Друге відкриття кушан

Кушанська імперія

У перші століття нашої ери на території Центральної Азії існувала могутня імперія. Вона охоплювала значну частину Середньої Азії, Афганістан, більшу частину Індостану – значну частину Індії, в тому числі і долину Гангу, а один час і Східний Туркестан. Це була могутня імперія, що стояла в одному ряду з ханьською державою на сході, з Парфією на Близькому Сході і Римською імперією в Середземномор’ї. Мабуть, вона називалася Кушанською імперією. У науці ми її так і називаємо, а її самоназва нам поки невідомо. На жаль, не тільки це невідомо нам, а ще дуже і дуже багато. В цьому-то і полягає кушанська проблема.

Нам невідома, наприклад, хронологія цієї держави – з якого часу вона існувала? Протягом двохсот з гаком років точаться суперечки між вченими, і початкова дата пересувається від першого століття до нашої ери до кінця III століття нашої ери – розкид в 400 років, і це тоді, коли історія Римської імперії цього часу і ханьського Китаю відома буквально по роках! Справа в тому, що власне індійських і середньоазіатських джерел немає, а літописи якщо і були, то до нас не дійшли. Ми не знаємо, і коли загинула ця держава – на початку III століття або в кінці IV. У всякому разі, до кінця IV століття вона вже не існувала, і пам’ять про неї у місцевого населення не збереглася. Пояснюється це, мабуть, великими міграціями і зміною населення в Центральній Азії.

Отже, що ж все-таки ми знаємо? З античних і китайських джерел нам відомо, що в другій половині II століття до нової ери Греко-Бактрійське царство було розгромлено кочовими племенами, які прийшли з півночі. Власне, ось цей-то момент, очевидно, і слід вважати початком кушанської епохи.

За китайськими джерелами, події розвивалися так. У глибинах Центральної Азії жили кочові племена, звані загальним ім’ям юе-джі. Вони ворогували з хунами, і важкі і довгі війни між ними закінчилися нищівною поразкою юе-джей, які після цього з глибин Азії, десь від кордонів нинішньої Монголії, рухаються на Захід. Вони проходять землі нинішньої Північної Киргизії, Південного Казахстану, Фергани і з’являються на півночі від Амудар’ї, в Бактрії. Розтрощивши Греко-Бактрійське царство, вони встановлюють владу і над південною Лівобережною Бактрією. Далі відомо, що в стороні від Дахя, або Дася (так називають юе-джі лівобережну Бактрію), було п’ять князівств, одне з них називалося Гуй Шуан, навіть за вимовою це близьке до слова «кушани». Саме це князівство потім ми і стали називати Кушанським.

Через сто з гаком років, йдеться в джерелах (після чого, незрозуміло), глава князівства Гуй Шуан на ім’я Кіо Дзюко (нумізматами давно ототожнено це ім’я з ім’ям Кудзули Кадфіза на монетах кушан), підпорядкувавши собі інші чотири князівства і переможно завершивши боротьбу з парфянами, стає могутнім государем. Всі навколишні племена називають його гуйшуанським царем.

З античних же джерел відомо, що Греко-Бактрію розтрощили племена, що об’єдналися, при чому одні прийшли, мабуть, зі Східного Туркестану, інші — з півночі Сирдар’ї. І це все, що відомо про самий ранній періоді Кушанської імперії. Знахідки В. Саріаніді відносяться якраз до цього етапу, званому не випадково темним періодом Кушанської історії.

Відомо, що третім государем імперії кушан, найзнаменитішим був Канішка. Мабуть, саме при ньому держава досягла найбільшої могутності. При ньому було введено нове літочислення, що починається з року його воцаріння (коли це сталося, знову-таки невідомо). І знову тому неймовірна плутанина з хронологією. При Канішці одним з центрів величезної імперії була долина Гангу, проте Бактрія продовжувала залишатися ядром держави. У IV столітті Бактрія стала називатися Тохаристаном – античні автори пишуть, що тохари були найчисленнішим племенем з усіх тих, які завоювали греко-бактрійську територію – на їхню думку, це були тохари, а не кушани.

