Історія гімнастики. Частина перша.

«Гімнастика». Це слово щодня входить до нашого життя разом з ранковими фізичними вправами; ми чуємо його на уроках фізкультури в школі і вузі; воно значиться в режимі санаторіїв і лікарень, армійських частин і флотських екіпажів; його ми читаємо на афішах найбільших спортивних змагань. Жодні Олімпійські ігри не обходяться без гімнастики. «Гімнастика» – слово не нове: воно було відоме ще 2 500 років тому. Цей термін з’явився в Древній Греції в V столітті до нашої ери. Походить він від грецького слова «гімнос», що означає «оголений», (у ту пору юнаки займалися фізичними вправами в оголеному вигляді). Тоді під цим терміном розуміли весь комплекс фізичних вправ, що застосовувався з освітньою метою, а пізніше і з лікувальною метою.

Такий стан у фізичному вихованні зберігався фактично до XIX століття, коли стали поступово складатися національні системи гімнастики (німецька, французька, шведська та інші), що увібрали в себе такі засоби, які характерні для сучасної гімнастики.

Фізичні вправи сучасної гімнастики мають набагато давнішу історію, ніж сам термін «гімнастика». Як свідчать пам’ятники культури минулого, деякі гімнастичні вправи були відомі ще за 3 тисячі років до нашої ери.

Серед пам’ятників давньоєгипетського стінного живопису, що відноситься до того періоду, можна знайти зображення стійок на голові, переворотів прогнувшись, які виконувались одним гімнастом або вдвох, мостів, стійок, що демонструвалися не тільки акробатами, а й танцівницями.

Дуже примітні пам’ятники крито-мікенської культури, що дійшли до наших днів: на каменях і печатках можна зустріти зображення дівчат і юнаків, які, взявшись за роги бика, роблять переворот над його головою і стають на спину, після чого стрибають на землю. Ці вправи зазвичай пророблялися цілою групою молодих людей по черзі. Таким чином, прабатьки гімнастів вправлялися на живих снарядах. Цікаво, що родоначальниками ігор з биками були жінки і лише пізніше в ці ігри стали включатися чоловіки.

Іншим живим снарядом став кінь, на якому вершники, вдосконалюючи своє мистецтво верхової їзди, вправлялися у вольтижірівці, або, як кажуть на Сході, джигітівці. Розуміючи, що живий кінь не дуже зручна опора для навчання джигітівці, наші предки стали користуватись дерев’яною моделлю коня. Ця модель була вже добре відома в Стародавньому Римі. Флавій Вегецій – римський історик, який написав у 384-395 роках п’ять книг з військової справи, вказував, що не тільки молоді воїни, а й підготовлені солдати повинні були постійно і ретельно вправлятися на дерев’яному коні, виконуючи досить велику програму.

Поява дерев’яного коня і його широке поширення в якості снаряда для спеціальних вправ легко пояснити тим, що кіннота вже в стародавні часи була необхідною частиною будь-якої армії. Воїни навчалися вольтижірівці досить ретельно спочатку на дерев’яному, а потім і на живому коні, щоб у разі необхідності застосовувати ці навички в бойовій обстановці.

Вправи у вольтижірівці, що мали безпосередньо військово-прикладне значення в Стародавньому Римі, послужили основою для розвитку снарядової гімнастики. Спеціальні вправи на коні в епоху середньовіччя не мали поширення, мабуть, тому, що способи ведення війни в цей період вимагали від наїзника не так спритності, скільки сили. Закутому в броню і важко озброєному лицарю, який сидів на коні важкої породи і також закритому бронею, не було потрібно навичок вольтижирівки. Все мистецтво лицаря зводилось до вміння міцно триматися з сідлі з високою спинкою і змушувати коня робити нескладні повороти під час єдиноборства вершників.

Надалі, коли було винайдено вогнепальну зброю, яка призвела до занепаду лицарської системи військово-фізичного виховання, військова справа знову пред’явила підвищені вимоги до маневреності, рухливості вершників. Знову виникло і швидко удосконалювалось мистецтво вольтижірвки. Вершники повинні були спеціально вивчати вольтижірівку; з’явилися спеціальні викладачі, які одночасно викладали і фехтування.

Стали з’являтися книги з вольтижірвки. Так, наприклад, в 1657 році була видана книга амстердамця І. Пашена. Вольтижірівка на дерев’яному коні за своїм характером і формою рухів поступово змінювалась, наближаючись до тієї, яку ми бачимо в даний час.

Досить складний шлях пройшли й інші гімнастичні снаряди, хоча їх історія і не так далеко пішла вглиб століть. Візантійський письменник Никифор Григора (1295 – 1360) описав у своїй книзі групу канатних танцюристів, які виконували на туго натягнутому горизонтальному канаті не тільки різні вправи в рівновазі, а й такі вправи, які виконуються на перекладині, в тому числі великі обороти. Це, мабуть, перша згадка про настільки популярний в наш час елемент вправ на перекладині.

В епоху середньовіччя професійні акробати вживали довгі держаки для виконання на них різних трюків як статичного, так і динамічного характеру. Перекладина як гімнастичний снаряд описана і французьким гуманістом Франсуа Рабле. У своїй книзі «Гаргантюа і Пантагрюель», що вийшла в світ в 1535 році, автор, розповідаючи про свого героя – велетня Гаргантюа, зазначає, що він був хорошим гімнастом і вправлявся на величезній перекладині, укріпленій між двома деревами.

Подальшим свідченням існування перекладини як гімнастичного снаряда в XVI столітті служить картина голландського художника П. Брейгеля (старшого). На ній можна побачити дітей, що займаються на низькій товстій колоді. Їх вправи нагадують до якоїсь міри сучасні вправи на перекладині.

Один з творців німецької системи гімнастики, І. Гутс-Мутс, у своїй книзі «Гімнастика для юнацтва« (1793 р.) писав, що лазіння по деревах є вершиною гімнастичного мистецтва, і пропонував для оволодіння цим мистецтвом особливі снаряди: канат, натягнутий горизонтально між деревами; канат, натягнутий похило; колоду або жердину, розташовану похило між двома опорами. На цих снарядах юнаки виконували прості виси, виси на підколінках, пересування на руках та інші елементи снарядової гімнастики.

Таким чином, вправи на перекладині виникли фактично як підготовчі до оволодіння способами лазіння по деревах. Цій же меті служило і спеціальне містечко, описане І. Гутс-Мутсом в 1817 році.

Винахідником перекладини в тому приблизно вигляді, як вона виглядає в даний час, вважають Ф. Яна (Німеччина), яка дала початок снарядовій гімнастиці в цілому; на його майданчику під Берліном в 1811 році вже була справжня перекладина. Вона представляла собою дерев’яний жердину діаметром 5-5,5 см, закріплену горизонтально на такій висоті, що на ній можна було розгойдуватися, не торкаючись ногами до землі.

Звичайно, перекладина настільки великого діаметру не пружина, і багато чого робити на ній не було можна; проте, ідея виявилась дуже перспективною. Учень Ф. Яна – Е. Ейзеле продовжував придумувати цікаві вправи на цьому снаряді. Один з основних – підйом розгинанням – винайшов в 1850 році Купце. Створенню великої маси елементів на перекладині, зростанню їх труднощів особливо сприяла та обставина, що в середині позаминулого століття дерев’яна перекладина була замінена сталевою. Невеликий діаметр і хороша пружність дозволили досить швидко розробити велику кількість самих різних вправ на ній.

Слід нагадати, що ще на самому початку минулого століття випускалися за старою традицією перекладини, покриті тонким шаром фанери (адже перекладина повинна бути дерев’яною!). Однак цей шар швидко стирався і не стільки допомагав, скільки заважав гімнастам; тому вже в двадцятих роках стали виготовляти перекладини сучасного типу, тобто без фанерного покриття.

На початку XIX століття заняття на перекладині носили певною мірою характер змагань, однак змагалися не так, як тепер, тобто не в кращому виконанні комбінацій, що складаються з більшої кількості різноманітних елементів, а в якомога більшій кількості повторень одного і того ж елемента. Лише поступово – у міру появи нових елементів – стали переходити до змагань на краще виконання цілих комбінацій. Так як гімнасти придумували елементи махового і силового характеру, то на змаганнях і святах зазвичай проробляли окремо комбінації силових елементів і окремо махових.

Далі буде.

Автор: М. Укран.