Юстиніан та Феодора. Частина третя.

Юстиніан та Феодора

Отже, Юстиніан був будівельником непорушної держави, засновником союзу націй і народностей, які, крім спільної ідеології, повинні бути з’єднані… Чим? Правильно, надійними морськими шляхами. І саме тому так обурювали Прокопія витрати на «морське будівництво», вони були другою (крім підтримки варварів) витратною статтею Юстиніана. І в цьому не було (з точки зору будь-якої нормальної імперської державності) рівним рахунком нічого негожого: на «морське будівництво» витрачалися всі далекоглядні монархи. Так чому ж Прокопій Кесарійський, затятий і сліпий противник Юстиніана, так обурювався і так дивувався?

Отже, ми сміємо стверджувати, що вигляд телепня і сонного лінивця абсолютно не відповідає його внутрішній сутності, бо Юстиніан був справжнім правителем – правителем від Бога, і, що б про нього не говорили злі язики (а невдоволених з числа зазнавших «необґрунтованих репресій» було предостатньо), діяв він під девізом – «не нам, Господи, не нам, але імені Твоєму»: християнського Бога цей жорстокий правитель любив «не по службі, а по душі» – любив «сильно, полум’яно і ніжно». І в першу чергу саме єретиків піддаючи масовим репресіям. Юстиніан ненавидів дешевих релігійних дисидентів, які з усім своїм демократичним запалом відстоювали «свободу совісті».

Хіба став би невіруючий чи маловіруючий чоловік келійно писати свої гімни Богу? Але Юстиніан писав, і кращий з цих гімнів, «Єдинородний Сину …», і понині виконується за кожною літургією, хоча Юстиніан складав свій велично-вишуканий, ніжний і мужній вірш лише для особистого вживання. Ні, цієї натхненної хвали Христу Спасителю ні за що не скласти ні придворному борзописцю, ні вишуканому вельможі. Такі молитви виходять з великого серця, будучи, з іншого боку, надбанням великого розуму. Так що вже один тільки цей гімн здатний спростувати всі чутки, що коли-небудь циркулювали про Юстиніана. Але навіть якби чутки ці і були підтверджені очевидними фактами, то ми все одно наполягаємо: мистецтво завжди вище і переконливіше самої переконливої дійсності.

А чутки ці й справді існували, відрізняючись при цьому зловмисною надуманістю. Ось Прокопій, зокрема, повідомляє про те, що-де один чоловік бачив Юстиніана прогулюючись по палацу без голови (тут читач відразу може згадати улюблений юнацтвом роман Майн Ріда), хоча інший «свідок» цю голову, навпаки, бачив (втім, була вона вельми дивної конфігурації, більш скидаючись на шматок сирого м’яса). Третій же пліткар приводив «достовірне» нібито свідоцтво Юстиніанової матері про те, що її синок взагалі народився «не від бажання чоловіка», але від невидимого демона, від «летючого біса», і що імператор, стало бути, не хто інший, як диявол у плоті, самий що не є антихрист (подібні байки взагалі, як правило, супроводжують всякого великого імперського діяча).

«Такий і був цей господар»… А яка ж була його дружина? Перш за все, навіть самі злоріки заздрісники після її сходження на престол не могли, як не старалися, роздобути ніяких компрометуючих відомостей. Дивно це якось: була вона жінкою-вамп, ще зовсім недавно займалася любов’ю в будь-який час дня і ночі – коли попало і з ким попало, – і раптом як відрізало… У чому ж справа? Чи все-таки, аж ніяк не виправилась, вона вже в новому званні навчилася майстерно приховувати своє інтимне життя від сторонніх поглядів (не в приклад російській цариці Катерині, яка не робила ніякої таємниці зі своїх відносин з «соколиками»)? .. Ні, у палаці (а особливо за наявності величезного числа пліткарів, заздрісників і спостерігачів) і таємне неодмінно стало б явним. Так що, швидше за все Феодора і справді з «цією справою» «зав’язала», звернувши свою невгамовну енергію в інше, мирне русло – в русло державного будівництва.

