Гуни – переможці Риму

Гуни… Люті варварські племена, чия навала остаточно скинула колись велику Римську імперію. Про них чули всі. Але ніхто точно не знає, якими вони були. В тому числі і вчені. А ось що про них зараз відомо завдяки давнім історикам та сучасним археологам і антропологам.

В кар’єрі цегляного заводу поблизу села Белоглазово, на Обі, було знайдено поховання воїна. Пояс небіжчика прикрашали золоті і срібні бляхи, на шиї висіла золота гривня з головами хижих звірів на кінцях, покладена в могилу зброя — меч, кинджал, ніж, лук і сагайдак зі стрілами — блищали золотим оздобленням, був розмальований вставками сердоліку і криваво-червоного альмандина.

Тисячі кілометрів відділяли могилу від Риму. Але нащадки воїна, вбитого на березі сибірської річки, купали своїх коней у річках Італії. Гуни йшли на захід.

Протистояння з Римською імперією

Всі дороги, як і раніше вели до Риму. Багато століть по них стікалися в ненаситне місто золото, раби, здобич. Багато століть по ним крокували легіони, які поверталися додому для чергового тріумфу. Тепер настав час розплати. По дорогах поспішали жадібні до здобичі варвари.

Рим ще боровся. Він був сильний, вже не стільки зброєю, скільки своєю колишньою славою, страхом, який він колись вселяв. Своїм вмінням розділяти і володарювати, нацьковувати одних варварів на інших. Нарешті, своїм золотом, що давало можливість наймати, підкуповувати, переманювати або, на крайній випадок, просто відкуповуватися. Але все це тільки відсувало кінець. «Вічне місто» порожніло, бідніло. На Форумі, де ще не так давно вирішувалися долі світу, тепер росла трава, і бродили свині.

Чотириста п’ятдесяте Різдво Христове відзначено було по всій Італії в печалі і смутку. Наступаючий рік не обіцяв нічого хорошого. У церквах спішно замолювались гріхи, великі і малі, справжні і уявні. Кара Господня ніколи не здавалася такою невідворотною. «Бич Божий» — Аттіла, цар гунів, — готувався перейти кордони Імперії.

Аттіла вимагав у свій гарем Гонорію, сестру імператора Валентиніана III, а з нею і значну частину його володінь і скарбів в якості приданого. Сама Гонорія дала згоду на шлюб. Вона не приносила себе в жертву любові до рідного міста. З дитинства Гонорії була уготована незавидна доля. Майбутній чоловік її дочки одного імператора і сестри іншого — міг претендувати на престол. Цього слід було уникнути. Тому Гонорію прирекли на безшлюбність, замкнули в палаці і готували до чернечого життя. Багато років честолюбна і енергійна жінка боролася проти владних родичів. Таємний шлюб з керуючим її маєтками Євгеном розкрили. Невдалого чоловіка стратили, а Гонорію відправили до Константинополя, до двору її двоюрідного брата. Руйнувалися останні надії на свободу, владу, честолюбні мрії про престол. У відчаї Гонорія таємно послала вірного євнуха до Аттіли з пропозицією взяти її заміж і відправила йому дорогоцінний перстень у вигляді застави.

Рим був обурений. «Зовсім негідне дітище, — писав древній історик, купити собі свободу хтивості ціною зла для всієї держави». Але зате Аттіла був задоволений. Звичайно, в його гаремі знайшлися б жінки і молодше і красивіше, ніж тридцятидворічна римлянка. Але шлюб з нею давав право на римську спадщину. Війна стала неминучою. Аттіла почав збирати війська, свої і підлеглих племен. Гуни, остготи, герули, гепіди, ругії та інші, всього кілька сотень тисяч воїнів, рушили на Рим.

З усіх варварів римляни більше всього боялися і найбільше ненавиділи гунів. За несамовиту лють у бою і люту нещадність у грабунку, за кровожерливість і жорстокість. Там, де проходили гуни, не залишалося ні людей, ні будівель, тільки попіл і трупи. Вони були ненаситні, і золото, що відсилалось їм у вигляді данини, тільки ще більше розпалювало їх жадібність.

