Історіографія ісламського Сходу

історія сходу

Історіографія ісламського Сходу («Тарік») вражає, насамперед, своїм обсягом. На сьогоднішній день опублікована лише невелика її частина, а вчені продовжують виявляти все нові і нові тексти. З другої половини І ст. хіджри (кінець VII ст. н. е.) по 13 ст. хіджри (XIX ст.) історія мусульманських народів фіксувалася практично безперервно скрізь, де сповідався іслам. Записи велися в основному на арабській, але є твори і на фарсі, турецькою та малайською мовами. У більшості своїй автори історичних праць мусульмани, однак, зустрічаються серед них і християни, вихідці з Єгипту та Сирії.

Іншою важливою рисою ісламської історіографії є надзвичайна розмаїтість форм і жанрів. Сюди відносяться всесвітні і загальні історії, літописи і генеалогічні таблиці царських династій і шляхетних родів, переліки класів («Табакат»), а також біографічні словники та історії окремих країн і областей. Історична література охоплює найрізноманітніші сфери життя і діяльності мусульманських народів: релігійну, політичну, адміністративну та громадську, науку, а також літературу, мистецтво, філософські школи і напрямки; в ній знаходять місце топографія міст, описи подорожей, історичних пам’яток і споруд, стихійних лих, голоду, епідемій. Історики, які писали в цій традиції, проявляли інтерес і до неісламських цивілізацій, до життя народів Західної і Північної Європи, Індії, Китаю, Далекого Сходу і Африки.

Коло їх інтересів було надзвичайно широке: людина та її зв’язки з соціальним і культурним середовищем, її ставлення до Бога. Ібн Хальдун відзначав, що праці істориків в рівній мірі призначалися і для «сильних світу цього», і для простого народу, для «черні». Їх погляди на історію як на всесвітній процес і прагнення зацікавити саму широку аудиторію в якійсь мірі передбачили сучасний підхід до історичної науки.

Осягнення часу

Увага, що приділялася мусульманськими істориками поняттю часу і хронології подій з перших кроків розвитку історіографії, також зближує її з сучасною наукою. З 1 по 4 ст. хіджри (VII-X ст.) в ісламській культурі був накопичений чималий запас знань про категорії часу. Спираючись на більш ранню арабську традицію, вона використовувала досягнення перських, індійських, грецьких і єгипетських вчених, а також знання астрономів і географів. Чудова праця Біруні, написана у першій половині 5 ст. хіджри (XI ст.), відрізняється об’єктивністю викладу. Це найбільш повний і ретельний огляд знань з категорії часу, зроблений в середні віки.

Мусульманські історики широко використовували ці знання. Починаючи з 2 ст. хіджри (VIII ст.) увійшло в практику датувати події, викладати матеріал у хронологічному порядку і супроводжувати текст таблицями. Вказувати рік, місяць і день описуваної події стало для них непорушним правилом. Це тим більше примітно, якщо згадати, що в західній історіографії єдина хронологічна система набула поширення лише в XI ст., причому достовірність прийнятої послідовності викладу головних історичних подій залишалася сумнівною аж до XIV ст.

Оригінальність та обмеженість

Своєрідність ісламської історіографії та її обмеженість обумовлені концепцією історичної інформації («хабар»). «Хабар» означає факт, подія, згадана в бесіді або переказі. Історик не оперує взятим з життя матеріалом, а відштовхується від наявного в письмовій та усній традиції переказу чи оповідання, переданого очевидцем подій (ним міг бути і сам автор). Головне завдання вченого – встановити справжність оповідання, піддаючи критичному аналізу, як саме повідомлення, так і його джерела. Історик не вишукує факти, а лише збирає їх докупи і класифікує, засвідчує їх надійність. До Ібн Хальдуна, який поклав в основу дослідження знання законів устрою людського суспільства («умра»), істинність повідомлень не надто хвилювала вчених.

Досить було аж до найдрібніших деталей визнавати достовірність Корану та інших релігійних текстів. Їх можна було включати в розповідь найрізноманітніших жанрів і розміщувати на свій розсуд у більш-менш об’ємних збірниках, але не можна було трактувати по-своєму, змінювати їх структуру або форму відповідно до своїх поглядів і задумів.

Мусульманські історіографи не відтворювали минуле, як це робили історики Стародавньої Греції, не було тут і аналога середньовічної християнської теологічної історії. Цим пояснюється їх неупередженість, не раз відмічена дослідниками, а також статична концепція часу, яка не несе в собі можливості розвитку або прогресу і лише зовні організовує ланцюг історичних подій. Тільки Ібн Хальдун (і в цьому він випередив інших вчених) по-новому підійшов до розгляду їх взаємозв’язку, простеживши виникнення, еволюцію і занепад таких великих спільнот, які утворювали араби, бербери, перси і «руми» (так мусульмани називали стародавніх греків, римлян і візантійців).

Три головних етапи

Початковий період розвитку ісламської історіографії, що тривав до 3 ст. хіджри, завершується хронікою ат-Табарі «Кітаб ар-Русул ва аль-Мулюков» («Історія пророків і царів»). Літочислення, в якому за відправну точку береться хіджра (622 р.), стає загальноприйнятим. «Існад», принцип, згідно з яким вказувалося ім’я того, хто передавав інформацію від одного покоління іншому, був введений спочатку в науках, пов’язаних з релігією, потім використаний в життєписі Пророка і в історії ісламських завоювань і, нарешті, утвердився у всіх інших історичних жанрах .

Для ранньої історіографії були характерні такі жанри, як «магази» і «сира» (життєпис і діяння Пророка і його сподвижників), «Футух» (ісламські завоювання), «ахдас» (важливі політичні події), «акбар аль-аваїл» ( історія доісламських царів і народів), «аям аль-Араб» (розповіді про минуле арабів), «ансаб», «маасір» і «магаліб» (генеалогії, подвиги і поразки), біографії вчених, списки вчителів, політичні та адміністративні хроніки, історії династії Омейядів і Аббасидів, збірники листів секретарів. Поступово поширилася і практика точно датувати факти і події і дотримуватися хронологічного порядку викладу.

Видавалися численні компендіуми, такі, як «Магазі» аль-Вакіді, «Сіра» Ібн Ісхака, «Табакат» Ібн Саада, «Ахбар ат-Тиван» ад-Дінаварі, «Ансаб аль-Ашрай» аль-Баладурі і «Таріх» аль-Якубі. Всі разом вони склали велику літературу, з якої до нас дійшло відносно небагато і про існування якої ми знаємо лише за назвами, перерахованими в більш пізніх бібліографічних списках, як у роботі «Фіхріст», написаній Ібн ан-Надимом у 377 р. хіджри (998 р.).

Для другого, класичного періоду характерно зміцнення тенденцій, що намітилися, що супроводжувалося, однак, деяким ослабленням принципу «існад» і появою нових жанрів. Ще одну загальну історію, «Золоті луки», написав послідовник ат-Табарі історик ам-Масуді, який не мав, правда, такого впливу, як його попередники.

Починаючи з 4 ст. хіджри заняття історіографією отримало більш-менш офіційний статус, при цьому все ширше стали використовуватися національні і місцеві архіви. Найбільш помітним істориком цього періоду був Хассан ібн-Сабіт ібн-Сінан ас-Сабі, що поклав початок напряму, продовження Міскавая-ахом, автором «Таджаріб альумам» («Історія династії Буяїдів»), а в наступному столітті – Аб Шуджа X.

Популярним жанром стали історії міст. Таких творів з’явилося безліч, і серед них «Історія Багдада» аль-Хатіб аль-Багдаді, яка здобула найбільшу популярність.

Збільшилося число біографічних словників, що відображають релігійне та інтелектуальне життя суспільства, їх структуру. Вони включали імена поетів і мислителів, відомості різних релігійних і правових шкіл і науковців, що належать до них, каталоги письменників і житія святих. Так багата історіографічна традиція пустила коріння у всіх куточках мусульманського світу.

Однак політичні потрясіння середини 5 ст. хіджри (XI ст.) не могли не позначитися на розвитку історіографії, коли почався її третій період. До середини 6 ст. хіджри (XII ст.) область історичних досліджень помітно звужена. Провідна роль в історіографії на час перейшла до Сирії, де працювали такі вчені, як Ібн ат-Таяі, Ібн ад-Дам і Ібн ан-Насиф, що створили свої варіанти всесвітньої історії. Незабаром до цієї плеяди приєднався Ібн аль-Атхір, автор «аль-Каміл» («Завершенність»). Потім настала черга Єгипту, що дав таких великих істориків, як Ібн Хаджар, аль-Макрізі, аль-Ксана, Ібн Тігрібірді, ас-Сакнаві і ас-Суюті. І нарешті, цей період ознаменувався появою в Магрибі Ібн Хальдуна, чия праця першовідкривача викликала захоплення сучасників, але, на жаль, не мала послідовників.

Автор: Абдесселам Шеддаді.