До речі сказати, саме словосполучення «публічна жінка» споконвіку мало два взаємопов’язаних сенси: по-перше, той, який тепер всім відомий, і, по-друге, саме так, цілком цензурно, було прийнято іменувати просто громадську діячку: великими «публічними» діячками були й античні гетери, і японські гейші, і навіть… давньоруські «гетери»-монахині, які, за відсутністю засобів масової інформації, числилися в ранзі прес-аташе при дипломатичних місіях. Коротше кажучи, залишившись публічною жінкою лише в другому, більш широкому і суспільно-корисному сенсі цього слова, Феодора зосередилася на проблемах творення імперії.

Все, що, на її погляд, заважало успішному плаванню державного корабля, підлягало негайному скиду «в набіглу хвилю»: то була не жінка, а справжній Степан Разін в порфірі імператриці. Ось вона за старою звичкою звернула свою прихильну, але цілком платонічну увагу на одного «молоденького хлопчину» з числа рабів – на якогось Ареобінда, зберігача коштовностей. Звернула – і веліла бити батогами. А потім і зовсім – «ліквідувати» (щоб не муляв очі і одною лише своєю присутністю не плямував її бездоганно-горностаєву репутацію «першої леді»).

У набіглу хвилю був скинутий – подалі від гріха – не тільки сумнівний кандидат в коханці, але навіть і рідний син. А діло було так. За часів своєї палкої молодості Феодора мала звичай вбивати своїх численних незаконних діточок ще у власному череві: по частині викиднів вона була, кажуть, велика майстриня. Але все-таки якось раз не убереглася, пропустила належний момент і тому змушена була народити. Батько дитини, нареченої Іоанном, відвіз хлопчика в Аравію, а сама Феодора, як типова мати-зозуля, незабаром і забула про нещасне дитятко. Тільки він не забув про неї і, змужнівши, приїхав в рідне місто подивитися на маму-імператрицю. І що ж зробила ця безсердечна жінка?

Вона звеліла слугам знищити – без суду і слідства – свого єдиного сина. Щоб – знову-таки – не муляв очі і не втручався в управління державою (хоча юнак, до речі сказати, і не думав втручатися, будучи послушником монастиря і припускаючи, що чернеча мантія незабаром прикриє ганьбу його нещасного народження). Хтось, звичайно, справедливо жахнеться і гнівно засудить цю безсердечну мати. Що ж, вольному воля, хоча ось неупереджений спостерігач зможе побачити в цьому «обурливому» епізоді інше – примат державного над особистим. Зрештою, і старозавітний Авраам, святий праведник, був готовий принести в жертву вищого блага свого рідного і гаряче улюбленого сина: Авраам вже й ніж було заніс над Ісааком, та зупинив його посланий Всевишнім ангел. Крім того, навіть і Сам Бог Отець санкціонував – заради порятунку людей – страту коханого і Єдинородного Сина. Може бути, і наша Феодора, віддаючи цей нелюдський наказ, теж була, як знати, спонукувана ідеєю великої жертви?

На відміну від свого вінценосного чоловіка, який вельми демократично приймав у своєму палаці без жодної доповіді людей різних звань, включаючи навіть обірваних ходоків з провінції (імператор справедливо не довіряв своїм доповідачам та радникам, воліючи самостійно, без посередництва зіпсованого телефону, тримати руку на пульсі історії: він, звільнивши секретаря, сам, особисто, вів все величезне листування), Феодора любила, щоб високі сановники затамувавши подих годинами нудилися в її приймальні («входячи до неї з великим страхом, вони йшли можливо скоріше, тільки поклавши перед нею земний уклін і торкнувшись краями губ підошви її ніг»). Вона любила обдарувати високого відвідувача поблажливо-зневажливим поглядом і величаво пройти мимо. Любила спостерігати «вигини людських пристрастей, людських турбот», концентрація яких в її палаці була, природно, граничною. Любила зневажати «світську чернь» і таким чином, здається, здобувати реванш за свою зганьблену молодість: більш пізні слова щодо тих, «хто був нічим, той стане всім», збулися в її долі з ідеальною точністю.

І якщо вальяжно-сонливий на вид Юстиніан майже не спав і не їв, невсипно піклуючись про благо батьківщини, то невгамовно-енергійна, якщо судити з її мозаїчного портрету, Феодора вела, навпаки, абсолютно сибаритський спосіб життя. Нашвидку розправившись з неугодними і вдосталь натішившись над державними мужами, що смиренно припадають до її підошов, всю свою решту часу (за вирахуванням більш ніж тривалого сну – «днем – до сутінків, вночі – до сходу сонця») вона проводила в турботах про свою красу. Її другим домом стала лазня, де першу леді Візантії обслуговував цілий штат перукарів, косметологів, візажистів і, треба думати, наймодніших кутюр’є: господиня всесвітньої імперії повинна бути завжди сліпуче-красивою, з роками стаючи все молодше і молодше. Юстиніан завжди був бадьорим і постив, а Феодора проводила час в напівдрімоті і – при всій її тендітній постаті – любила добре поїсти.

Але от кого імператриця не любила так не любила, так це дівчат легкої поведінки, які зробили таку свою поведінку джерелом доходів (бо в молодості Феодора займалася цією справою цілком безкорисливо, абсолютно резонно вважаючи, що даром отримане треба і віддавати задарма). Феодора жорстоко стежила за тим, щоб такі дівиці, будучи викритими в негожій поведінці, були негайно відправлені в монастир для каяття (втім, випробування це витримувала далеко не кожна: інші, щоб уникнути примусово-благочестивого життя, навіть кидалися в море зі стрімких скель).

Ось, власне, і все, що ми можемо сказати – в загальних рисах – про це вінценосне подружжя. Ну, скаже читач, хороша парочка: два огидних хижака, що прославилися політичними вбивствами і розбоями, сполученими з… великомасштабною державною діяльністю з будівництва великої держави. І – коханням. Бо не холодний політичний розрахунок поєднував воєдино цих двох, здавалося б, зовсім несхожих людей, кожен з яких аж ніяк не побляк в подружньому співтоваристві з іншим, але, більше того, – виправився (наскільки, звичайно, це взагалі в людських силах – виправлятися) набрав нових обертів, знайшов новий досвід. Кожен з них діяв, по всій видимості, автономно, мовби й не помічаючи іншого, але це «немов би» було цілком ефемерним: Юстиніан, навіть і відділений від своєї дружини хвилями моря (це якщо він вирушав у тривалі відрядження «по службовим потребам») – все-таки звіряв всі свої плани і дії з тим, чого хотіла б вона. А вона, Феодора, навіть і жорстокості свої чинила на благо коханого чоловіка (що б там не говорили про «сльозинку дитини»).

«Обидва вони були як брат з сестрою… будучи одно негідними», – характеризує подружжя невтомний Прокопій. Опустивши слово «негідні» (бо Суддею людей є все-таки не історіограф, а Бог, який, як відомо, навіть «і наміри цілує»), сконцентруємося на цьому надзвичайно точному порівнянні – «як брат з сестрою»: адже саме воно – навіть і вимовлене устами ненависника – дозволяє нам судити про справжню силу кохання, що зв’язала розбійника і розбійницю, бо насправді подружнє кохання підтверджується не чим іншим, як братньою однодумністю, взаємною довірливістю і взаємною відкритістю, торжествуючою навіть над одвічно-непереборною (непереборною навіть і в самому вдалому шлюбі) ворожнечею статей.

У випадку ж з Юстиніаном і Феодорою ми маємо приклад того, як дві залізних гордині, дві непохитних владних волі, зіткнувшись один з одним, парадоксально один перед одним змирилися, і подружжя звернуло своє ревниве суперництво на благо процвітання найбільшої з імперій.

«Шлюб укладається і дійсний одним коханням – чистим коханням», – зауважив Юстиніан в 74-й новелі зводу своїх законів. І скріплена «чистим коханням» імперія процвітала, поки нею правила ця блискуча, хоч і надзвичайно дивна пара конкурентів і співпрацівників.

Автор: О. Газізова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *