі історики приписують цю роль міфічному спартанському правителю та законодавцю Лікургу.
Оце ніби то він, хоча невідомо чи Лікург конкретна історична постать, деякі історики вважають, що він придуманий образ і ніякого Лікурга насправді то і не було. Але все таки як не крути, але хтось, чиясь буйна голова мала придумати ті більш ніж суворі закони, по яким жило спартанське суспільство на протязі кількох століть. Отож, саме Лікург (ото було б файно взяти в нього інтерв’ю) вважається засновником Спарти та автором її законів, які і перетворили Спарту на цікавий історичний феномен, чи не єдину в своєму роді закриту державу воїнів із строгою субординацією, регламентом та контролем повного особистого життя її мешканців.
А чи хотіли б ви жити у давній Спарті? Я б ні за що, тож просто жах якийсь, а не життя, весь час жити у казармі та ходити строєм, не належати самому собі. Якось один афінський оратор Алківіад дотепно помітив: «Спартанці певно настільки безстрашні у битвах та зневажають смерть, бо та дама з косою для них справжнє визволення від їх нестерпного життя». Так, мешканці Спарти і справді не належали самі собі, але державі, нікому не дозволялось жити так як він хоче, але так як йому призначено вищими по рангу товаришами. А все життя рядового спартанця від народження до смерті проходило під постійним неусипним контролем.
Маленьких новонароджених дітей приносили у спеціальне місце, де засідали старійшини. Вони ретельно оглядали немовля, і якщо знаходили його кволим, слабким, хворобливим, чи з якимось фізичними вадами то безжально викидали вниз із високої скелі. Не дивно, що у Спарті, за всю її історію не було жодного філософа, мислителя, поета, художника, музиканта – всіх викинули зі скелі ще в юному віці! (Між іншим, цей жорстокий звичай століттями пізніше успішно перейняв Адольф Гітлер, який наказував вбивати всіх неповно справних людей)
Зате ті діти, які лишались, точно були фізично здоровими. А взагалі діти не належали своїм батькам, вже з семилітнього віку маленьких хлопчиків забирали із батьківського дому та виховували у спеціальних загонах. Сурова система виховання по-спартанські була направлена на те, щоб діти виросли сильними і слухняними воїнами. Коли хлопцям виповнялось 16 років, вони проходили через жорстоке випробування, їх що сили бичували в дворику храму Артеміди, а вони мали при цьому мужньо терпіти біль. Вступати у шлюб спартанські юнаки могли тільки за дозволом общини і довгий час навіть після одруження їм приходилось жити у казармі і тільки у особливі дні навідувати своїх дружин. Строго заборонялось митись частіше ніж кілька раз на рік, та носити різний одяг. Під суворою забороною були і предмети розкоші та взагалі багатство. Якось одного молодого спартанця, який за безцінь купив землю, засудили за корисливість, у звинуваченні говорилось, що він такий молодий, а вже спокусився вигодою – найголовнішим ворогом любого жителя Спарти.
Збагачення було чи не найбільшим злочином у спартанському суспільстві, та навіть якби якийсь спартанець і назбирав гроші, він би все рівно не міг їх ніде потратити, у них вже тоді був повний комунізм та пусті полички в магазинах. Хоча такого поняття як магазин у Спарті і близько не було, взагалі спартанці глибоко зневажали всіх торговців.
Ще у 7 столітті до нашої ери Спарта завоювала кілька сусідніх провінцій та перетворили всіх їхніх жителів на рабів, який називали ілотами. Фактично на плечах завойованих ілотів і трималось все спартанське господарство та економіка. Вони обробляли землю, доглядали за худобою, шили одяг, тримали ремесла, а спартанським господарям платили данину своїми натуральними виробами. Продукти рівномірно розподілялись між всіма членами спартанської общини, і як ви здогадались, за обжерство по голівці не гладили, навіть був спеціальний закон, який строго регламентував, що і скільки треба їсти всім тамтешнім громадянам.
Під строгою забороною знаходилось і будь-яке вживання алкоголю. Для тверезого виховання молоді, спартанці спеціально (та насильно) напивали вином деяких своїх рабів-ілотів, причому напивали до нестями та непристойності, а потім показували юнакам – от до чого доводить пияцтво. А якщо якогось спартанця ловили на вживанні хмільних напоїв, за це могли і стратити.
