Довгий шлях до волі

Рабство

Деякі слова несуть у собі історичний заряд. Звісно, вираз «знищення рабства» досить вдалий, однак історична правда вимагає від нас терміну правдивішого. Процес, що розпочався в XIX сторіччі і який ще й досі переживають американці, можна було б точніше визначити як руйнування системи рабовласництва. Це був повільний процес, започаткований скасуванням рабства в Санто-Домінго (Гаїті) у серпні-вересні 1793 року.

Нині стає дедалі зрозумілишим те, що вирішальне значення в започаткуванні цього процесу мав рух опору самих рабів. Повстання на Санто-Домінго (Гаїті) є типовим прикладом: справді, аболіціоністський рух розпочався тут у 1791 році внаслідок заколоту рабів, який так і не вдалося придушити.

Перед лицем погроз іспанців та британців висадитися на острові Сонтонакс, якого паризький революційний уряд призначив цивільним комісаром цієї французької колонії, вирішив 29 серпня 1793 року скасувати рабство на півночі острова, а протягом вересня-жовтня того ж таки року цей захід було поширено на західну та південну частини колонії.

Згаданий захід було підтверджено 4 лютого 1794 року Конвентом, який проголосив, що «всі люди в колоніях незалежно від кольору шкіри є французькими громадянами і користуються всіма правами, гарантованими Конституцією». Конституція 1795 року уточнювала, що «французькі колонії є невід’ємною часткою республіки і підлягають одному й тому самому конституційному закону» і передбачала надання їм статусу департаментів Франції.

Проте це уподібнювальне законодавство так і не набрало чинності. У 1802 році законодавчий орган висловився за відновлення рабства. Вважаючи, що «ілюзії свободи та рівності поширилися в дуже далеких землях», якими були французькі колонії в Америці, де «різниця» була «надто великою» між «цивілізованими й нецивілізованими людьми», Консульство проголосувало 17 травня за декрет, яким «у колоніях, повернутих Франції на виконання Ам’єнської угоди, рабство триватиме відповідно до законів і правил, що передували 1789 рокові».

Опір, що його спричинило надання чинності цьому декретові, спонукав Наполеона Бонапарта послати на Гваделупу та Санто-Домінго військові експедиції. Колоніальна війна, що протягом двох років вирувала на островах, завершилася реставрацією рабства на Гваделупі. Одного з провідних керівників повстання на Санто-Домінго Туссена Лувертюра було взято в полон і ув’язнено в Фор-де-Жу (Юра) у Франції, де він помер у квітні 1803 року. Однак французькі війська, які мали забезпечити реставрацію рабства, зазнали поразки, незалежність колонії під її амеро-індіанською назвою Гаїті була остаточно проголошена 1 січня 1804 року.

БРИТАНСЬКИЙ АРБІТР

Британська емансипація рабів, що настала через три десятиріччя, також значною мірою була наслідком тривалого повстання рабів на Ямайці (1831-1832). Ще у 1780 році в Англії зародився гуманітарний рух, до якого пристав молодий парламентарій аристократичного походження Вільям Вілберфорс: у 1807 році він переконав палату громад заборонити трансатлантичну работоргівлю. Від цієї дати, а також після Віденського конгресу, який у 1815 році розробив європейську угоду про заборону работоргівлі, Великобританія очолила активну кампанію щодо контролю над кораблями работоргівців, проголошених незаконними.

Справді, від африканських берегів до Бразилії, Сполучених Штатів, Куби й французьких колоній на Гваделупі та Мартініці простяглася добре організована мережа незаконної работоргівлі. Особливого розвитку пропаганда проти цієї торгівлі — але не проти самої системи рабовласництва – набрала в Лондоні, де поширювалися численні брошури в перекладі багатьма мовами. В одній з цих брошур під назвою «Крик африканців, обурених європейськими гнобителями, або погляд на людиновбивчу торгівлю чорношкірими» (1822) якогось Томаса Клаксона містився славетний перетин корабля для торгівлі рабами «Брукс».

«Право нагляду», що здійснювалося британськими трансатлантичними човнами, викликало запальні дискусії. Зокрема Франція та Сполучені Штати не погоджувалися з роллю жандарма морів, що її спершу взяли на себе британці.

Створення товариства, що боролося за знищення работоргівлі, та зростання кількості петицій спонукали королівську владу провести розслідування. Однак товариство боротьби проти рабовласництва було засноване в Лондоні лише у 1823 році. У 1831 королівський двір дав волю рабам, що були в його власності, а 28 серпня 1833 року король затвердив схвалений парламентом закон про емансипацію рабів у Британській Вест-Індії (нині Антильські острови), Гайяні та Британському Гондурасі (нині Беліз). Цим законом передбачалася виплата плантаторам значної компенсації і встановлювалася відстрочка тривалістю 4-6 років для повного звільнення рабів, зайнятих у домашньому господарстві та на сільськогосподарських роботах. Раби мали обов’язково відбути у своїх господарів навчання без будь-якої оплати протягом чотирьох років з огляду на складнощі впровадження такої системи. Лише дітей віком до 6 років та дорослих після 60 років було проголошено вільними одразу в серпні 1834 року.

НОВІ ГРОМАДЯНИ

Загалом мало що робиться для того, щоб і включити початок і прискорення аболіціоністського процесу в контекст руху опору рабів системі рабовласництва. Загалом аболіціоністські рухи в Європі лишалися вельми боязкими. У Парижі ухвала про скасування рабства не була частиною програми Французького товариства боротьби за заборону рабства яке було створено в 1834 році за британським взірцем. Ця ухвала тим більше не розглядалася тимчасовим урядом, що прийшов до влади після революційних подій 1 лютого 1848 року. Однак Віктор Шольшер, який відвідав французькі колонії і став апостолом скасування рабства, спромігся переконати міністра флоту й колоній, що коли зберігатиметься статус кво, то слід чекати неминучого загального повстання, і зміг примусити уряд визнати принцип визволення рабів у колоніях Франції. Тільки так можна було зберегти громадський порядок та працю на плантаціях цукрової тростини. Його було призначено заступником державного секретаря у справах колоній і президентом Комісії щодо заборони рабства, за поданням якої новий уряд 27 квітня підписав декрет про негайну емансипацію.

Цей документ переймався духом свого британського попередника і надавав плантаторам-рабовласникам велику компенсацію. Однак він був оригінальним у тому розумінні, що перетворював «новозвільнених» на громадян, які мали шляхом загального голосування визначити своїх представників до Національних зборів.

Запровадження декрету у французьких колоніях, де повсталі раби примусили губернаторів проголосити їм свободу ще до отримання цього документа з Парижа, викликало заворушення у данських колоніях на Віргінських островах (Санта-Крус, Сент-Джон, Сент-Томас), губернатор яких Вон Шолтен мусив негайно оприлюднити 18 липня 1848 року декрет про емансипацію, що його приготував уряд короля Крістіана VIII. У 1863 році подібний декрет набув чинності у голландських колоніях.

Інша форма емансипації рабів — у контексті збройних конфліктів – з’явилась у Сполучених Штатах та в іспанських колоніях. Так було в Південній Америці епохи Болівара, а також на Кубі в період Десятирічної війни (1868—1878). Рабам тут пообіцяли волю в обмін на їхню службу в арміях, що воювали проти Іспанії. У 1870 році в Кортесах було схвалено закон Морета (за ім’ям іспанського міністра у справах колоній), він набрав чинності в Пуерто-Ріко у 1873 році, а пізніше — на Кубі (між 1880 та 1886 роками).

У Сполучених Штатах рабство було не стільки колоніальною, скільки національною проблемою. У північних штатах, де індустріалізація почалася раніше і перебігала швидше, ніж на півдні, поширювалася ефективна пропаганда квакерів та інших протестантських сект. Справді, серед білого населення квакери були єдиною групою, що виступала за емансипацію негрів у англійських колоніях в Північній Америці ще до війни за незалежність. Ще в 1688 році квакерська громада в Пенсильванії виступила проти «купівлі та утримання негрів».

У 1775 році дискусії про рабство збагатилися принципами, викладеними в Декларації про незалежність. Під час війни чорношкірі раби в Новій Англії активізували свою діяльність, спрямовану проти рабства, зросла кількість петицій. Вони заявляли, що їх надихає приклад гноблених осадчих «у їхній теперішній славній боротьбі за свободу». Вермонт став першим північним штатом, який своєю Конституцією 1777 року проголосив скасування рабовласництва й заборону рабства. Аналогічні постанови було ухвалено в Массачусетсі та в Нью-Гемпширі, тоді як у Пенсильванії, Род-Айленді та в Коннектикуті проголосували за поступову емансипацію.

РОЗЧАРУВАННЯ

З 1830 року рух сягає нового піднесення. Вільям Ллойд Гаррісон засновує газету «Визволитель» (The Liberator). втікач із Півдня Фредерік Дуглас у 1845 році оприлюднив свою відому автобіографію і перебРався до Вашингтона, де став журналістом і дипломатом. Гаррієт Тубман сприяє підпільній переправі рабів з Півдня на Північ та до Канади по так званій «підземній залізниці». У 1848 році товариство «Вільної землі», а в 1854 році республіканська партія (чий кандидат Авраам Лінкольн став президентом США в 1860 році) включили у свої програми скасування рабства в усій країні. Закінчення громадянської війни в 1865 році дозволило включити заборону рабства у тринадцяту поправку до конституції США.

Слідом за Пуерто-Ріко (1873) та Кубою (1886) настала черга Бразилії, де 1888 року було видано останній на американському континенті декрет про емансипацію рабів — після того, як завдяки незаконній торгівлі рабами в XIX сторіччі тут їх було придбано найбільше.

За кожним декретом наставав часом досить тривалий перехідний період до інших форм регламентації праці та соціального життя. На островах Карибського моря невдовзі було укладено угоди між європейськими урядами та різними агенціями в Африці, Індії, Індонезії та Китаї про імпорт дешевої робочої сили за контрактами. Після прибуття сотень тисяч робітників, набраних серед найбідніших прошарків населення, «нові вільні люди» неминуче опинялися поза ринком праці. Центральна адміністрація призначила їм заробітну плату, яка була вчетверо вища від заробітку нових прибульців.

Якщо режим Другої республіки у Франції і дав визволеним рабам у французьких колоніях права громадянства, то цього не трапилося в інших місцях. Так, наприклад, у британських колоніях у Вест-Індії децентралізація влади, здійснювана Колоніальним управлінням, дозволяла місцевим асамблеям плантаторів виключати з електорату завдяки цензовій системі недавно відпущених на волю рабів під час їхнього навчання. У Сполучених Штатах саме тоді, коли відбувалося голосування тринадцятої поправки до Конституції, яка офіційно забороняла рабство в усіх штатах Союзу, в Теннессі в 1865 році народився Ку-Клукс-Клан. А південні штати запровадили в себе систему дискримінації та расової сегрегації, подібної до апартеїду, і щоб покінчити з цим злом, потрібне було ще одне сторіччя.

Автор: Неллі Шмідт.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers