Історія української музики

Кобзар

Східнослов’янські племена, від яких походять українці, безперечно, мали хист до музики. На землях сучасної України знайдено первісні музичні інструменти, чий вік налічує від трьох до двадцяти тисячоліть. Високим рівнем музичної культури відзначалася Київська Русь — могутня феодальна держава IX—XII століть. На фресках Софійського собору в Києві ще й досі бачимо зображення музикантів, що грають на флейті, сурмах, лютні, пневматичному органі. В літописах та легендах згадуються співаки-гусляри Боян, Ор, Мітус.

Татаро-монгольська навала надовго перервала культурний процес. Однак вже в XIV — XVI століттях, у добу формування української нації, спостерігається бурхливий розвиток музики. Відтоді національна (а відтак світова) культура збагачувалася такими оригінальними жанрами народної творчості, як сторичні думи, козацькі пісні, селянські хороводні пісні, танцювальні награші тощо. Це був вагомий внесок українців до загальнолюдської скарбниці.

ВІД ДУМИ ДО ОПЕРИ

Справді, в ті далекі роки українські співаки й бандуристи часто виступали на розвагах при дворах польських королів та російських царів, під владою яких тоді перебували відповідно західні та східні регіони України. Запорозькі козаки, а пізніше солдати-українці у складі російського війська розносили свої наспіви по багатьох європейських країнах. У такий спосіб у французькі балети середини XVIII століття ввійшов український танець «козачок». Відгомін української ліричної пісні чути в одній з прелюдій Баха.

Бетховен використав для фортепіанних варіацій мелодію пісні «їхав козак за Дунай». Ліст написав два парафрази на українські теми — баладу-думку «Ой не ходи, Грицю» і думку «Скарга» на мелодію «Віють вітри».

Природно, що найчастіше до українського мелосу зверталися російські композитори — Глінка, Даргомижський, Чайковський, Мусоргський, Римський-Корсаков. Їхні опери, симфонічні та камерні твори, де використано справжні чи стилізовані українські мелодії, здобували всесвітнє визнання. Опери на українську тематику створювали й польські композитори (А. Мінхеймер, М. Солтис).

Улюблені пісні й танці лягали в основу народних опер, оперет, драм, з якими мандрували по всіх усюдах численні аматорські театральні групи. Серед класичних зразків — опера «Запорожець за Дунаєм» талановитого співака і композитора Гулака-Артемовського (він вчився й виступав в італійських театрах), а також «Наталка-Полтавка» в музичній редакції Миколи Лисенка. Вже у кінці XIX — на початку XX століття ці опери успішно йшли в Європі, а остання — й за океаном. Микола Лисенко — основоположник національної композиторської школи — збирав, оброблював і пропагував народну пісню, впроваджував її у різні музичні жанри. Цю справу розвинули його послідовники — Станіслав Людкевич, Кирило Стеценко, Яків Степовий, Микола Леонтович та інші. Видатний хор Леонтовича «Щедрик», з його контрапунктичним доповненням народної поспівки, здобув величезну популярність. Зокрема, він входить у програму відомого нині октету «Свінг сі-герс», існує в найрізноманітніших транскрипціях.

Народно-пісенний мелос у поєднанні з традиціями класичної музики визначає своєрідність української національної опери. Діапазон жанрів опери — від героїко-історичних «Тараса Бульби» Миколи Лисенка і, в новий час, «Богдана Хмельницького» Костянтина Данькевича до лірико-драматичних за спрямуванням творів на сучасну тематику — «Молодої гвардії» Юлія Мейтуса (ця річ свого часу ставилася у багатьох театрах Східної Європи, у В’єтнамі тощо) і «Милани» Георгія Майбороди.

Багаті можливості народної пісні в царині драматичного симфонізму розкрито Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським, Андрієм Штогаренком. їхні твори дедалі впевненіше виходять на обшири світової музики.

РОЗМАЇТТЯ ПІСНІ Й ТАНЦЮ

Фольклорні впливи прямо чи опосередковано позначались на оригінальній пісенній творчості сучасних композиторів, зокрема найпопулярніших з них — як в Україні, так і за її межами — Платона Майбороди, Ігоря Шамо, Володимира Івасюка, Олександра Білаша. Відомо, наприклад, що ліричний солоспів «Рідна мати моя» П. Майбороди виконували різні співаки багатьма мовами світу, в тому числі й японською.

В Україні здавна було розвинене мистецтво хорового співу — народного, церковного, академічного, і ці традиції так чи інакше збереглися. Тріумфальним успіхом супроводжувалися гастролі у Франції (1929) Державної української мандрівної капели («ДУМКА») під керівництвом Нестора Городовенка. Світової слави зажив хор Олександра Кошиця, який дав безліч гастрольних концертів у Західній Європі, США, Канаді, Австралії.

Державний український народний хор, організований у роки другої світової війни Григорієм Верьовкою (його ім’я присвоєно цьому колективові), піднісся на новий рівень, і під проводом Анатолія Авдієвського хор, чий склад доповнюється оркестровою і танцювальною групами, дав сотні концертів на гастролях по всіх континентах світу. Критик іспанської газети захоплено писав, що «коли країна хоче стояти на сторожі своєї культури, вона повинна наслідувати творчість хору імені Верьовки, роблячи це з такою самою любов’ю».

Не меншої популярності у світі зажив Державний ансамбль народного танцю УРСР під керуванням (а нині імені) Павла Вірського. За думкою грецької газети «Врадіні», ансамбль цей «перевершує інші колективи акробатичністю танців, злагодженістю, від яких захоплює подих…» У танцях ансамблю з великим смаком і артистичним блиском розігруються сценки зі старовинного й сучасного життя України. Під безпосереднім впливом ансамблю створено танцювальний ансамбль «Запорозькі козаки» у Франції (керівник — Грегуар Лагойдюк). Успіхом користуються й багато аматорських колективів, учасників різного роду міжнародних фольклорних фестивалів.

ЗОЛОТІ ГОЛОСИ ТА СРІБНІ СТРУНИ

Україна, багата гарними голосами, здавна «постачала» своїх співаків сусіднім народам і країнам, (зокрема для придворної співацької капели в Петербурзі XVIII—XIX ст.), звідки співаки їхали на навчання до Італії. Так склалася доля Бортнянського, Березовського, Гулака-Артемовського та Миколи Іванова.

Наприкінці XIX — на початку XX століття їхню славу примножили Іван Личевський (соліст Паризької «Гран-опера» в 1908— 1910 рр.), Платон Чесевич, який гастролював по Європі разом з Федором Шаляпіним.

Славнозвісну Соломію Крушельницьку по праву зараховують до п’яти найвидатніших співаків того часу. Вона своїм талантом врятувала оперу Пуччіні «Мадам Баттерфляй», була однією з найкращих виконавиць опер Вагнера, Р. Штрауса. «Скільком сучасним співачкам слід було б повчитися в українки майстерності декламації», її голос «не має паралелей», відзначав маститий італійський співак і педагог Дж. Лаурі-Вольпі. В історії світової опери назавжди залишаться імена й таких видатних співаків, солістів найкращих європейських театрів, як Олександр Мишуга, Модест Менцинський та Орест Руснак. Згодом з відзначилися Іван Паторжинський, Марія Литшенко-Вольгемут, Борис Гмиря, Зоя Гайдай.

Попри все розмаїття культурних зв’язків України зі світом, навряд чи українська пісня або танок, опера чи симфонія мали б розголос та відлуння, коли б не зарубіжні українці, які живуть на всіх континентах планети. В різні часи і з різних причин від’їжджаючи з України, вони везли з собою шевченківський «Кобзар» і козацьку бандуру. В обох Америках, в Австралії та в Європі, де вони осідали, з’являлися нові покоління, представники яких часто ніколи й не бували на рідній землі своїх дідів-прадідів. Однак більшість із них щиро кохається в українській музиці, яка стала одним з найголовніших чинників національної самосвідомості. Сьогодні важко знайти таку українську громаду в світі, яка б не мала власного хору, музичного ансамблю чи танцювального гуртка.

Як правило, до таких осередків залучаються не самі лише особи українського походження, а й представники інших етнічних груп, що сприяє популярності української музики в тій чи іншій місцевості. Українські зарубіжні аматорські колективи завжди беруть участь у фестивалях різного рангу. Можна послатися, наприклад, на фестиваль «Мозаїка», який проводиться в місті Ріджайні згідно з ухваленою в Канаді політикою багатокультурності. Праця в аматорських колективах породжує і власних композиторів, хормейстерів та балетмейстерів, які частенько вдосконалюють майстерність в Україні.

Спадщина української музики невичерпна, бо вона постійно збагачується. Вона відкрита для всіх, бо ж недарма мовиться: «Що віддав — те зберіг».

Автор: Антон Муха.