Про роботу літописців. Частина друга.

літописець

Існує реальна небезпека, пов’язана з втручанням «морального почуття» в історичну побудову. Вона полягає в неусвідомленій модернізації минулого шляхом перенесення в «чужу» епоху сучасних моральних критеріїв. Як бути? Адже не можемо ж ми дорікати нашим предкам в тому, що вони керувалися в своєму житті не нашою системою цінностей. «Неможливо засудити Аристотеля за його прихильність рабству», – писав свого часу В. Б. Кобрин, чудовий історик. Але тоді виникає закономірне питання: чи маємо ми право давати людям Стародавньої Русі моральні оцінки?

А чи може взагалі сучасний дослідник піти від власних ціннісних орієнтацій і влізти в «моральну шкуру» свого предка? Хоча без дотримання такої умови навряд чи справедлива буде його оцінка. В основі характеристики вчинків історичних діячів, мабуть, може лежати тільки реальний моральний вибір, який їм доводилося здійснювати. Він же, в свою чергу, залежав, перш за все, від того, які межі прояву індивідуальності встановлювало тоді суспільство, а також чи стала дана людина особистістю (за мірками свого часу, зрозуміло). У теорії, здавалося б, все ясно. Але ось як бути з «критерієм істини»? Чи здійсненні ці вимоги на практиці? Який шлях може привести до наміченої мети?

Слова (як, втім, і граматичні форми) народжуються, розвиваються, старіють і вмирають. Кожне з них має свою долю. З плином часу вони можуть втрачати одні значення і смисли і приймати нові. Розібратися в цьому не так-то просто.

Ну скажіть, наприклад, що спільного між синіми очима і схильністю до зловживання алкогольними напоями? А ось в рукописі XII століття ми раптом читаємо: «Кому сині очі, що не перебувають чи в вині, що не наглядає чи, квде пирове бивають?» ( «У кого сині очі, не у п’яного чи, не у того чи, хто шукає, де бенкети бувають (щоб ще випити)?»). Звичайно, з цього фрагмента можна зробити далекосяжні висновки щодо забобонів, поширених в середньовіччі, або ж, навпаки, спираючись на «народну мудрість», поміркувати про національні риси і схильності етносів, у яких переважають блакитноокі представники. Але можна і потрібно поставити під сумнів «очевидне» і подумати над тим, чи все нам ясно в цьому тексті.

Скажімо, слово «синій». Чому саме сині очі викликали настільки дивні асоціації у наших предків? Варто заглянути в словник давньоруської мови, як все стане ясно. Виявляється, словом «синій» в стародавній Русі називали не тільки «наш» синій колір. Воно також було синонімом сучасних слів «темний» (іноді «чорний»), а також … «темно червоний» і «блискучий»! Так що в наведеній цитаті мова явно йде про людину з червоними блискучими очима, а вже ця-то ознака нам добре знайома. До речі, стає зрозумілим, чому на давньоруських іконах синьому небу відповідав золотий або фасний фон.

Або, скажімо, слово «перемога». Мало хто знає, що в Древній Русі воно часто використовувалося в абсолютно незвичних для нас значеннях: «поразка», «війна», «біда», «спокуса». Ось до яких цікавих відкриттів може привести знайомство з предками добре, здавалося б, знайомих слів.

Але це не все. Багато слів мають переносні значення і, крім того, в певних поєднаннях перетворюються в ідіоми, набувають фразеологічні функції. Так, вираз «дати здачі» далеко не завжди зводиться до суми основних значень складових його слів…

Ну а вже коли слова об’єднуються в текст, зрозуміти, що саме хотів сказати автор, і того важче. Але і тут положення не безнадійно. Всякий текст може бути зрозумілий через тексти, «навколишні» його в даній культурі.

Перенесемося майже на тисячу років назад, в початок XI століття. Рік 1019. Завершується кривава війна між спадкоємцями Володимира Святославича. По-звірячому вбиті брати Борис і Гліб. У битві з Ярославом Володимировичем тільки що зазнав поразки їх вбивця, Святополк Окаянний. Він біжить з поля бою. Ось як описує це автор «Повісті временних літ»:

«До вечора ж здолавши Ярослав, а Святополк бежа. І бежащю йому, нападе на нь (на нього) біс, і раслабеша кістки його, чи не можаше сивіти на коні, і несяхугь і (його) на носілех. Принесли і (його) до Берестя, бегаюше з німь. Він же глаголаше: «Побегнете зі мною, женуть по нас (женуться за нами)». Отроци ж його всилаху супроти: «Їжа хто (хто ж) Женет по нас?» І не бе нікого ж слідом гонящаго, і бежаху з німь. Він же в немочі лежачи і в’схопів’ся (підвівшись) глаголаше: «Осе женуть, про женуть, побегнете”, не можаше терцети на єдиному місці. І пробіжить Лядьскую (Польську) землю, гнаний божим гнівом, прибіжить в пустелю межю Ляхи і Чехи, іспроверже зло живіт свій (помер злий смертю) в тому місці. Його ж по правді, яко неправедних, суду який знайшов на нь (нього), після відходу сього світу прияша оканьнаго (окаянного). Покаеоваше Яві послання згубна рана в смерть немилостиво Вогна. І по смерті вічно мучений є пов’язаний. Є ж могила його в пустелі і до цього дня. Виходити ж з неї сморід зол ».

Чи не правда, вражаючий опис? Повне відчуття, що написані ці рядки очевидцем, який втік разом з проклятим князем. Картина настільки яскрава, що не залишається сумніву в її справжності. Як, очевидно, і ставлення літописця до вмираючого Святополка.

Так і сприймають цей текст переважна більшість істориків. Наприклад, Н. М. Карамзін, описуючи втечу і смерть Святополка, обмежився переказом літописного повідомлення, доповнивши його лише зауваженням: «Ім’я окаянного залишилося в літописах нерозлучно з ім’ям цього нещасного князя: бо зло є нещастя». Автору «Історії держави Російської» вдалося помітити те, що від нас вже вислизає. Слово «окаянний» він розуміє не тільки як «проклятий», а й як «жалюгідний, нещасний». Дійсно, в давньоруській мові воно мало і таке значення. Але «окаянний» означало і «багатостраждальний, що заслуговує жалю». Це додає нові штрихи до характеристики Святополка, робить її м’якше, чи що.

А в нинішніх дослідженнях зазвичай акцент переноситься на «дозвільні вигадки ченця», «фантастичні подробиці», які привніс літописець у свій, в загальному то точний опис: «душевні переживання Святополка, якась міфічна пустеля між Чехією і Польщею» (В . В. Мавродін). До речі, пустелю цю намагалися навіть знайти на карті. Ще в XIX столітті з’явилося кілька історико-географічних робіт, автори яких за непрямими даними і прямими вказівками літопису постаралися визначити, де ж знаходиться місце, в якому «є його могила і до цього дня». Правда, закінчилися ці пошуки курйозом. Виявилося, що вираз «між Чахи і Ляхи» – фразеологізм, що означає «Бог знає ще». Так, але ж, як випливає з наведеного тексту, літописець точно знав, де похований Святополк? Виявляється, і ця «пряма» вказівка не настільки «пряма», як хотілося б. І ось чому. Справа в тому, що фразу про могилу, яка «є і до цього дня», супроводжує в «Повісті временних літ» описи смертей всіх князів-язичників, навіть якщо місце їх поховання явно не було відомо автору літопису.

Дальше більше. При уважному аналізі тексту літопису з’ясувався цілий ряд цікавих подробиць. Так, в найбільш ранніх літописах втеча невдалого претендента на київський престол описувалася набагато лаконічніше. У так званому «Початковому зводі», що передував «Повісті временних літ», читаємо: «А Святополк бежа в Ляхи». І все. У трохи більше пізній редакції з’являються нові деталі: «І бежа Святополк в Печеніги, і бисть межі Чахи і Ляхи (ми вже знаємо, що це означає!), нікім ж женемо, пропаде оканниі, і тако зло живіт свої Сконч; яже дим і до цього дні є». «Дим», про який йде тут мова, явно перегукується з «паралельним» текстом. В Апокаліпсисі, що описує кінець світу, говориться, що люди, які вклонялися Антихристу, після Страшного суду будуть мучені в огні й сірці, «А дим їхніх мук їм буде сходити на віки вічні” (Одкр. 14. 9-11). Так що і ця деталь таврує Святополка як нехриста (але, зауважимо, не як братовбивцю).

Свідок або компілятор?

Розгорнутий опис втечі Святополка з’явився, мабуть, тільки під пером упорядника житійного «Сказання і пристрасті і похвали святою мученику Бориса і Гліба», складеного перед канонізацією перших руських святих в самому кінці XI століття, за кілька років до появи на світ «Повісті временних літ». Тут є вже все (точніше, майже все) те, що ми читаємо в «Повісті»: і «розслаблені кістки» Святополка, і подорож його на носилках, і крики про гонитву за ним, і «пустеля межю Чехи і Ляхи», і могила, яка перебуває «до сего дне». Тільки «дим» замінений «смородом», та відсутня вже зовсім, здавалося б, незначна деталь – не згадується, що Святополк приймає посмертні муки в пустелі пов’язаним.

Звідки ж взяв літописець всі подробиці втечі Святополка? З яких джерел запозичив «свідчення»? Деякі з них він цитував дослівно. Їх визначити не так вже й складно (якщо вони дійшли до нашого часу, зрозуміло). Це, зокрема, грецька «Хроніка» Георгія Амартола. З неї літописець переписав текст про смерть Ірода Окаянного, який починається словами: «Його ж по правді …», а закінчується: «… в смерть немилостиво вогню».

Інші джерела використовувалися побічно. З них запозичувалися образи, а не словесна «оболонка». Так, у другій книзі Макавеїв в описі втечі Антіоха IV Єпіфана з Персії ми знаходимо (як, мабуть, і літописець) і небесний суд, що слідує за лиходієм, і «пошкодження всіх членів тіла», яке змусило його продовжувати подорож на ношах, і «сморід смороду», що йшов від нещасного. Подібно до нашого літописного персонажу, Антіох «скінчив життя на чужині в горах самою жалюгідною смертю» (2 Мак. 9. 2-10, 18, 28).

Навіщо ж автору знадобилися всі ці запозичення? Судячи з усього, він розраховував, що його читачам всі ці тексти, так чи інакше цитовані, добре відомі. Тому, читаючи опис втечі Святополка, вони зрозуміють, що той втік з поля бою, подібно Антіоху з Персії, і помер, як Ірод Окаянний. Асоціації мали підкріплюватися ще кількома біблійними паралелями. У книзі Левіт читаємо: «А щодо позосталих серед вас, то впроваджу в їхні серця полохливість в краях їхніх ворогів, і шелест листа пожене їх, і побіжать, як від меча, і впадуть, коли ніхто не переслідує… І не буде у вас сили протистояти ворогам вашим» (Лев. 26, 36-38). А ось кілька цитат з книги Притч Соломонових: «Безбожний біжить, коли ніхто не женеться за ним… Людина, винна в пролитті крові людської, втікає до гробу, щоб ніхто не схопив її» (Притч. 28.1,17).

Думаю, сказаного досить, щоб переконатися: літописець говорить з нами не на мові «протокольної точності» (до точності опису в нашому розумінні слова він, здається, і не прагне), а на мові образів, добре зрозумілих його сучасникам. Як би це «звучало» зараз? Приблизно так: «Безбожний Святополк, винний в пролитті крові людської, біг від Ярослава, як злодій і богохульник Антіох з Персії. І не було вже ліку. І помер він казна-де, подібно Іродові Окаянному, прийнявши муки за свою невіру. І після смерті вічно мучений, пов’язаний в пустелі». Начебто тепер все ясно. За винятком, мабуть, останніх слів.

Що б це значило?

Дійсно, дивна фраза. Звідки вона могла взятися? Ну, добре ще пустеля (хоча не зовсім зрозуміло, навіщо потрібно її вдруге згадувати?). Але чому Святополк повинен приймати посмертні муки будучи пов’язаним? Пояснюючи її, Д. С. Лихачов – найбільший сучасний знавець давньоруської літератури – писав: «Фраза ця недостатньо ясна в «Повісті временних літ». Тим часом її сенс ясніше всього в тій формі, в якій вона читається в так званому Парімійному читанні про Бориса і Гліба… «і по смерті вічно мучений є пов’язаний в дно пекла», тобто «по смерті, укладений на дні пекла, він вічно мучений». Так-то воно так, але в «Читанні» немає згадки пустелі, а в «Повісті» – «дна пекла»…

Відповідь і на це питання можна (і, швидше за все, треба) шукати в паралельних текстах. Серед апокрифічних (неканонічних сакральних) творів є так звана Книга Еноха. У ній, зокрема, згадується цікавий епізод, який має, судячи з усього, безпосереднє відношення до нашої загадкової фразою: «Потім Господь сказав Рафаїлу: «Зв’яжи Азазіеля і кинь його в темряву і уклади (прожени) в пустелю, яка знаходиться в Дудаель…, і коли настане день суду, накажи ввергнути його у вогонь».

Ось він – персонаж, пов’язаний і вигнаний в пустелю, де приймає посмертні муки! Хто ж цей загадковий Азазіель? Природно, у будь-кого, хто читав безсмертний булгаковський роман, тут же виникає асоціація з Азазелло. І вірно. Прообразом моторошного супутника Воланда був іудейський злий дух пустелі Азазель. Однак перш це ім’я носив не він, а жертва, яка йому призначалася. Опис такого жертвопринесення зберігся в біблійній книзі Левіт. Для нього брали двох козлів і за жеребом визначали, якого з них слід принести в жертву Господу, а якого залишити для відпущення. «А козла, на якого випав жереб для Азазеля, буде поставлений (Аарон) живим перед Господом, щоб очистити його, і щоб послати його до Азазеля на пустиню, і щоб він поніс на собі їх беззаконня в землю непрохідну» (Лев. 16. 6-10). Знайомий образ. Навіть, мабуть, занадто добре знайомий.

Отже, вводячи розгорнутий опис втечі і смерті окаянного Святополка, літописець тут же називає його козлом відпущення? Чи може таке бути? Думаю, нічого неймовірного в цьому немає.

Чи можна це перевірити?

Дана характеристика Святополка – не єдина в літописі. Відразу слідом за описом втечі і смерті «окаянного» князя літописець згадує братовбивцю Каїна. Однак з ним Святополк не порівнюється. «Сей же Святополк, – читаємо ми, – новий Авімелех». Тут мається на увазі син Гедеона, який убив своїх братів (за винятком молодшого). Але в Біблії згадується ще один Авімелех, який двічі потрапляв у фальшиве становище. Двічі він мало не здійснював тяжкий гріх, але обидва рази Бог утримував його від злочину. Бути може, порівнюючи Святополка з Авімелехом, літописець давав тим самим подвійну характеристику, яка дозволяла читачеві зробити свій вибір?

Таке припущення підтверджує і перелік синів Володимира Святославича, який ми зустрічаємо в «Повісті временних літ» під 6488 (980 за нашим часом) роком від Створення світу: «Бе ж Володимер перможенний хіттю женьска, і бьпна йому водиться (законні дружини): Рогьнедь. .., з неї ж роди 4 сини: Ізеслава, Мьстіслава, Ярослава, Всеволода, а 2 дщери; від греки не – Святополка; від чехини – Вишеслава; а від іншого – Святослава і Мьстіслава, а від болгарині – Бориса і Гліба…».

Перелік цей вже давно викликав подив вчених. Чи не вдавалося встановити, зокрема, чому тут йдеться про десять синів Володимира, тоді як в іншому переліку – під 6496 (988) роком – названо дванадцять імен. Незрозуміло, для чого літописцю знадобилося згадувати двох дочок київського князя. Абсолютно незрозумілі підстави, на яких автор «Повісті» «розподілив» Володимировичів по дружинам батька…

Ситуація дещо прояснюється при зверненні до біблійної книги Буття, безсумнівно добре відомої літописцю. Тут є перелік синів Якова, що дивно нагадує наш текст: «А Ізраїлевих синів у Якова було дванадцять. Сини Лії: первісток Якова Рувим, і Симеон, Левій, Іуда, Іссахар і Завулон. Сини Рахілі: Йосип і Веніямин. Сини Бали, невільниці Рахілиної: Дан і Нефталім. Сини Зілпи, невільниці Ліїної: Гад і Асир» (Бут. 35. 22-26). Судячи з усього, саме цей текст і був використаний літописцем при складанні переліку 6488 року. Принципова різниця полягає в тому, що в «Повісті временних літ», на відміну від біблійного переліку, згадується лише десять синів. Зате присутні дві дочки (хоча у Володимира їх було набагато більше). Чим же викликані ці розбіжності? І для чого взагалі знадобився дивний перелік?

Відповідь на ці питання можна знайти в одному з джерел, якими користувався (як встановив ще А. А. Шахматов) автор «Повісті временних літ». Ми маємо на увазі «Сказання про 12 коштовних каменів на ризах первосвященика Єпіфанія Кіпрського». Тут не тільки дається опис каменів і їх властивостей, але і згадуються імена синів Якова, вигравірувані на кожному камені, а заодно дається їх характеристика. Судячи з усього, саме порядок перерахування каменів і визначив послідовність згадки синів Володимира. Кожен з них отримував таким чином «невидиму неозброєним поглядом» непряму етичну характеристику, що збігалася з характеристикою того чи іншого сина Якова. Дочки ж Володимира і Рогніди потрібні були для того, щоб всі Володимировичі зайняли належне їм місце, а заодно і характеристику. Як же виглядає в цьому «моральному дзеркалі» Святополк?

Ось характеристика відповідного йому сьомого сина Якова Дана: «Аз, рече, бех маючи серце і утробу Немилостивий на брата Йосипа, бех Стрега (підстерігав) його, як рись козлища. Але Бог батька мого позбав і (його) від рук моїх, і не так ми (не дав мені) цього ала сотворити … ». Як бачимо, і тут мова йде про не скоєний Даном-Святополком злочин! Залишається тільки з’ясувати, проти кого він замишлявся.

Далі буде.

Автор: І. Д.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>

Яндекс.Метрика

UA TOP Bloggers