Євреї в історії Кордовського халіфату

Євреї

З жодною іншою культурою іудаїзм не мав такого плідного симбіозу, як із цивілізацією андалузького ісламу. Дхіміси — так називали іудеїв і християн, що сповідували Біблію, — зазнавали певних утисків, і їхнє становище було часто хистке. Але загалом їхній юридичний статус відзначався куди більшою ліберальністю (дуже високий ступінь правової, адміністративної, податкової і культурної самостійності), ніж статус іудеїв у решті європейських країн.

Втім, глибоко світський характер ісламської андалузької цивілізації дозволяв іудеям і християнам почуватися спадкоємцями великої шанованої культурної традиції. І панівна арабська мова, не так тісно пов’язана з панівною релігією, як латина з римською чи візантійською церквами, широко і охоче використовувалася, як християнами, так і іудеями, коли ті вивчали власні святі тексти.

“Буржуазна революція” VIII — IX століть створює в ісламській державі цілком нове іудейське суспільство, геть відмінне від іудейських общин у християнських країнах Середньовічної Європи. За доісламської епохи іудеї здебільшого були хуторянами або дрібними ремісниками, тепер же вони посідають ключові позиції в суспільній сфері та у вищих ешелонах влади, у промисловості, у фінансах та у вільних фахах.

Маючи вільний час і гроші, ця нова еліта претендує на піднесеніше духовне життя, інтелектуальні запити її розширюються, смаки стають витонченішими. Так само, як і відповідні мусульманські та християнські кола, ця еліта присвячує своє дозвілля вивченню наук, поезії, художній творчості чи іншим модним заняттям, як серйозним, так і легковажним. Іудейські общини поширюються в мусульманських країнах, мігрують з одної місцевості до іншої, виникає потяг до подорожей.

У мовній сфері з перших сторіч існування ісламської андалузької держави нова мова культури й міжнародного спілкування у суспільстві починає витісняти арамейську, що використовувалася доти для міжнаціонального спілкування. Відтепер арамейська мова лишається лише в Талмуді. Іудеї використовують арабську мову в усіх видах інтелектуальної діяльності: у релігійній і світській літературі, у перекладах і коментарях до Біблії та Мішни, в теологічних і філософських трактатах, літургіях, граматиці й лексикографії, у листуванні.

Іудейські й мусульманські філологи завважують спорідненість арабської, єврейської і арамейської мов. Але тільки іудеї, які володіли всіма трьома мовами, були спроможні закласти основи порівняльного вивчення цих мов.

Вивчення письмових і усних іудейських та арабських традицій у літературі засвідчує спільність їхніх елементів і структур. Вражає подібність між Талмудом, Мідрашом (збіркою повчань і легенд) та єврейським фольклором з одного боку і їхніми арабськими відповідниками, зокрема літературним Хадісом (діяння і проповіді Пророка та його послідовників) і героїчними релігійними подвигами — з другого. В оповідях, народній поезії і приказках обох народів знаходимо також багато спільних героїв (Авраам, Мойсей, Йова, Йосиф) та спільних тем.

Єврейська поезія зазнає змін у спілкуванні з арабською поезією. Саме андалузьким традиціям завдячує вона основні просодичні прийоми. З X століття Дунаш бен Лабрат закладає основи нового єврейського поетичного розміру, що перегукується з арабською квантитативною метрикою, чиї правила він запозичує. Мувашах, поетична форма, яка зародилася в аль-Андалузії, теж стає звичною для єврейської поезії.

Поряд зі східними єврейськими моделями поступово розвивається престижна поезія — вона виражає тонкий смак і любов до мистецтва, і змістом та формою подібна до своїх арабських відповідників. В ній чітко простежується бажання позмагатися з мусульманським вищим світом та інтелектуальною елітою.

Арабські елементи, перетравлені, асимільовані цією літературною спадщиною, сказати б, натуралізувалися в єврейських традиціях. Єврейським авторам пощастило досягти майже абсолютного симбіозу складників культурного космосу тогочасного іудейсько-арабського світу. Водночас пом’якшувалася міжконфесійна напруга, поети намагалися вилучити зі своєї творчості невідповідності й суперечності, що могли б виникнути через зіткнення єврейської мови та ортодоксального «іудейського» мислення з чужим мовним чи культурним елементом.

Так, у творчості Ібн Халфона та його послідовників ми бачимо своєрідне ототожнення первісно іудейської риторики з мирським світом, якого доти іудаїзм не знав.

НАВЧАЮЧИСЬ СУФІЗМУ

Годі збагнути, ба навіть уявити собі існування іудейської духовності та езотеризму без мусульманського оточення і знання іудейськими авторами містики суфізму. Якщо пригадати прадавню іудейську містику Меркаби (віз господній), дхікр, сповідуваний мусульманами, та їхню дисципліну дихання, можна допустити, що прадавня вища іудейська теологія сприяла розвитку мусульманського езотеризму. Хоча, швидше глибокі впливи відбувалися у зворотному порядку. На зміну белькотінню іудейських гностиків V та VI століть приходить пристрасне красномовство мусульманських містиків, для яких арабська мова була найпершим виражальним засобом. Відтоді мусульманський “пієтизм” накладає відбиток на містику, духовність і етику іудаїзму на землі ісламської андалузької держави.

Саме, вивчаючи суфізм, багато хто з іудейських аскетів та містиків запозичив певну форму духовності, яку вони полишили і єврейській культурі спочатку арабською мовою, а потім у перекладах єврейською та іншими місцевими мовами. Цю працю виконали Багія Ібн Пакуда, Авраам Абулафія, Авраам і Обадія Маймоніди (син і онук великого Мойсея Маймоніда). Уроки Ібн Арабі (1165 — 1241), непересічної фігури у суфізмі (народився він у Мурсії, в Іспанії) і практика андалузького суфізму виявляють спільні дотичні полюси подібності, де сходяться і перетинаються іудейські та мусульманські езотеризм і духовність.

Вчення Аль-Газалі (1058 — 1111), одного із найвидатніших ісламських мислителів і теологів, а також його духовний досвід, справили значний вплив на розвиток філософської думки на Сході та на Заході, особливо ж на іудейських любомудрів. Вплив цей поділяється на два етапи і стосується двох періодів.

Протягом ХІІ — ХІІІ століть він, цей вплив стосується іудейських авторів, які мислили і говорили арабською мовою. Наприклад Юди Галеві, учня і палкого послідовника Аль-Газалі. Поділяючи думку свого вчителя про небезпеку, яку становить для релігії одкровення філософії, Галеві спирався на звинувачення у непослідовності, кинуті Аль-Газалі філософам взагалі й Аристотелеві зокрема у його основній праці “Тагафут Аль-Фалазіфа” (“Непослідовність філософів”). Що ж до Мойсея Маймоніда, то можна припустити, що він був знайомий із творами Аль-Газалі, зокрема з його працею, яка заперечувала філософію.

Починаючи з XII століття, твори Аль-Газалі перекладають єврейською мовою, читають, вивчають і коментують неарабомовні іудеї Провансу й Іспанії: доробок його стає надзвичайно популярним. Проте, як і твори Аверроеса (Ібн Рушда), великого ісламського філософа XII століття, народженого у Кордові, деякі праці Аль-Газалі збереглися лише у перекладі єврейською мовою.

ЗНАЙОМСТВО З ГРЕЦЬКОЮ ФІЛОСОФІЄЮ

На терені філософії найпоказовішою рисою іудейсько-арабського симбіозу є проникнення грецької філософії та її метод в іудейське суспільство через арабську літературу. Така елінізація іудейської філософії завдяки ісламу тим більше вражає, що багато євреїв з діаспори підтримували тісні й іноді вельми плідні зв’язки з греко-римським світом.

Але, як бачимо з прикладу іудейського філософа Філона Александрійського (І ст. до н.е.), грецька єврейська діаспора, знайома з грецькими мислителями, загалом не підкорилася еллінському впливу. Численні сліди грецького впливу — мови чи цивілізації — знаходимо у текстах Талмуду чи Мідрасху, однак, вони вельми поверхові. Відмова від запозичення, можливо, пояснюється самозахисною реакцією євреїв: непримиренний монотеїзм оберігав їхню релігійну своєрідність від спокус поганства, уособлюваного греко-римською цивілізацією.

Примирливіше ставлення до грецької “мудрості” стає можливим лише після перемоги ідеї монотеїзму завдяки християнству, а надто ісламу, ближчого до іудаїзму своїм унітарним вченням про божественність.

Тепер іудаїзм із честю витримує випробування на еллінізацію. Але, торуючи ті самі шляхи, що й мусульманська філософська думка, всотуючи найпередовіші дані нових наук, іудаїзм зберігає свою незалежність в основних питаннях релігії. Ось чому великі твори іудейських теологів та філософів X, XI і XII століть, зокрема, праці Ібн Габіроля і Мойсея Маймоніда лишаються класичними творами ортодоксального іудаїзму.

Автор: Хаїм Зафрані

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *