Таємниця вбивства на вулиці Фероннері

« – … Якщо він буде стояти на своєму, тоді я буду сподіватися на одну з цих подій, які змінюють обличчя держави.
– Якби ви, ваше преосвященство, потрудилися привести мені історичні приклади таких подій, – сказала Міледі, – я, можливо, розділила б вашу впевненість.
– Та ось вам приклад, – відповів Рішельє. – У 1610 році, коли славної пам’яті король Генріх Четвертий, керуючись приблизно такими ж спонуканнями, які змушують діяти герцога (Бекінгема), збирався одночасно вторгнутися до Франції і до Італії, щоб відразу з двох сторін вдарити на Австрію, хіба не сталася тоді подія, яка врятувала Австрію?
– Ваше високопреосвященство зволить говорити про удар кинджалом на вулиці Медників?
– Цілком правильно …»

Ця розмова всесильного герцога і кардинала Рішельє з підступною Міледі добре відомий тим, хто читав романи А. Дюма. «Вербуючи» Міледі в якості безпосереднього організатора вбивства англійського герцога Бекінгема, Рішельє натякає на одне із загадкових вбивств в історії – вбивство французького короля Генріха IV, що відбулося 14 травня 1610 року в Парижі на вулиці Медників (по-французьки – Ферронері).

Майбутній король Генріх IV, син Антуана де Бурбона і Жанни д’Альбре, народився на самому півдні Франції. У середині XVI століття там ще існувало крихітне королівство Наварра – все, що залишилося від колись впливової Іспанської марки Карла Великого. Сім’я принца, крім Наваррської корони, володіла графством Беарн, що знаходилось поруч, воно дало згодом напівіронічне прізвисько Генріху – «беарнець».

Генріх IV з’явився на світ 13 грудня 1553 року. Хрещеними батьками хлопчика були два короля, два його тезки – Генріх II Наваррський, дід новонародженого, і Генріх II Валуа, двоюрідний дядько маленького Генріха по материнській лінії і одночасно… король Франції.

Шлях до французької корони не був для Генріха простим і логічним завершенням його політичної кар’єри. Але цей шлях і не був напівавантюрним, запаморочливим злетом «вискочки-гасконця». «Допомогли» тут і потужне генеалогічне коріння Генріха, який походив із шляхетної аристократичної сім’ї Франції, і певний збіг обставин, завдяки яким французький трон виявився вакантним саме в той момент, коли єдиним законним претендентом на нього був Наваррський король.

Генеалогічне коріння Генріха IV йшли в глибоку старовину. Його далекий предок по батьківській лінії – Беатриса де Бурбон в 1272 році вийшла заміж за Роберта де Клермона, шостого сина французького короля Людовика IX Святого з династії Капетингів, тим самим «породнив» бурбонську гілку з нащадками Гуго Капета. Продовжувач цієї гілки, батько Генріха Антуан де Бурбон, сполучившись шлюбом з Жанною д’Альбре (до речі, також ведучою свій родовід від Людовіка Святого), отримав придане у вигляді Наваррського королівства. Через свою матір, знамениту Маргариту Наваррську, автора «Гептамерону», друга і покровителя Еразма Роттердамського, Жанна перебувала в близькій спорідненості з пануючими на французькому троні Валуа: Маргарита була сестрою Франциска I, батька, який правив у момент народження Беарнця Генріха II Валуа (1519-1559, правил з 1547), який, отже, доводився Жанні д’Альбре двоюрідним братом.

Завдяки таким солідним, особливо за середньовічними мірками, сімейним зв’язкам, Бурбони були принцами французької королівської крові. У разі припинення старшої гілки Капетингів – Валуа, Бурбони – молодша гілка нащадків Гуго Капета – ставали б законними спадкоємцями французької корони.

Однак у середині XVI століття ніщо не віщувало династії Валуа швидкого відходу з французької політичної сцени. Династія здавалася міцною як ніколи, про можливість припинення роду не могло йти й мови. Дійсно, король Франції Генріх II Валуа був щасливим батьком чотирьох (!) потенційних спадкоємців «корони предків». Сини – Франциск, Карл, Генріх і немовля Франсуа – ось хто уособлював собою майбутнє Франції і династії в очах ще старого Генріха II. Взагалі кажучи, при такій кількості «претендентів» на престол, враховуючи, що займати його вони могли лише в порядку черговості, після смерті чергового старшого брата навіть шанси останніх двох принців залишалися вкрай незначними, що вже й говорити про «претендентів з боку», представниках другої династії.

Неможливо було припустити, що молоді королі, які по черзі змінювали один одного на троні після трагічної загибелі їхнього батька (а Генріх II безглуздо загинув на лицарському турнірі, влаштованому ним на честь одруження однієї зі своїх дочок з іспанським королем Філіпом II), підуть з життя у самому квітучому віці, не залишивши спадкоємців, здатних продовжити династію. Однак саме так і сталося. Спочатку Франциск II (1544 -1560, правив з 1559 роки), потім Карл IX (1550-1574, правив з 1560 року), а потім і Генріх III (1551-1589, правив з 1574) сидять на французькому троні і, не залишивши потомства, покидають «підмісячний світ». Факт залишається фактом: в 1589 році Франція в черговий раз залишається без короля, причому рід Валуа виявляється вичерпаним. (Останній син Генріха II – Франсуа, герцог Анжуйський помер у середині вісімдесятих років XVI століття, так і не встигнувши приміряти французьку корону.)

Згідно династичним законам , корона переходить до наступної за старшинством гілки Капетингів – Бурбонам. Очолював нову королівську династію в цей час наш герой – шалений беарнець, який розміняв вже до того часу четвертий десяток років, «набив руку» і в політичних інтригах, і в тонких дипломатичних іграх, і в кривавих братовбивчих війнах, що від краю до краю розбурхували Францію, і в любовних пригодах… І він стає королем.

Ставши їм, він відразу стикається з потужною опозицією в особі паризької секції Католицької ліги, яка протистоїть йому в першу чергу як королю, що сповідує кальвінізм. Недовго думаючи, вже не в перший раз за своє життя Генріх приймає католицтво і в’їжджає в Париж «ревним католиком», котрий повернувся в лоно «істинної Церкви». Таким чином, знаменита фраза «Париж вартує меси!», що увійшла до анналів історії як яскравий зразок політичного прагматизму, відкрила Генріху шлях у французьку столицю, а значить, і до трону, і до сердець багатьох французів, для яких повернення короля в лоно католицтва обіцяло ні багато ні мало – встановлення миру в понівеченій більш ніж тридцятирічними війнами католиків і гугенотів (французьких прихильників Реформації в її кальвіністському варіанті).

Генріх не обдурив очікувань своїх нових підданих. Завдяки тонкому дипломатичному такту, він зумів у результаті щедрих роздач посад і замків, підкупів, поступок і тиску врівноважити інтереси як ворогуючих партій – католицької і протестантської, так і ворогуючих аристократичних кланів, які намагалися витягти для себе максимальну політичну вигоду з релігійних зіткнень, ними ж провокованих.

Покінчивши з громадянськими війнами, уряд Генріха IV зайнявся відновленням абсолютно зруйнованої країни: фінанси, дороги, армія, канали, землеробство, торгівля – все це і багато іншого вимагало уваги, грошей і турботи. Беззмінний перший міністр Генріха – герцог де Сюллі, відданий королю, талановитий і ініціативний адміністратор, зумів підняти країну з руїн». Цікаво, що саме де Сюллі належить першість у втіленні ідеї про проникнення Франції в Новий Світ: при ньому закладаються перші французькі колонії в районі Великих Озер і місто Квебек на території сучасної Канади.

Одним словом, Франція після більш ніж тридцятирічного самовиснаження сил почала повільне, але неухильне піднесення. І безумовно, правління Генріха IV можна назвати часом процвітання, не випадково простолюдини – селяни і городяни – звали Беарнця «наш добрий король Анрі». Який володів живим темпераментом (справжній гасконець!), величезною енергією і неабиякими здібностями, до того ж Генріх активно діяв і на міжнародній арені.

Основним конкурентом Франції в цей час була Габсбурзька Іспанія. Жадібний Філіп II – затятий католик, «інквізитор на троні» і змінивший його в 1598 році син, Філіп III, виношували плани посилення іспанського впливу в Європі. Генріх IV намагався протиставити задумам Габсбургів союз традиційно антиіспанськи налаштованих європейських держав. З цією метою передбачалося об’єднати навколо Франції як центру антиіспанскої політики протестантські кантони Швейцарії, німецьких князів і Нідерланди, а також Англію, що недавно розгромила іспанську «Непереможну армаду» (1588 рік), і спільними зусиллями нейтралізувати зовнішньополітичні амбіції Мадрида.

І звичайно, цілком природно, що Генріх, політик тверезий і розсудливий, центральне місце в антиіспанському союзі відводив своїй країні – Франції. До початку XVII століття саме Франція розпочала свій політичний, економічний і духовний Ренесанс. Відроджуючись з руїн релігійних міжусобиць, успішно вирішуючи свої внутрішні проблеми, вона починала по праву претендувати на перші ролі в «європейському концерті»…

… Такою була Франція в той травневий день 1610 року: зміцнілою, і від того – сильною. День цей, останній для Генріха IV, відомий історикам до найдрібніших подробиць. Але про це вже ласкаво просимо читати в нашій наступній статті.

Автор: Володимир Рудаков.