Переселення і війни

В кінці IV століття н. е. гуни з’являються в степах Північного Причорномор’я. Все піддавалося вогню і мечу, ті хто чинив опір, безжально винищувалися. Спершу були розбиті й підкорені степовики-алани. Осілих алан майже всіх перебили, а частина кочових алан підкорилися гунам. Двома потоками — через Перекоп і з Таманського півострова через нинішню Керченську протоку — гуни обрушилися на Боспорське царство у Криму. Його міста були взяті штурмом і розграбовані. Проіснувале більше тисячі років Боспорське царство загинуло, щоб ніколи не відродитися.

Потім настала черга германських племен — готів, які жили на захід і північний захід від алан. Вестготи втекли на Дунай, остготи — розбиті. Їх король, стодесятилітній Эрманаріх, не перенісши ганьби поразки, покінчив самогубством. І ось вже під владою гунів знаходиться величезна територія від Дунаю до Волги, з безліччю живучих на ній племен і народів, а самі вони стають сусідами Римської імперії, неспокійними сусідами і нещадними. Де тут було цікавитися гунським минулим. Події розгорталися швидко, і римлянам було не до історичних досліджень.

Походження

Звідки вони прийшли і ким були їхні предки, ніхто не знав. Писав же римський історик про гунів, що ніхто з них не може відповісти на запитання, де його батьківщина: він зачатий в одному місці, народжений далеко звідти, вигодуваний ще далі. Багато всерйоз вважали, що гуни пішли від шлюбів нечистих духів з відьмами, «люте плем’я… малоросле, огидне і сухопаре, яке можна вважати людьми лише в тому сенсі, що воно виявляло подобу людської мови».

Ненависть буквально сочиться з кожної строчки будь-якого сучасника, який писав про гунів (самі гуни творів про себе не залишили). Наприклад, Амміан Марцеллін, свідок їх першої появи в Європі, давав гунам наступну характеристику: «Всі вони відрізняються щільними та міцними членами, товстими потилицями і взагалі настільки жахливим і страшним виглядом, що можна прийняти їх за двоногих звірів… При такій людській подобі вони такі дикі, що не вживають ні вогню, ні приготовленої їжі, а харчуються корінням польових трав і напівсирим м’ясом».

У минулому столітті вчені знову зацікавилися гунами, насамперед тим, хто вони такі і звідки прийшли в Європу. Римська версія про нащадків злих духів та відьом, звичайно, знімала всі сумніви, але вже не відповідала панівному настрою. Гіпотези народжувалися одна за одною. Гуни оголошувалися по черзі, а то й одночасно, монголами, тюрками, сарматами, слов’янами, германцями, іранцями, бозна-ким ще.

Потім стали відомі стародавні китайські літописи, повні прокльонів за адресою народу хунну або сюнну, який жив на території сучасної Монголії і Забайкалля. У китайців теж були вагомі підстави для ненависті.

Культура

Сюнну були кочівниками, і літописи характеризували їх так. «За звичаями сюнну народ їсть м’ясо домашньої худоби, п’є молоко, одягається в її шкіри; худоба ж харчується травою і п’є воду, переходячи в залежності від сезону з місця на місце». «У пошуках води і трави вони переходять з місця на місце… у них немає міст, обнесених внутрішніми і зовнішніми стінами, немає постійного місця проживання, і вони не займаються обробкою полів».

Кожен чоловік був воїном. «Побачивши ворога, спрямовуються за користю подібно зграї птахів, а коли бувають розбиті, то подібно черепиці розсипаються, подібно до хмар розсіюються». По суті, життя гунів складалося з безперервних битв.

Як виглядали гуни? Приблизно так.

Історія

Історія піднесення сюнну починається в 206 році до н. е.., коли їх ватажком став Модэ (саме він, ймовірно, був легендарним засновником гунів). Згідно переказу, він був сином верховного вождя і мав у своєму підпорядкуванні десять тисяч вершників, об’єднаних залізною дисципліною. Якщо Модэ випускав по мішені стрілу, всі, не роздумуючи, повинні були слідувати його прикладу. Одного разу Модэ вистрілив в улюбленого аргамака. Деякі з наближених не наважилися вистрілити слідом за ним, і їм негайно відрубали голови. Те ж саме повторилося, коли Модэ пустив стрілу в свою кохану дружину. Але зате коли мішенню потім став кінь його батька, неслухняних вже не виявилося. Незабаром після цього на полюванні Модэ застрелив батька, і слідом за його стрілою в нещасного встромилися стріли наближених Модэ. Потім Модэ вбив мачуху, молодшого брата, старійшин, які не бажали йому коритися, і став одноосібним правителем сюнну.