За китайськими ж джерелами, імперія продовжувала називатися Да Юе-Джі – Великі Юе-Джі. І тепер починається ще й плутанина з етнічними назвами. Вже років двісті вчені займаються тим, що ототожнюють одне з іншим. Але без особливого успіху. Сказати точно, що тохари і юе-джі — це одне і те ж, ми не можемо. Сказати, що тохари і кушани — одне і те ж теж не можна. Хто такі кушани, або що означає цей термін? Чесно кажучи, не ясно.

В кінці III або в кінці IV століття нашої ери під ударами військ сасанідського Ірану імперія кушан загинула. Як бачимо, мало відома політична історія цієї імперії, дуже все неясно з хронологією, зовсім невідома її соціальна історія і дуже малозрозуміла етнічна, але все більше і більше прояснюється величезне історико-культурне та історико-художнє значення кушан. Відомо, що саме в цей час і, очевидно, під заступництвом кушанських правителів починається поширення буддизму з Індостану в Центральну Азію, а потім на Далекий Схід. Причому саме в надрах мистецтва кушанського часу закладається основна іконографія буддизму. В рамках цієї ж держави створюється не тільки буддійське мистецтво, а й мистецтво династійного кола, тобто мистецтво храмів, що зводяться на честь кушанських государів, що створювало культ династій і культ імператора,— власне кушанське мистецтво.

кушанська скульптура

Мабуть, час існування кушан – це час найбільш тісних і широких зв’язків в давнину. Вони здійснювалися по першій створеній людством трансконтинентальній трасі – великому Шовковому шляху – від Китаю через землі кушан в римське Середземномор’я. В цей же час налагодився шлях з Єгипту, завойованого римлянами, в Індію, володіння кушан. Мабуть, вже почали діяти степові дороги з північної частини Середньої Азії в Північне Причорномор’я. Всі ці дороги прекрасно пов’язували віддалені області між собою, тому знахідки римських монет в Індії не настільки вже дивні, так само, як знахідки кушанських монет на заході, аж до Швеції.

І Кушанська імперія тепер, у світлі нинішніх знань, постає перед нами як дуже важлива складова частина політичного, торговельного і особливо культурно-мистецького життя людства в перші століття нашої ери. І ось, якщо розглядати відкриття В. Саріаніді саме з цих позицій, вони здаються грандіозними. Адже художніх пам’яток на території Центрально-Азіатського регіону відомо зовсім небагато.

Відкриття Саріаніді – це науково розкопані двадцять з гаком тисяч речей, причому датовані досить виразно завдяки наявним монетам і укладаються якраз в «темний» період Кушанської історії. Правда, відразу ж виникає безліч проблем, на які, очевидно, з часом можна буде отримати відповідь, але не зараз. Наприклад, хто були ті племена, які розтрощили Греко-Бактрію? І найголовніше, на що проливають світло знахідки,— це художньо-культурні традиції, якими оволоділи племена, влаштувавшись тут, і на той процес, завершення якого ми побачимо в кушанський час.

Кушанська проблема – це цілий комплекс проблем, і перша — походження кушан. Чи є кушани іранським племенем або іранською народністю і, якщо це так, які їх співвідношення з різними групами саків. Вони можуть бути і тохарами, тобто індоєвропейцями, які не належать до іранської гілки. Справа в тому, що у нас зараз немає ніяких даних, немає і археологічного матеріалу зі Східного Туркестану, який дозволив би прямо пов’язати той чи інший комплекс археологічних предметів з носіями тохарських мов.

