Про роль жінки в середньовічній історії. Продовження.
А тепер хотілося б подивитися в бік Англії. Саме Англія була головним суперником Франції. І ось що цікаво: родинні по крові правлячі доми, більше того – споріднені етноси (коріння походження адже дуже близькі), ці дві країни в середньовіччі були абсолютно різні, як, втім, і зараз. Після Столітньої війни ці відмінності закріпилися ще й політичною ворожнечею, яка, до речі, теж перекочувала в новий час і існує донині, тільки в більш цивілізованих формах. Любові, як це часто буває між сусідами, немає.
Надзвичайно цікаво зрозуміти, а чому ж в Англії і в середні віки, і на порозі нового часу роль жінки була зовсім іншою? Вона була дуже активною, дуже помітною, я б сказала, наростаючою. І зовсім не негативною, як у Франції в середньовіччі.
Є тут якийсь парадокс – всім адже відомо, що основні принципи куртуазної любові, куртуазного поклоніння склалися саме у Франції. Тут жінку зводять на п’єдестал, але тільки не в політичному житті. В Англії все інакше. Беру на себе сміливість висловити припущення, що фігура Маргарет Тетчер у Франції навряд чи була б реальна в ті вісімдесяті та навряд чи реальна сьогодні. До сих пір, як мені здається, в цих країнах залишаються сліди різної політичної традиції у ставленні до жінки.
Вся англійська історія пофарбована міфологією раннього середньовіччя набагато більшою мірою, ніж історія французька. Я говорю про часи легенд, переказів, сказань про привидів, пророків, Мерліна, фей. Легенди про короля Артура – це про той час. До цієї міфології сходить епоха пізнього Риму, епоха, коли Британія була напівзавойованою римлянами. Думаю, звідси і різні ролі міфології, а в кінцевому рахунку – різне ставлення до жінки в активному суспільному і політичному житті.
Римська Галлія, майбутня Франція, була сильно романізованною. Там утвердилися принципи античної цивілізації, і в жінки було цілком певне місце. Їй теж ніби поклонялися, але вона не мала ні цивільних прав, ні політичної ролі. Інша справа – Британія. Тут потрібно згадати кельтів і кельтські традиції. 61 рік до нової ери – повстання кельтського племені ітценів проти Риму. Хто очолює це повстання? Знаменита жінка – королева (умовно, звичайно) Баудеція, або Баудіка. Вона піднімає одноплемінників на героїчний опір непереможному Риму, військо її бореться на смерть, але сили надто нерівні. Вона прийняла отруту, коли стало ясно, що вони зазнали повної поразки. Саме цією фігурою, я думаю, осяяне майбутнє англійської історії.
І ще один важливий момент: сюди, в ці язичницькі місця, наповнені німфами, чарівниками, гномами, міцне християнство прийшло на сто років пізніше. А в тій ранній, після варварській свідомості роль жінки в житті спільноти була дуже велика, жінка шанувалася, повага до неї була величезна. А далі, з кінця VIII століття, сюди, на Британські острови, хлинули вікінги. Силу цієї хвилі на Британських островах не можна ніяк порівняти з їх набігами в Італії або у Франції. У Британії нормандський вплив був набагато глибше і сильніше. Але вікінги принесли сюди той же пізніший варварський лад, а значить, і шанобливе ставлення до жінки-матері, вищого авторитету в роді. І це лягає на добрий грунт. Жінка тут, в цьому середовищі, піднесена значно більше, ніж у тій вже християнизованій культурі, де їй відводиться, звичайно, місце хороше і все-таки – посудина гріха. Тому пізня християнізація – це наступна важлива обставина, яку треба враховувати, намагаючись розібратися з роллю жінки в цих країнах.
Ну і нарешті, момент, з якого вже можна говорити про Англію. У сучасній Англії річниця її народження святкується і широко відзначається. Але ж це – знамените Нормандське завоювання 1066 року, коли через протоку Ла-Манш переправилося воїнство на чолі з нормандським герцогом Вільгельмом (у нього були два прізвиська там у себе в Нормандії, тобто в нинішній північній Франції, – Вільгельм Незаконнонароджений і Вільгельм Рудий, мабуть, обидва його не влаштовували), він здійснив це велике завоювання і увійшов в історію як Вільгельм Завойовник.
Ви скажете, що це був звичайний набіг, який просто випадково добре закінчився, і потім – причому тут жінка? Ось жінка тут, виявляється, дуже сильно причому, хоча про це й мало відомо. Справа в тому, що один з англосаксонських королів (в той момент, до середини XІ століття, якраз йшло об’єднання окремих дрібних англосаксонських королівств) Етельред одружився з Еммою, дочкою одного з герцогів Нормандії. Герцоги Нормандії були нащадки вікінгів. З початку X століття вони відвоювали Північну Нормандію, утворили там своє королівство, вікінгам було властиво (дуже вже вони були пластичні люди) всмоктуватися, асимілюватися. І коли помер об’єднувач англосаксонських королівств Едуард Сповідник і мав успадкувати йому син Дорольд, нормандський дім пред’явив свої домагання.
Саме тому це не було простим набігом, а скоріше, віддзеркаленням тієї ситуації, яка вже почала складатися, коли династичні відносини виходять на перший план. У радянських підручниках династичні відносини описували як привід. Нічого собі привід! Корона не привід, корона – величезна політична влада, гроші, слава, корона – це статус між Богом і людьми. І ніколи це не було приводом.
Дійсно, у нормандського дому були підстави претендувати на те, щоб до своєї герцогської корони приєднати ще й королівську, для середньовіччя дуже характерно постійне прирощування територій. І ось Емма (знову фігура жіноча!) і стає причиною цих домагань. Але оскільки на відміну від ситуації Столітньої війни завоювання було успішним, Вільгельм перетворився з Незаконнонародженого і Рудого в Завойовника і заснував першу нормандську династію англійських королів.
Сучасні англійці відзначають цю подію як позитивну, і емоції тут, пов’язані з жінкою, позитивні – природна реакція на становлення самостійної англійської національної державності. І маловідома фігура цієї жінки надзвичайно важлива: її роль в суспільній свідомості Англії не залишила негативного сліду.
Є і ще маловідомі жінки ранньої англійської історії, теж дуже важливі, наприклад, онучка Вільгельма Завойовника Матильда. Перша половина вже XII століття. Матильда довго і наполегливо воювала за престол зі своїм двоюрідним братом Стефаном Блуаським після смерті одного з королів цієї нормандської династії. Що нам тут важливо? Важливо те, що на Британських островах на відміну від Королівства франків, майбутньої Франції, не було принципу та ідеї, що жінка не має права успадковувати владу. Матильда на рівних билася зі своїм двоюрідним братом за престол, і суспільна свідомість не відкидала можливості переходу престолу до Матильди або до Стефана Блуаського, а Блуаським він був тому, що одружився на жінці з Блуа, тобто знову була взята дружина з північно-західної Франції, з французьких земель, що теж дуже характерно для того часу.
У війні Матильда зазнала поразки в силу багатьох політичних причин – більшого числа прихильників у Стефана і тому ще, що пішла на компроміс, вона вчинила дуже по-жіночому. Вона домовилася зі Стефаном, що припинить воювати і не буде претендувати на престол, поступаючись його йому, своєму двоюрідному братові, хоча її права законні, за однієї умови: її син стане спадкоємцем бездітного Стефана. І Стефан погодився.
Матильда поступила як мудра жінка, як мати і як зрілий політик; недаремно вона свого часу була спочатку дружиною німецького імператора, а потім анжуйського графа, від якого у неї і був цей син, особистість величезна в політичному житті Англії та Франції – майбутній Генріх II Плантагенет. З 1154 року він стає знаменитим англійським королем, а Ричард Левине Серце – це син його і Елеонори Аквітанської.
Так от – зріле політичне рішення, зовсім інше, не в дусі французької політичної ситуації, і роль жінки тут не згубна, а творча, мирна, – міжусобиця припиняється.
Хотіла б повернутися до Елеонори Аквітанської, щоб побачити ще одну грань її життя – життя в Англії. Багато читачів, напевно, пам’ятають фільм «Лев взимку». Дивовижний англійський фільм, дуже мало зрозумілий нашій публіці, бо всі перипетії, нюанси життя цієї складної королівської сім’ї ніхто у нас в країні не знав. З історії шостого класу було відоме ім’я Генріха Плантагенета. І все. Ричарда Левове Серце знали, але тільки з хорошого боку, по Вальтеру Скоту, а тут він виявився зовсім іншим. Цей чудовий фільм давав дуже цивілізоване і фундаментальне уявлення про долю і життя цих людей і країни. Дійсно, жінка в цій сім’ї і в політичному житті всієї Англії зіграла приголомшливу роль. Розведена дружина французького короля, потрапивши в Англію, вона почала грати англійську роль.
Дуже цікаво, у Франції вона була француженка. Як відомо, розлучення було пов’язане з її зрадами – з численними шанувальниками, які оточували її в Хрестовому поході і після нього. Вона була до мозку кісток француженкою – жінкою, цілком прихильною цій куртуазній культурі, але в Англії вона стала зовсім іншою. Народивши чотирьох синів, вона найактивнішим чином включилася у вирішення політичних проблем, претендуючи на свою рівноправну участь у вирішенні найважливіших державних питань. Вона претендувала так сильно, була такою енергійною, рішучою, що справа кінчилася великою сваркою в сім’ї, тим більше що сварку підігрівали через Ла-Манш, з Франції, і, врешті-решт, на якийсь час Генріх II заточив її в замок – вже не було сил від її політичної активності!
Вона закидала своїми посланнями всі королівські двори Європи, вона перебувала в листуванні з папою римським, вона була готова затьмарити самого «лева взимку» – великого Генріха Плантагенета, а у нього ж не завжди була зима, у нього були і весна, і зрілі роки.
І ось це перетворення з фігури суто жіночної у фігуру політичну, як мені видається, якимись незримими нитками було пов’язано зі своєрідністю англійської політичної культури. Саме в ній розкрилися ті можливості, які не реалізовувалися у Франції, а можливості, звичайно, були закладені природою. Сюжет дуже цікавий, він сильно займає істориків, про Елеонору Аквітанську написана ціла література, і цікаво, що і французькі автори, і англійські малюють два абсолютно різних образи, виходять як мінімум дві Елеонори Аквітанські. Насправді – одна, але багатогранна, талановита, здатна вбудовуватися в своєрідність політичної культури.
Далі буде.
Автор: Наталія Басовська.