Поки ілоти забезпечували їх всім необхідним самі спартанці могли повністю присвятити себе такій улюбленій воїнській справі і фактично ціле життя будь-якого спартанця проходило у військових тренуваннях, а коли траплялась якась справжня війна, то вже радості було повні штани, нарешті, нагода показати свої бойові вміння на практиці, знести комусь голову.
Але що це я все про чоловіків та чоловіків спитаєте мене, а як же справа у спартанців була із жінками? Про спартанських жінок відомо не так вже й багато, але підозрюю, що жінка у тамтешньому воєнізованому суспільстві була істотою другорядною, як казав хтось: «Женщина – друг человека». Головною функцією спартанських жінок було народження дітей, бажано здорових та міцних, бо з кволими вже знаєте що робили.
Особливо цінувалось у спартанському суспільстві простота, яка царювала в усіх сферах їхнього життя, особливо мови – спартанців ще з малку привчали по довгу мовчати, а якщо вже щось говорити то коротко та ясно – лаконічно. Якось до спартанського царя прийшли посли з острову Самос, просити військової допомоги. Вони проголосили довгу та гарну промову, але дослухавши їх спартанський бос відказав: «Ваша промова настільки довга, що дослухавши до кінця, я вже забув початок, а забувши початок, не зрозумів кінець». Тоді наступного дня вони прийшли до царя із пустим мішком в руках та коротко промовили: «Мішок є, муки не має». Спартанці задоволені такою кмітливістю самосів з радістю надали їм військову допомогу та порвали їхніх ворогів у капусту.
Хоча спартанські воїни і були першокласними знавцями своєї справи та однак не могли далеко відходити із своїм військом – раби-ілоти не дрімали. Я цілком розумію ілотів, нікому не хочеться тяжко працювати в полі годуючи себе і ще того пана. Тож раби-ілоти не дрімали, а то і діло піднімали повстання проти спартанської диктатури «пролетаріата». Ставлення ж спартанців до своїх рабів-ілотів було більш ніж жорстоким, іноді спартанські правителі оголошували так звані «криптії» – таємні війни проти ілотів, в які здебільшого залучалась спартанська молодь. Порівняно з цим гітлерюгенд видасться «школою для благородних дів». Молоді буйні спартанці під час криптій у ночі таємно виходили на полювання, полювали не на тваринок, а на живих людей – своїх же рабів-ілотів, які своєю працею їх же утримували та годували. І вбивали їх, особливо молодих та сильних мужчин. З одного боку це дозволяло тримати населення ілотів у постійному страху, а з іншого боку молоді спартанці отримували бойову практику та вже з юних років привчались вбивати людей. Хтось ще захоплюєтесь спартанцями, їх мужністю, відвагою та волею до перемоги?
Кінець спартанської цивілізації та культури (точніше її відсутності) настав на прикінці 4-го століття до н. е. із перемоги Спарти у Пелепонеській війні над Афінами. Хоч Спарта і здобула військову перемогу, але зазнала повної нищівної поразки у культурному, політичному, економічному плані. Тільки но вартувало спартанським воїнам увійти у багаті процвітаючі Афіни, та побачити всю тамтешню розкіш, чудові витвори мистецтва, скульптури, величні храми (чого тільки Акрополь вартував) як вони одразу зрозуміли, наскільки неповноцінним є їхнє власне казармове життя (та яке життя – існування). Ви знаєте, історія постійно повторюється, давня Спарта як ніщо краще мені нагадує Радянський союз, в якому декларувалась «Свобода, равенство и братство». Так само як і в давній Спарті, де прагнення до загальної рівності та братерства перетворило суспільство на одну велику казарму, чи скоріше тюрму, із колючим дротом по периметру. Показовим є навіть те, що спартанські воїни носили червону форму, вони б файно вписались у якусь першотравневу демонстрацію.
Але повернімось до історії, як після перемоги над Афінами у Пелепонеській війні залізна завіса ослабла, а спартанці змогли доторкнутись до іншого життя – це було початком кінця їхньої держави. Суворі закони, що тримали всіх жителів у їжачих рукавицях почали порушуватись все більше і більше, поки люди і зовсім не них не забили, а Спарта перетворилась на звичайнісіньке, як і всі інші, грецьке місто-поліс, і без жодних проблем була завойована спершу військами Філіпа Македонського, а потім і римлянами. Але то вже інша історія.
Автор: Павло Чайка, головний редактор історичного сайту Мандрівки часом
При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту pavelchaika1983@gmail.com або у Фейсбук.