Пам’ятники тохарських мов пізні, вони відносяться до V – початку X століття нашої ери. Вони вивчаються з кінця минулого століття, і місце тохарської мови серед інших індоєвропейських мов досить точно визначено. Однак абсолютно неясно, яким чином носії цієї мови могли потрапити в Східний Туркестан. На цей рахунок існують дві гіпотези. Одна – що тохари і їх мова є залишки колись потужного масиву місцевих індоєвропейських діалектів, і друга — що тохари народ прийшлий.

Ця проблема, в свою чергу, пов’язана з іншою – з локалізацією прабатьківщини індоєвропейців. Цікаво, що для того, щоб виправдати історичні зв’язки тохарських мов із західними індоєвропейськими — кельтськими та іншими, всіх носіїв західних давньоіндоєвропейських діалектів на час поміщають в Східний Туркестан, змушуючи промандрувати з Передньої Азії далеко на схід, до кордонів Китаю, а потім повернутися назад. Ця гіпотеза показує, наскільки великі труднощі локалізації тохар. Відносини кушан з тохарами неясні. З IV століття китайські джерела називають Бактрію Тохаристаном. Античні автори згадують тохар серед тих, хто розтрощив Греко-Бактрійське царство.

Кушанська імперія

Археологи поміщали цих тохар, тобто групу племен, які брали участь у розгромі Греко-Бактрійського царства і, в кінцевому рахунку, у створенні Кушанської імперії, в Приаралья, в середній і нижній течії Сирдар’ї. Образотворчий матеріал кушан, невеликий за обсягом, допускає різні тлумачення. Істотно, що скульптурні зображення кушан, зокрема зображення знаменитого Канішки, показують костюм кочівницький – шаровари, вправлені в короткі чоботи.

І нарешті, я не сказав про останню, настільки ж інтригуючу, як і етнічна проблема, проблему хронології, так званої «дати Канішки», якій були присвячені два міжнародних симпозіуми і яка не вирішена досі. Мені здається, що найбільш би відповідало всій сукупності фактів, якби ми початок «дати Канішки» вважали між 120-130 роками нової ери. Тоді час правління так званих «Великих Кушан» — Канішкі, Кувішки і його наступників (час, за індійськими джерелами, займаний приблизно століттям) – мав би лежати між 130 і 230 роками нової ери.

Поховання Тілля-тепе відносяться до того «темного» періоду, коли квітуче Греко-Бактрійське царство було знищено войовничими кочовими племенами. Вчорашні варвари-кочівники, які зневажали цивілізованих городян, тепер засновують свої власні міста або відновлюють те, що зруйнували самі ще зовсім недавно.

Могильник на Тілля-тепе швидше за все залишений одним з князівських родів, а судячи з багатства похоронних приношень, — одним з найбільш сильних і впливових серед інших.

Вчорашні кочівники ще не втратили остаточно своїх кочівницьких традицій, пов’язаних в першу чергу зі скотарством і тією роллю, яку грали образи тварин в їх мистецтві. Майже всі зооморфні персонажі пов’язані з образами диких тварин, що характерно для мистецтва кочових, а не осілих народів. Ще більшою мірою це стосується фантастичних істот, типових для кочових племен. Саме така, постійно повторювана зооморфна тематика широко представлена на золотих похоронних приношеннях могил Тілля-тепе. В такому випадку, чи не означає це очевидну схожість знову відкритого мистецтва з мистецтвом Сибірського звіриного стилю, не тільки культурну, а й етнічну спільність людей, що залишили їх?

Найбільш очевидні паралелі з цим мистецтвом виявляє мистецтво численних кочівницьких племен, які на рубежі нашої ери займали велику територію від Нижнього Поволжя до Південного Сибіру. Може бути, тут слід шукати таємничу прабатьківщину кочових кушанських племен? Яскравим доказом тому служать могильники кочових племен, знайдені на півдні Таджикистану і які тягнуться далі на північ аж до Бухарського оазису і Аральського моря. Однак не слід начисто відмітати і місцеві бактрійські витоки культури, які можна простежити в творах мистецтва цих поховань, наприклад, в золотих фігурках крилатих богинь, що сидять на левах.

Як би там не було, очевидно, що ми стоїмо на порозі відкриттів в історії імперії Великих Кушан.

Це абсолютно виняткове відкриття. Але для того, щоб по-справжньому зрозуміти його значення, потрібно довго, серйозно працювати над кожним предметом, а їх всього якихось двадцять тисяч! Не забудемо, що є ще сьоме поховання, а може бути, і восьме. Словом, роботи вистачить до кінця життя. Але що ясно вже зараз?

Ясно, що «темний» період в ранній історії кушан завдяки цим знахідкам висвітлюється яскравим світлом. Ясно, що в творах мистецтва з Тілля-тепе зливаються художні традиції багатьох народів: є лінії, що ведуть на північний схід, до знаменитого скіфо-сибірського золота, проявляються і глибокі місцеві традиції, багато що прийшло з Індії, щось – із Заходу, з власне античного світу, а щось – з Парфії. Все так. Але я хотів би звернути увагу, що, мабуть, всі ці твори мистецтва зроблені на місці, місцевими художниками, які використовували різні традиції, працювали, можливо, з іноземних моделей і надихалися чужими ідеями, але технічно працювали в одному стилі. І з цієї точки зору – це місцеве мистецтво.

95 відсотків речей робили ті самі руки, я маю на увазі існування єдиної місцевої школи.

У період, коли складалася Кушанская імперія, поруч з нею вже кілька століть існувало могутнє Парфянское царство, зі своїми сформованими канонами в мистецтві, зі сформованою офіційною династичною ідеологією, і ось те, що так потрібно було молодій державі, запозичувалося у сусідів. Парфянська специфіка, на мій погляд, є тут переважаючою.

При дослідженні цього некрополя було знайдено п’ять монет. Одна з них — золота індійська, яку визначити дуже важко, по всій видимості, це монета унікальна. Друга монета римська. Вона датується досить точно, так як карбувалася дуже короткий час — з 16 року нової ери по 21 рік. Решта три монети, так чи інакше, пов’язані з Парфією. Причому одна з них теж унікальна. Ймовірно, вона зроблена за типом парфянських монет Фраата IV (кінець I століття до нової ери). Але ця монета золота, а парфянські монети золотими не бувають. Найбільший фахівець з парфянської нумізматики Селвуд у своєму введенні в «Парфянську нумізматику» писав, що парфянські золоті монети не призначалися для обігу, а були свого роду пам’ятними медалями. І далі примітне додавання: «я особисто не бачив жодної справжньої». На нашій золотій монеті є вже відразу поставлена надчеканка із зображенням в фас якогось обличчя. Монети вказують нам дати. I століття до нашої ери – I століття нашої ери. Виходять досить чіткі хронологічні грані, що дуже важливо для датування пам’ятника.

Питання про те, як включаються в кушанскую художню культуру знахідки на Тілля-тепе, досить складне. Зараз на нього майже не відповісти. Можна сказати тільки про декілька сюжетів. Ось один сюжет. На двох пряжках зображений воїн, одягнений в македонський парадний мундир. У нього шолом з султаном, невеликий круглий щит, спис, плащ, перекинутий через плече. На знаменитих парфянських ритонах зображувалося дивно схоже на це божество. Дослідники вважають, що це зображення бога війни Ареса. Зв’язок тут абсолютно безсумнівний. Але, з іншого боку, дуже схожий воїн присутній в буддійському мистецтві вже пізнішого кушанського часу. У тих сценах, коли зображується напад війська Марри на Будду, майже завжди присутній воїн такого вигляду. І ось означається лінія – від греко-македонської традиції до воїна на парфянському парадному ритоні, потім до воїна на золотій блясі цього поховання і, нарешті, до воїна, який з’являється у великих кам’яних рельєфах Кушанської епохи, бактрійських за своїм ідейним змістом – лінія розвитку мистецтва на прикладі одного образу.

Автори: Б. Я. Стависький, В. А. Лівшиць.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *