Археологія, історія та сучасність
C тих пір, як існує історична наука, історики намагалися, ґрунтуючись на досвіді минулого, повчати державних діячів і цілі народи, застерігаючи їх від можливого повторення помилок. Однак помилки повторювалися знову і знову. Лише порівняно недавно, узагальнений і викладений в історичних і філософських працях досвід, став чинити більший вплив на долі людей, ніж коли б то не було. Роль історії в сучасності особливо зросла, коли вона розширилася в часі (на сотні тисяч років тому) і в просторі (перетворилася на справді всесвітню історію), коли людина стала більш чітко усвідомлювати себе частиною єдиного співтовариства. Це почуття ще посилилося з розвитком засобів зв’язку і транспорту, і з кожним новим досягненням в цій області світ немов звужується.
У цьому «тісному» світі неймовірно зросло значення етичних категорій, вироблених людиною протягом всієї її історії. Пізнання свого минулого стає одним з показників інтелектуального розвитку людства. Пізнаване минуле сприяє прагненню людства усунути існуюче в світі зло сьогодні. І справа тут не в повчальних казках, витягнутих з минулого. Історія повинна вчити, а не повчати.
Однак не історичні абстракції, а конкретні події, перш за все, зупиняють увагу читача історичних праць. Тому виховне значення історії залежить не тільки від важливих ідей, закладених в історичному творі, а й від сили його емоційного впливу на читача. І ось тут-то археологія виступає в новій якості. Вона дає можливість яскраво уявити минуле: і драматичні події, і повсякденний побут. Наведу кілька таких прикладів.
У XIІ столітті Русь пережила важкі часи. Монгольська навала принесла їй численні лиха. Про цей страшний час, про героїчний опір і загибель руських міст, нам оповідають літописи та літературні твори. Але чи можна в наші дні, через сімсот з гаком років, відновити точно, конкретно події пережитої народом драми? Виявляється, можна. Під час розкопок, які провів в Києві М. К. Картер, крок за кроком простежена боротьба за місто в грудні 1240 року.
На руїнах згорілих жител, що стояли поблизу воріт – через них монголи увірвалися в місто – лежали в безладі останки останніх захисників міста, загиблих в рукопашній сутичці. У той час як дорослі боролися, діти намагалися сховатися. У глиняній печі знайдені кістяки двох дівчаток-підлітків, які сховалися в цьому, як їм здавалося, надійному притулку та загинули тут.
Стихійна пожежа знищила будинки. В оселі ремісника-художника залишилося багато цінних речей. Господарів не було, коли згоріло їх житло, а й згодом вони з якихось причин (може бути, вони загинули) не повернулися на попелище. Двері оселі були замкнені, і єдина жива істота, що знаходилася всередині, – кіт – так і не змогла вибратися (напівобгорілий скелет кота виявлений на підлозі землянки).
Останньою цитаделлю обороняючих Київ городян був потужний кам’яний храм, відомий під назвою Десятинної церкви. Під церквою знаходилася схованка. Її, судячи з великої кількості знайдених тут коштовностей, церковники надали обраній знаті. Один з городянин сховався зі своєю собакою в ніші, вирубаній в кутку. Люди, мабуть, намагалися прорубати вихід зі схованки до схилу гори. Тут знайдені відра і мотузки, за допомогою яких стоялі нагорі люди витягали землю. Але прорубати хід не вдалося. Будівля, чи то під вагою присутніх в церкві на хорах людей, чи то під ударами татарських муроломів, звалилася і поховала під своїми уламками киян.
Ми отримали, можливо, спотворену в деталях, але досить повну картину життя руського міста, таку, якою вона була в день і годину страшної трагедії, що розігралася понад сім століть тому.
А ось як на підставі розкопок представляється загибель іншого міста, зруйнованого ще за 2 тисячі років до монгольської навали. Це Тейшебаїні, урартський адміністративний центр в Закавказзі, розташований на пагорбі Кармір-Блур, біля Єревана. Він загинув в VІ столітті до нової ери під ударами скіфів. Обставини цієї загибелі до найдрібніших деталей відновлені за археологічними матеріалами керівником розкопок Б. Б. Піотровським. Він пише:
“Облога Тейшебаїні, судячи зі стану харчових запасів у тимчасових помешканнях обложених (повні зернові ями, дрібні судини з зернами), тривала недовго, і скіфи рішучим штурмом, зробленим раптово вночі, в першій половині серпня, оволоділи цитаделлю і її зруйнували.
Перед штурмом фортеця була обстріляна з боку бічних воріт і закидана палаючими предметами. Тимчасові житла у дворі цитаделі загорілися, їх дахи, споруджені з гілок та лози, впали… Жителі вибігли з-під палаючої покрівлі, не встигнувши нічого з собою захопити. Знахідки в цих тимчасових помешканнях дозволили встановити час року, коли сталося руйнування фортеці. Хліб був вже прибраний, але виноград ще не дозрів, в пучку збережених трав виявилися квіти кінця липня – першої половини серпня. Під час штурму скіфи підпалили і цитадель; дерев’яні перекриття приміщень були охоплені вогнем, подібно багаттю. Скіфи увірвалися в палаючу комору і серед вогню намагалися захопити здобич. Серед застилаючого очі диму вони кинулися до карасем (великим глиняних глечиків), заглянули в них і, переконавшись в тому, що вони порожні, припинили подальші пошуки. Тим часом якби вони могли не поспішаючи і уважно оглянути всі караси комори, то знайшли б цінні предмети. Комірники розграбували храмову скарбницю і окремі цінні предмети сховали на дні карас в своїх коморах. Скіфи могли знайти тут і 97 бронзових чаш, і щити, і шолом».
І ще одне відкриття. У 1960-1961 роках експедиція ізраїльських вчених, які працювали на західному узбережжі Мертвого моря, на південь від Емгаді, зробила відкриття, яке багато в чому пояснює події 132-135 років, коли юдеї під проводом Шимона Бар-Кохби повстали проти римлян і власних багатіїв. У печері, названій археологами «Печерою жахів» (вона розташована на висоті 300 метрів над обривом), були знайдені останки 40 осіб – чоловіків, жінок і дітей. Тут ховалися втікачі в момент розгрому повстання. Внизу, в ущелині, стояли римські війська, і повстанці вважали за краще смерть рабству. Вони загинули від спраги, але не здалися.
Перших померлих ховали, в їхні могили були кинуті черепки з іменами похованих, останніх ховати було нікому. Над ними і речами, якими вони користувалися, виріс протягом століть шар пилу і землі, в якому археологи знайшли обривки одягу, кошики, судини, зброю, залишки продовольства, обривки рукописів. Епізод історії – народне повстання – постав перед очима вчених через 1726 років після того, як розігралися ці події.
Але не тільки на так званому матеріальному матеріалі, на предметах побуту засновують археологи свої дослідження. Археологами знайдено і безліч пам’яток писемності. Найбільші зразки світової літератури зберегла для нас земля; від написаного на глиняних табличках вавилонського міфу про Гільгамеша до скандинавських саг, записаних рунами на дерев’яних дощечках.
І одним з таких найбільш цікавих відкриттів останніх років була знахідка в Новгороді (розкопки А. В. Арціхозского) давньоруських грамот, написаних на бересті (березовій корі). Пергамент і папір, на яких писали в давнину, були дорогі та недоступні для більшості населення. Дешевим і загальнодоступним писемним матеріалом була тоді береста. Писали на ній гострою кістяною паличкою, процарапуючи літери. Відкриття новгородських берестяних грамот, (а їх вже знайдено кілька сот) має величезне значення і для історії взагалі і для історії нашої мови зокрема. Це перші збережені до нас зразки простої розмовної мови. Треба мати на увазі, що літопис, державні акти писалися літературною мовою, яка значно відрізнялася від живої розмовної мови. Зміст грамот досить різноманітний: тут і боргові зобов’язання, і записи феодальних повинностей, і купецькі розрахунки, і скарги селян феодалові, і духовні заповіти, і приватні листи. Більшість грамот написано про прості, звичайні, але життєво важливі справи. В цьому-то й полягає їх особлива цінність. Вони відображають дійсне життя, таке, яким воно було.
Автор: А. Монгайт.