Чарівні племена стародавньої Волги

Гномів, жителів підземель і таємничих печер, в Поволжі іменують «панами». Вони близькі родичі уральської «чуді» та «дивних людей». У пізній час, особливо після Смути і польсько-литовських війн, легенди про войовничих панів стали переносити на поляків. Але, очевидно, пани жили в набагато більш віддалені від нас епохи. Саме ім’я «пани» (або «бани») означає «панове». І в далекій давнині вони панували над народами Волги. Коли це було? Судячи з того, що жителі підземель пани відомі і ведичним переказам Індії, Стародавньої Греції, було це багато тисячоліть тому.

Найдавніший індоєвропейський міф (є він і в «Руських Ведах») оповідає про те, як чаклуни-пани вкрали небесних корів для царя Пекла. Цей цар Пекла (у слов’ян – Вій) звернув бога Вала, сина Небесної Корови Земуни, у валун і вкрив під ним вкрадені панами хмари-корови.

І тоді небесні боги пішли війною на панів і на Пекло. Небесні боги вдарили по каменю Вала, і в ньому розкрилося джерело-криниця, із хлібної Криниці хлинула свята вода, «мед поезії», яка суть саме Ведичне Знання. Хлинувша з-під поваленого бога Вала вода ототожнюється і зі святою Ра-рікою (індійською Ранхою), тобто з самою Волгою.

Чаклуни-пани були покарані за те, що пішли проти Ірія, вони були вигнані з лиця землі в темні печери. Вони зберігають там свої скарби, давню мудрість. У тих печерах, за переказами, горить «вогонь поезії», знаходяться ключі до всіх таємниць світу. Пани рідко з’являються на поверхні, тому їх ніхто вже давно не бачив. Однак і понині на Волзі, біля Городця, є пани гори з таємничими печерами, з ключами дивно чистої води.

ВОЛЗЬКІ ЕЛЬФИ

Інший рід чарівних племен – альви; їх також звуть Альвіна, Альвітіл, тюркська їх назва албасти, фіно-угорська (марійська) – овди. Це лісові духи, які також люблять береги річок. Бувають білі і чорні (добрі і злі). З чорними Альва краще не зв’язуватися, вони шкодять всім, як тільки можуть: заманюють подорожніх в глушину; насилають порчу; гублять врожаї, викликаючи град; насилають на худобину хвороби.

Інша справа білі – це лісові мудреці, добрі чарівники і чарівниці. Вони часто є з білими магічними книгами в руках, підказують героям, як вчинити, як здолати лісових чудовиськ. Їм служать незліченні лісові духи, русалки, звірі й птахи. Главою альвів шанують Святобора. Більш за всіх знають про цих лісових жителів марійці-язичники, бо вони зберегли древню віру. За їхніми уявленнями, овди є в зовнішності жінок з розпущеним волоссям, з довгими, закинутими навхрест через плечі грудьми; у них перевернуті ступні ніг. Овди – прекрасні наїзниці. Вони ловлять на луках коней, воліючи білих, і катаються на них, причому сидять на них спиною вперед.

Марійці, побачивши вранці спітнілого коня, вважають, що вночі на ньому каталися овди. Це може бути й ознакою їх гніву, тому їх потрібно умилостивити багатим жертвопринесенням. Для овдів немає кращої страви, ніж подкогильо (вареники з сиру), коман Мелни (млинці) і уян туара (сирники). Розповідають, що за вподобану страву овди можуть наповнити тарілки золотими і срібними монетами.

Легенди та оповіді слов’ян і тюрків Поволжя наповнені лісовими та водними чудовиськами. Дітей на Волзі з дитинства лякають лісовими духами, русалками і албастами. І, мабуть, тільки лісові марійці-язичники пам’ятають про те, що лісові духи можуть бути благими.

Нині люди майже скрізь забули про шанування альвів та овдів, і тому вони або залишили ліси, або звернулися в нижчих духів, русалок і лісовиків, що шкодять людині. Добрі духи пішли, частина їх переселилася за Урал, інші пішли до Кавказу. Розповідають також, що благі альви знайшли десь на Півночі чарівний острів, недоступний людям.

ОСТАННІ ВЕЛЕТНІ ВОЛГИ

За місцевими легендами, велетні прийшли після панів та альвів. Мабуть, вони прийшли разом з богами, під час війни богів і панів за Ірійських корів. Тоді ж на Волзі з’явилися і перші люди.

Кажуть, що велетні також людського племені, вони і народилися на світ одночасно з людьми. Вони також шанувалися нащадками Дажьбога і Велеса. Але велетні зберегли в собі більше божественної крові, тому вони й мали великий рот.

Велетні воювали з панами та альвами. Але якщо альви незабаром прийшли з велетнями до мирної угоди, то з панами боротьба ще довго не припинялася. Велетні були останніми господарями Волги перед тим, як їх потіснили люди. І вони жили тут найдовше з чарівних племен. І якщо про панів та альвів більш розповідають казки, притчі й легенди, то про останніх велетнів, що жили на Волзі ще в X-XII століттях, збереглися і суто історичні звістки.

Так, арабський дипломат і шанований мандрівник Ібн-Фадлан, який відвідав верхів’я Волги, при дворі булгарського хана бачив останки щойно вбитого велетня-людожера. «І я побачив, що голова його подібна великій діжці, і ребра його подібні найбільшим сухим плодовим гілкам пальм, і в такому ж роді кістки його гомілок і обидві його ліктьові кістки. Я здивувався цьому і віддалився». Сього велетня відловили в лісах племені весі (тобто в муромських лісах). Він був вдачі буйної, тому його тримали на ланцюзі, а задушили через те, що від його крику у жінок траплялися викидні.

Але не слід думати, що останні волзькі велетні здичавіли настільки, що перетворилися на чудовиськ, і тому їх ловили як диких звірів. Іноді їх приймали на службу булгарського хана, і вони брали участь у війнах. Таке траплялося навіть у XII столітті. Арабський мандрівник Абу Хамід Мухаммад, який відвідав Булгарське царство на Волзі в XII столітті, також застав тут велетня: «І бачив я в Булгар чоловіка з нащадків Адіті, зріст його був більше семи ліктів, я діставав йому до пояса… А цар Булгара виготовив для нього кольчугу, яку він возив з собою на війні на возі. А шолом у нього із заліза на зразок великого котла. Він бився такою величезною довгою дубиною з міцного дуба, яку не зможе підняти сильний чоловік, а вона в нього в руках була як палиця в руці одного з нас. А тюрки поважали його і шанували його, і коли бачили його що йде їм назустріч, то розбігалися, кажучи: «Це Господь наш розгнівався на нас». Але при цьому він був люб’язним, доброчесним і миролюбним…»

Як тут не згадати руські билини про Іллю Муромця, настільки ж сильного, як і описаний тут велетень. І Ілля також прийшов з муромських лісів, тобто з Волги, де, судячи з цих повідомлень, жили велетні. Так що ми цілком можемо вважати, що богатирі і велетні – зовсім не плід уяви оповідачів…

Автор: А. Асов.