Почалися десятиліття воєн і набігів. Китайські війська були не раз розбиті. Сюнну вторгалися на територію Піднебесної, грабували, вбивали, палили, й вервечки рабів знову і знову тяглися в негостинні північні степи. У народних піснях співалося: Ні сім’ї, ні дому немає більше… Біда — Це гунська вдерлася орда.

Знайдені кургани вождів сюнну, розграбовані ще в давнину та все одно вони містять залишки розкішних килимів, шовкових тканин та парчі, зброї, уламки золотих прикрас і виробів з нефриту. І все це становило лише жалюгідну дещицю того, чим володіла знать сюнну за життя.

Військова фортуна, як відомо, мінлива. У перші два століття нашої ери сюнну вступили в смугу невдач і розпалися на кілька орд. Сусідні кочові племена в союзі з китайцями змогли завдати їм ряд поразок. Північні сюнну рушили на захід і через Середню Азію дійшли до Каспію. Мабуть, цей шлях зайняв у них кілька століть, і весь цей час сюнну кочували, воювали з різними племенами і одночасно змішувалися з ними. Потім вони з’явилися в Північному Причорномор’ї, «як сніговий буревій в горах», і під іменем гунів стали відомі римлянам.

Отже, прабатьківщина гунів, здається, була знайдена. На жаль, це мало допомогло відповіді на запитання, хто ж були вони самі. Швидше за все, той народ, який китайці називали сюнну, був тюркським з мови та монголоїдним за зовнішнім виглядом. Але просуваючись на захід, сюнну змішувалися з багатьма народами, зганяли з насиджених місць і захоплювали за собою цілі племена. Недарма Амміан Марцеллін з тривогою писав, що по всьому простору, який тягнеться до Понту (тобто до Чорного моря), хвилюється варварська маса прихованих досі племен, раптовою силою зірвана зі своїх місць.

Європейські гуни вже дуже сильно відрізнялися від сюнну, настільки сильно, що деякі вчені взагалі відмовляються визнати в них нащадків останніх. Це, ймовірно, надмірний скептицизм, але про реальні і значні відмінності абсолютно ясно говорить археологія. Вона знає поховання азіатських гунів і не може знайти в землі слідів європейських гунів. Склалася парадоксальна ситуація. Багато було народів і племен, колись могутніх і таких, що наводили страх на сусідів. Археологам відомі їх заняття, поселення і житла, їх поховання, до найдрібніших подробиць вивчені їх зброя, прикраси і кухонне начиння. Антропологи відновили їх зовнішній вигляд, історики первісного суспільства реконструювали в загальних рисах їх суспільний лад. Не вистачає лише одного — письмового свідчення, згадки цих народів в стародавніх книгах і літописах. І тому можна тільки здогадуватися про їх історію і долю, і саме ім’я багатьох таких народів нам невідомо.

З гунами все йде по-іншому. Відомі їхні ім’я та прабатьківщина, вивчена їх історія. Невідомі тільки вони самі. Невідомо, якою мовою вони говорили, яким був суспільний лад гунів, до якої раси належали і наскільки європейські гуни відрізнялися від азіатських сюнну. Здавалося б, чого простіше. Треба порівняти археологічні пам’ятки часів панування гунів в Європі з тими монгольськими і забайкальскими, які безперечно належали сюнну. Ті з них, які нагадують забайкальські, очевидно і є гунськими. Так і намагалися робити і намагаються і досі. Тільки з цього мало що виходить.

Може бути, в Європі не відкрито пам’ятників гунського часу? Навпаки, одних поховань там відомо багато сотень.

Поховань воїнів зі зброєю, прикрашеною в недоладному і без смаку, на сучасний погляд, стилі, коли золото без рахунку усипалось дорогоцінними каменями — чим більше, тим краще, — а якщо не було каменів, то хоча б кольоровими скельцями, а якщо і золото було не по кишені, то його замінювали хоча б золотою фольгою. Поховань варварських жінок з оздобами, виконаними в тому ж стилі, предметами домашнього ремесла, нехитрим начинням. І серед цих поховань напевно є гунські. Але виділити їх, відрізнити від інших археологи поки не вміють. Спроби робилися, і неодноразово, але без особливого успіху.

Недарма цей час називають епохою Великого переселення народів. Все прийшло в рух. Одні племена поділялися, інші, навпаки, зливалися. Вчилися один в одного, переймали чужі звичаї, культуру, навіть імена. Все стало якщо не загальним, то надзвичайно подібним — і зброя, і прикраси, навіть похоронний обряд. Спробуй тут визнач, де гун, а де алан, гот або гепід! Навіть коли знаходять небіжчиків з явно монголоїдними рисами — а таких відомо всього кілька — не можна бути впевненим до кінця, що вони гуни. Змішані шлюби в ту епоху практикувалися частіше, ніж коли-небудь. Правда, останнім часом археологу В. П. Засецькій, по всій видимості, вдалося виділити в Північному Причорномор’ї ряд гунських поховань. Але для вирішення всієї проблеми поки що замало. Північне Причорномор’я було лише невеликою частиною «Гунії», цієї умовної імперії гунів, притому до середини V століття — її далекою окраїною.

Отже, в кінці IV століття н. е. гуни стали новими сусідами Імперії. І відразу ж зробили відповідне подання. У 395 році вони здійснюють вторгнення на Закавказзя і Месопотамію, в тому ж році доходять до стін Константинополя. На початку V століття гуни захоплюють дунайські землі. Відтепер Панонія, сучасна Угорщина, багата і родюча рівнина, що здавна притягувала до себе кочівників, стає центром гунської держави. Звідусіль стікаються сюди плоди грабунку і данина: коштовності, золото, худоба, раби.

У 433 році помирає гунський цар Ругіла, передавши владу двом своїм племінникам — Бледу та Аттілі. Дванадцять років вони правлять разом, завойовують германські племена, руйнують бургундське королівство на Рейні, турбують Рим. Але Аттіла був не тою людиною, щоб з ким-небудь ділити владу. Недарма готський історик Йордан писав про нього: «Цей чоловік народився в світ для потрясіння народів і для навіювання страху всім країнам». У 445 році Аттіла підступно вбиває брата і починає правити єдиновладно.

Аттіла

Аттіла був, безумовно, талановитим полководцем і політиком. Це визнавали навіть римляни, які відчували до нього люту ненависть. Недарма він залишив такий слід, як в уяві сучасників, так і в пам’яті нащадків. Невисокого зросту, з широкими грудьми і гордо посадженою великою головою, з вузьким розрізом очей і рідкою борідкою, Аттіла вселяв страх вже одним своїм незвичним для римлян зовнішнім виглядом.

Жорстокий, жадібний і сластолюбивий, змарнований всепоглинаючою жадобою влади, він умів разом з тим і набувати друзів, залучати на свою сторону, вмів, коли треба, обдарувати і приголубити, був здатний прислухатися до поради інших. Володар незліченних багатств, він одягався, як рядовий воїн, був поміркований у їжі та питті, їв тільки на дерев’яному посуді.

Так зображують Аттілу

Свій перший удар Аттіла завдав Східній Римській імперії. Одна за одною впали фортеці на Дунаї, і ось вже гунські орди, як сарана, розтеклися по Балканам, все знищуючи на своєму шляху. Римське військо вщент розбито й розсіяно в першому ж бою. Греція спустошена: сімдесят міст спалено і пограбовано, тисячі людей були забрані в рабство. Аттіла легко міг взяти і Константинополь, але вирішив, що не варто вбивати курку, яка несе золоті яйця. За відмову від штурму він отримав 6 тисяч фунтів золота й обіцянку виплачувати регулярну данину в розмірі 2100 фунтів щорічно.

До 451 році Аттіла був володарем держави, що простяглася від середньоазіатських пустель до Рейну, від Балтійського моря до Чорного. У його ставці завжди юрмилися королі і вожді різних племен. «Куди б він не повів оком, негайно ж кожен з них поставав перед ним без найменшого нарікання, але в страху і трепеті, або ж виконував те, що йому наказували». Навесні 451 року Аттіла перейшов Рейн. Знову запалали спалені міста. Доля Риму висіла на волосині.

На чолі римських військ стояв Аецій. В молодості він провів кілька років заручником у ставці гунів, де зустрічався з Аттілою, добре знав неспокійний варварський світ. Протягом тридцяти років йому вдавалося силами варварів проти варварів ж підтримувати згасаючу Західну Римську імперію. На цей раз його головною надією була загальна ненависть до гунів. Під прапори Аеція стікаються вестготи, алани, алемани, бургунди, франки. 15 червня 451 року на Каталаунських полях, поблизу міста Труа, відбулася вирішальна битва. Аж до XIX століття в історії не було битви більшої і кровопролитнішої — з обох сторін у ній брало участь кілька сотень тисяч воїнів.

Битва тривала весь день, і протікаюча по полях річка вийшла з берегів, переповнена кров’ю. Вбитих було 165 тисяч. Страждаючі від спраги поранені пили воду річки, змішану з кров’ю. «Захоплені нещасною долею, вони ковтали, коли пили, кров, яку самі вони поранені і пролили». Навіть сухий і не схильний до ліричних відступів Йордан не витримав і при описі битви схвильовано зауважив: «Доведено, що рід людський живе для королів, якщо за шаленим поривом єдиного розуму відбувається побоїще народів і з волі пихатого короля в одну мить знищується те, що природа виробляла протягом стількох століть».

Битва на Каталаунських полях, гуни проти римлян

І вперше військове щастя зрадило Аттілі. Разом з військом йому довелося сховатися в укріпленому таборі. В очікуванні штурму він навіть готувався, за гунським звичаєм, спалити себе, щоб не потрапити живим у руки ворогів. Але штурму не було. У римському таборі почалися розбіжності, забрали свої війська вестготи, і Аттіла зміг благополучно відступити. Незабаром, ослаблений, але не знесилений, він кинувся на південь, до Італії, знову сіючи навколо загибель і руйнування.

Аквілея, Верона, Мантуя, Бергамо були стерті з лиця землі. Мілан добровільно підкорився, сам відчинив ворота і за це, в якості милості, був тільки розграбований. Наставала черга Риму. Оборонятися він не міг — всі війська перебували з Аецієм. З «вічного міста» до Аттіли вирушило посольство на чолі з папою Левом I, який принижено молив про пощаду. Аттіла несподівано виявився поступливішим: в армії гунів почалася чума, а у Апеннінських перевалів його чекав Аецій. Гунський цар пішов у Паннонію, але пригрозив, що повернеться в наступному році, якщо йому не пришлють Гонорію. Аттіла не повернувся.

Риму допоміг випадок. Аттіла надумав взяти в свій гарем нову наложницю, полонену бургундку красуню Ільдіко. На ранок після весілля прислужники знайшли на шлюбному ложі заплакану дівчину і мертвого деспота. За офіційною версією, він помер «від великої нею насолоди і обтяжений вином». Але у всіх кінцях Європи говорили, що Аттіла був вночі заколотий Ільдіко, яка мстила за смерть рідних і руйнування бургундського королівства.

На початку XIII століття в Австрії, на березі Дунаю, невідомий шпільман — бродячий співак-професіонал, вперше записав героїчні сказання, які багато століть передавалися з уст в уста у різних німецьких народів. Подібні ж сказання пізніше були знайдені в древніх ісландських манускриптах. Так дійшла до наших днів «Пісня про Нібелунгів» — середньовічний німецький епос. В ній ми знову зустрічаємося з гунами, готами і бургундами, з красунею Ільдіко (її в епосі звуть Гудруною або Кримхільдою, але ж ім’я – Ільдіко — пестливе зменшення від Хільди) і грізним Аттілою (його тепер звуть на німецький лад Етцелем або на скандинавський — Атлі).

«Красуня-царівна в Бургундії жила, прекрасніше за всіх на світі, та дівчина була». Царівна була видана заміж за Етцеля, короля гунів, народила йому двох синів. Брати Кримхільди, бургундські королі, володіють незліченною скарбом — золотом Нібелунгів, яке вони заховали на дні Рейну. Етцель, спраглий дістати скарб, заманює братів до себе в палац. Але вони стійко вмирають під тортурами, не видавши таємниці. На наступний день в палац Етцеля збираються на бенкет вожді гунів. Королева, яка прислуговує їм підносить чоловікові ласу страву — серця своїх синів. Заради помсти, вона, як колись Медея, не пошкодувала власних дітей. Охоплений жахом Етцель падає на ложе, і Кримхільда встромляє меч йому в груди, потім підпалює палац і гине в полум’ї. Так відбились в народній пам’яті реальні історичні події.

Втім, є інша версія «Нібелунгів». Кримхільда в ній мстить не Етцелю — Аттілі за братів, а, навпаки, з допомогою Етцеля — братам за смерть свого першого чоловіка, Зігфріда. Сам же Етцель постає перед нами в цій версії добрим, м’яким і благородним королем, великодушним покровителем лицарів княжого роду.

Черговий жарт історії? Може, й так. Адже бувало, що криваві деспоти ставали в пам’яті наступних поколінь доброчесними монархами, які посвятили життя турботі про добробут своїх підданих. А може, тим германським племенам, які були союзниками Аттіли, співучасниками його грабежів, «бич божий» запам’ятався саме з «позитивної» сторони?

Але повернімося до реального Аттіли. Тіло мертвого царя перевезли в пустельний степ і поклали в шовковому шатрі. Жінки в знак жалоби обрізали коси, чоловіка ранили собі обличчя. Кращі вершники брали участь у ристалищах навколо намету з небіжчиком. Кращі співаки возвеличували його подвиги. Потім спорудили курган і після пишної тризни, пізно вночі, таємно поховали труп землі, попередньо уклавши його в три труни — золоту, срібну і залізну, і поклавши на поховання захоплену Аттілою зброю вбитих ворогів, дорогу кінську збрую, золото і коштовності без рахунку. У ту ж ніч були вбиті всі, хто споруджував могилу грізного царя, щоб ніхто не дізнався її місце і не потривожив би в пошуках скарбів небіжчика.

Могилу Аттіли шукали багато. Поки безуспішно. Десь в угорських степах, напевно, і зараз стоїть опливший від часу курган з останками деспота, сама смерть якого стала лише приводом для нового кровопролиття. Відкриття його багато дало б науці. Але чи знайдуть його коли-небудь?

А може бути, курган слід шукати зовсім не в Угорщині? Може бути, гуни відвезли тіло свого царя в далекі причорноморські степи, щоб там, подалі від чужих очей, зробити кривавий поховальний обряд? Нарешті, не виключено, що грабіжники давним-давно розкопали курган з могилою Аттіли і викрали коштовності, тільки не зрозуміли, кому ці коштовності належали. І лежать вони зараз в музеях і приватних зібраннях непізнаними. Або, й того гірше, камені були вийняті з оправ, золото переплавлене для зручності продавців, залізо викинуто як непотрібний мотлох.

Гуни і слов’яни

Є ще одна загадкова обставина похорон Аттіли. Йордан, докладно описав їх, особливо відзначив тризну — грандіозний бенкет, коли похоронну скорботу виражають радістю. І назвав його «стравою». Але ж страва — слово слов’янського походження. У Тлумачному словнику Даля сказано, що воно означає їжу, страву (в українській мові це слово так і збереглось). Звідки ж потрапило до гунів це слово, більш доречне на тризні, скажімо, князя Олега? Випадковість? Збіг?

Але ось в 448 році ставку Аттіли відвідав у складі константинопольського посольства вчений грек Пріск Панійський. І в записках про свою подорож він згадує, що в дунайських селищах посольству пропонували «замість вина мед, так саме званий в тих місцях». Знову слов’янський звичай і слов’янський термін для його позначення у гунів!

Яка ж роль гунів в історії слов’ян і навпаки? Можливо, що вже на початку V століття слов’яни проникли на Дунай, в ті області, куди прийшли гуни, які сприйняли від слов’ян деякі слова і звичаї.

Смерть Аттіли не врятувала Рим. Через два роки, його, ослабленого війною з гунами, захопили вандали і ретельно грабували протягом двох тижнів. А ще через двадцять один рік Західна Римська імперія назавжди припинила своє існування.

Падіння держави гунів

Незабаром після смерті Аттіли розпалася і держава гунів, скріплена тільки страхом і силою зброї. Його численні сини стали боротись один з одним за владу. Повстали підлеглі племена і народи. Гуни були вщент розбиті і втекли в причорноморські степи. «Так гуни відступили, — уклав стародавній історик, — перед якими, здавалося, відступав Всесвіт».

Подальші долі гунів практично невідомі. Швидше за все, вони змішалися з іншими племенами, остаточно втративши свою мову та ім’я. Але де і коли в точності і з ким саме?

Відео

І на завершення цікавий документальний фільм про гунів та їх легендарного вождя Аттілу.

Автор: А. Хазанов.