Роль жінки в українській історії
Прегарний вид рідного краю мусів мати тим сильніший вплив на вразливу вдачу жінки-українки, причому вже у глибокій давнині. Постійний побут серед улюблених гаїв, лісів і річок розвивав її уяву так, що ціле життя української жінки було повне чистої і глибокої поезії. Суспільний і національний обов’язок велів дуже часто її чоловікові йти на війну, а тоді їй лишалося, перш за все, одне: свою тугу за ним, свій біль виспівати в сердечних піснях. Таким величавим гімном подружнього кохання є «плач» княгині Ярославни в «Слові о полку Ігоревім». Її молитва на мурах Путивлі була наче притягуюча сила, яка мала повернути хороброго Ігоря з далекого походу. Ярославні — жінці, — призначив поет-літописець оцю важливу роль, а її пісня стала найбільшою мистецькою інтермедією, вплетеним ніжною мережкою між описами змагань героїв. Бог вислухав прохання княгині й невдовзі Ігор повернувся із половецької неволі.
Але воєнний похід частенько завершувався куди більш трагічніше для вірних українських дружин, коли чоловікам доводилось платити своїми життями (адже все таки будь-яка війна вельми небезпечне місце). Тоді вони навіть могли проявляти свій жаль у крайньому відчаї самогубством. Про це довідуємося точніше зі згадок старовинних істориків: «жінки їх (українців) чесні понад усяку міру, так що більшість їх вважає смерть своїх чоловіків за свою власну і добровільно задушують себе, бо для них жити вдовами — це вже не життя» (Маврикій, VI. ст. н. е.). Те саме підтверджували також пізніші письменники та літописці, як арабський мандрівник Ібн-Фадлан (X століття) та інші.
Нічого дивного, в тому, що з правного боку признано жінці в нас із давніх-давен рівні закони з чоловіками. «Руська Правда» наказує «Отже хто образить жінку, того тим же судом судити будуть, як і мужа”. В виду такого — майже повного рівноправ’я жінки на Україні, вона займала почесне місце в родинних, суспільних, і навіть політичних відносинах. (А не тільки готувала їсти, чистила сковородки, прибирала та доглядала за дітьми). Може тому слава княжого двору в Києві та зразкові прикмети княгинь так сильно манили європейських і азійських правителів, що вони частенько посилали туди сватів. Володарі Візантії, Франції, пізніше Польщі і Туреччини вважали собі за честь увійти в родинні зв’язки з аристократичними кругами Київської Русі. (Як тут не згадати Анну Ярославівну, доньку Ярослава Мудрого, яка згодом стала французькою королевою).
Врешті нерідко бувало, що українки — по походженню з різних соціальних верст, самі йшли при потребі на оборону своєї вітчини. Епоха Хмельницького така багата на різні події, дає нам цікаві приклади жінок сповнених громадянських обов’язків. Наприклад, третя дружина Хмельницького з роду Золотаренків, підписувала від його імені — урядові грамоти! Її слідами пішла на шістдесят років пізніше гетьманова Настя Скоропадська, яка мала поважний вплив на політику свого чоловіка відносно Москви. Вона не лише славилась українською красою і гетьманською величністю, але — як дехто з тогочасних злобних критиків казав, «що в дійсності сама гетьманша Настя булаву носила». І справді Скоропадська мала вирішальний голос у складних державних питаннях, поєднуючи їх із вміннями непересічного дипломата.
А все те діялося на Україні, в той час коли в сусідній Росії жінки були аж до часів Петра Великого — крайніми невільницями, зовсім на східний лад! Сумні сімейні відносини і прикре становище жіноцтва на Московщині найкраще змалювала Леся Українка в своїй історичній драмі «Бояриня», ні в чому не перебільшуючи понад міри.
Автор М. Горняткевич.