Хто вбив Бориса і Гліба? Закінчення.

Великий інтерес представляють для нас повідомлення про Русь початку XI століття саксонського хроніста єпископа Тітмара Мерзебургського, сучасника подій. Він описує відомий похід польського князя Болеслава Хороброго і його зятя Святополка на Київ влітку 1018 року і зазначає, що перед цим на Русі помер князь Володимир, який залишив увесь свій спадок двом синам, в той час як третій, звільнившись із в’язниці, терміново залишив країну і втік до тестя Болеслава. З контексту хроніки абсолютно ясно, що третій син – це Святополк, а значить, першими двома братами були Борис і Ярослав, які правили відповідно в Києві і Новгороді. Про Ярослава Тітмар був непогано обізнаний – адже саме з ним 1017 року німецький імператор Генріх II уклав угоду і проти нього, Ярослава, 1018 року воювали співвітчизники єпископа – саксонські лицарі у складі війська Болеслава.

Більш ґрунтовну інформацію про цікавлячі нас часи ми отримуємо з скандинавського літературного пам’ятника – «Саги про Еймунд». Цей твір вже більше двохсот років привертає увагу вчених істориків, і практично стільки ж часу в науці ведеться суперечка про правомірність використання даних саги для реконструкції минулого Русі. Справа в тому, що сага дійшла до нас у списку XIV століття і є своєрідною фольклорною переробкою скандинавських переказів про діяння вікінгів на Русі на початку XI століття. Але вченими доведено, що історична основа є і у билин, і у казок. Спробуємо розглянути відомості саги в зіставленні з інформацією давньоруського літопису і саксонської хроніки Тітмара.

На початку саги розповідається про те, що варязький вождь (конунг) Еймунд дізнається про смерть в Гардарику («Країні міст» – так скандинави називали Русь) князя Володимира, після якого велика частина країни потрапила в управління до Бурислава, який сидить в місті Кенугарді. Інший син померлого – Ярицлейва – править у Хольмгард, а третьому, Вартіславу, належить місто Пальтескью. Скандинавські імена та назви міст легко розшифровуються: основна частина країни з центром у Києві (Кенугард) належала Борису (Буриславу), який прагне підпорядкувати собі Ярослава (Ярицлейва) і Брячислава (Вартіслава), що правили відповідно в Новгороді і Полоцьку.

Виділення сагою двох останніх князів пояснюється не тільки престижністю їх володінь, але і стійкими зв’язками скандинавів з руським північно-заходом. Інформація саги, як можна укласти, ще не суперечить ні відомостями Тітмара, ні руському літопису, позбавленому від нальоту пізнішої Борисоглібської традиції. Між іншим, давньоруська хроніка у статті під 1021 роком підтверджує інформацію саги про значну автономію Полоцька.

Як розповідає сага, Еймунд і його сподвижники взяли участь у міжусобній війні на боці Ярослава. У ході її Борис був змушений покинути свою столицю і піти в довколишню країну, яку сага називає Бьярмаланд (так само, як сусідню зі Скандинавією на схід від неї область Крайньої Півночі), в даному випадку мається на увазі країна печенігів. Там Борису вдалося зібрати велике військо і з ним обложити Київ. (Такий оборот справи позбавляє Бориса літописно-житійної лагідності – перед нами князь як князь.) У ході жорстокого бою нападникам вдалося навіть на деякий час захопити одні з міських воріт. Важко поранили Ярослава – з цього часу він став кульгавим, що не тільки стверджується в сазі і літописах, а й встановлено сучасним анатомічним дослідженням останків князя. Лише настигнула підмога вирішила результат бою на користь Ярослава, і печеніги незабаром змушені були зняти облогу.

До речі сказати, в повідомленнях про цей напад на Київ напрочуд солідарні різні джерела. Зіставлення змін пір року в оповіданні саги дає можливість датувати подію серединою 1017 року. Деякі давньоруські джерела під цим роком також повідомляють про напад печенігів на Київ, спалення багатьох церков в місті, в тому числі і Софійського собору. З хроніки Тітмара ми також дізнаємося про сильне розорення Києва і спалення собору.

Сага пояснює, наприклад, і таке темне місце. Традиційні уявлення про Бориса і Гліба викликають питання: чому аж до 1072 року останки першого з князів перебували в дерев’яній труні у Вишгороді і лише під час канонізації були перенесені до Києва і поховані згідно з церемоніалом. Якщо вірити сазі, то все стає зрозумілим: кияни не могли прийняти тіло князя, який наводив на їх місто ворогів. Відгомін цих подій знаходимо несподівано і в пізньому Тверському літописі: коли в гавань Києва прибула тура з тілом Бориса, повідомляє вона, «Кияни само не прияша його, але отпнухуша геть».

Найважливіше місце в «Сазі про Еймунд» займає розповідь про загибель Бориса, як можна зрозуміти, в кінці 1017 – початку 1018 року. У літописі говориться, що пораненого Бориса добили два варяга. Згідно саги, напад на князя був організований Еймундом і його соратниками, які запропонували Ярославу знищити головного противника. Ярослав заявив: «Не стану я спонукати людей до бою з Буриславом, ні звинувачувати, якщо він буде вбитий». Після розправи з Борисом варяги принесли як доказ скоєного голову вбитого, тоді Ярослав змусив їх повернутися за тілом брата, щоб поховати його з князівськими почестями (таким чином, «фантастичний» сюжет літопису про два приходи вбивць до Бориса в сазі набуває цілком реалістичний характер) .

Якщо допустити навіть, що Ярослав не давав наказу наближеним варягам вбивати брата, то можна припусти його непряму участь. Багато складніше усвідомити обставини загибелі Гліба. Але не виключено, що тут діяли прихильники Ярослава. А якщо так, то що ж?

Ярослав довгі роки був правителем Русі. І всі ці роки події міжусобної війни, загибель Бориса, улюбленого сина Володимира, не давали йому спати спокійно. При дворі повинні були завзято замовчуватися обставини приходу князя до влади, поволі готувався грунт для легенди про загибель Бориса і Гліба від руки нелюбого киянами Святополка, про месника за «безвинно вбитих» – Ярослава.

На початку XII століття культ Бориса і Гліба оформився і навіть поширився за межі держави. Князі, постраждалі від руки брата, шанувалися в Чехії, Болгарії, Вірменії та Візантії. У народі культ отримав додаткове тлумачення, далеке від політики: добрі брати стали покровителями селянської праці. «Борис і Гліб сіють хліб» – бо в церковному календарі поминаються 2 травня за старим стилем. Зрештою, ця «версія» стала головною в популяризації братів.

Автор: Олександр Головко.