Бхімрао Амбедкар – найбільший після Будди. Частина перша.

Бхімрао Амбедкар

Вже в ранньому дитинстві Бхімрао Амбедкар пізнав всю гіркоту свого походження. Будь-який індус, що входить в одну з чотирьох основних каст – брахмани, кшатрії, вайші, шудри, – вважав, що його опоганює не тільки дотик руки Бхімрао, але і його тінь, і навіть звук його голосу. Йому було відмовлено в праві користуватися громадським колодязем (дозволялося пити будь-яку брудну воду); для нього були назавжди закриті двері індуїстського храму, хоча його предки здавна шанували тих же індуїстських богів, що і жерці-брахмани. Кастовий індус, який з любов’ю кидає цукор мурашкам і пестить бродячих собак, не подав би і краплю води стражденному від спраги недоторканому…

Здавалося, доля такої людини вирішена: традиційна система каст не залишала надій на якісь зміни на краще, прирікаючи недоторканного на життя і смерть де-небудь на брудній, занедбаній околиці міста або села. Однак хлопчика, який народився 14 квітня 1891 року в містечку Мхоу (нині Мадхоу Прадеш), чекала інша доля. Йому судилося стати однією з найяскравіших постатей в історії звільнення Індії від колоніальної залежності, та, мабуть, і в усьому світовому русі за права людини, за її гідність і честь.

Все почалося з того, що батько хлопчика був військовослужбовцем. Звичайно, він від цього не перестав бути недоторканним, але все ж мав можливість домогтися певних пільг для себе і своїх близьких (так на заході Римської імперії раби часом досягали відомої самостійності і навіть достатку – у відпущених їм межах). І батько влаштував Бхімрао в середню школу в Бомбеї. Там хлопчик виявив настільки блискучі обдарування, що його перевели в більш престижну вищу школу, яку він закінчив у 1907 році, з успіхом склавши іспит на атестат зрілості.

Само по собі подібне досягнення було нечуваним для недоторканного. І бомбейська громада знедолених суспільством людей подарувала на пам’ять юному герою книгу «Життя Гаутами Будди».

Воістину символічний дар! Адже царюючий і мудрий Будда ще за п’ять століть до народження Христа надовго послабив владу жорсткої кастової системи, яка зародилася в незапам’ятні часи, коли прийшли в Індостан арійці, які прагнули виключити можливість расового змішання з тутешніми корінними жителями. Будда навіть сам запрошував недоторканних прийняти його нову релігію… І ось, через два з половиною тисячоліття, в роки юності Бхімрао, в Індії знову стали з’являтися люди, що піднімали свій голос проти багатовікової тиранії жорстокої традиції.

Готуючи себе до боротьби за права своєї знедоленої громади, Бхімрао Амбедкар поступає в Ельрінстонський коледж в Бомбеї. Для недоторканного це було новим випробуванням і новою безпрецедентною можливістю. Однак незабаром у його батька закінчилися гроші, і за навчання нічим стало платити. Допоміг щасливий випадок: махараджа князівства Бароди, почувши про гідного студента з недоторканних, дарував йому стипендію. Після закінчення коледжу Бхімрао почав служити в князівській адміністрації махараджі. У травні 1913 року серйозно захворів його батько … 2 лютого 1913 року Бхімрао Субедар Рамджі Малоджі помер, залишивши синові у спадок волю опору мирським спокусам і глибоку духовність.

Напевно, якби Амбедкар зупинився на досягнутому, його ім’я все одно згадувалося б у соціологічних дослідженнях індійського суспільства XX століття. Але він пішов далі, завдяки тому ж махараджі Бароди, який замислив направити юнака в США для здобуття вищої освіти в Колумбійському університеті. І ось 4 травня 1913 року Бхімрао підписав угоду: присвятити необхідний час вивченню запропонованих предметів і потім по завершенні освіти в США десять років служити в князівстві Бароди.

То був унікальний шанс для будь-якого індійця і абсолютно неймовірна справа для недоторканного. Парія з парій індійського суспільства отримав нечуваний досвід: він тепер міг пересуватися як хотів, відчував свободу в будь-якому суспільстві, міг читати і писати, приймати ванну і навіть відпочивати…

Він з головою поринув у науку. Вісімнадцять годин занять кожен день, місяць за місяцем, рік за роком… Ще в Індії Бхімрао отримав ступінь бакалавра мистецтв; тепер же предметом вивчення стали політичні науки, філософія, антропологія, соціологія, економіка. У 1915 році Амбедкар стає володарем ступеня магістра мистецтв за свою дисертацію, присвячену давньоіндійській цивілізації. І вже тоді його починає всерйоз займати проблема касти.

Одночасно Амбедкар працює над іншою дисертацією, за яку через якийсь час отримує ступінь доктора філософії Колумбійського університету. У його честь був влаштований спеціальний обід: молоді американці, чиї предки боролися за знищення рабства, святкували успіх молодого індійця, який мріяв про місію Лінкольна…

Закінчивши в 1916 році Колумбійський університет, Амбедкар вирішив продовжити освіту в Лондоні, в Школі економіки та поліграфічних наук. І знову йому надав стипендію махараджа Бароди. Амбедкар почав працювати над своєю дисертацією, але дуже скоро, в серпні 1917 року, його відкликали в Бароду… Країна переживала суворий час змін: криза Британської імперії, зростання національно-визвольного руху. Набирав силу і рух за права недоторканних. Але поки що все це було в теорії. По приїзді в Бароду реальність протверезила молодого вченого.

Його не пускають навіть в готель. Довелося зупинитися в заїжджому домі місцевої громади парсів, та й то під чужим ім’ям. Амбедкарові пророкували посаду міністра фінансів в уряді князівства, але незабаром з’ясувалося, що жоден клерк не бажав приносити йому підшивки документів, ніхто не прибирав його стіл! Апофеозом принижень стала поява групи молодих парсів, озброєних палицями; вони зажадали від Амбедкара негайно покинути їх громаду, оскільки і в ній не міг проживати недоторканний, звернення до влади закінчилося безрезультатно.

Змучений, голодний і зневірений, Бхімрао сів під деревом і вибухнув риданнями. Небо над головою стало його притулком, а земля – підлогою! Він був багато більш освіченіший тих людей, які його оточували, але не міг пом’якшити кастові забобони. І він попрощався з землею свого благодійника.

«РЕЛІГІЯ І РАБСТВО НЕСУМІСНІ»

У 1918 році «Місія Товариства пригноблених класів» організувала Першу Всеіндійську конференцію недоторканних (їх тоді іменували пригнобленими класами). «Всеіндійський маніфест про недоторканість», прийнятий на конференції, назвав цю біду індійського суспільства хворобою, яку слід негайно вилікувати. Проте це були всього лише благі побажання.

Амбедкар розумів це і не вступав у новий рух. Він зумів отримати місце професора в одному з коледжів Бомбея, хоча і тут його чекали нескінченні приниження та образи. Професорство було для нього засобом, а не метою. Поступово він, використовуючи своє становище, навчився відчувати «пульс» недоторканних, встановлювати контакт з усіма, хто симпатизував ім. Під час однієї з конференцій недоторканних (21 березня 1920 року) в князівстві Кольхапур сам махараджа цього штату Шрі Шаху Махарадж сказав присутнім: «Ви знайшли свого рятівника в Амбедкарі. Я впевнений, що ви розірвете свої ланцюги…»

Амбедкар вважав, що за своє визволення повинні боротися, насамперед, самі недоторканні. Він підбадьорював починання кастових індусів, що піднімали голос на їхній захист, але категорично пручався створенню організацій для «підйому пригноблених класів». Він був переконаний, що кастові індуси не розуміють душу і сподівання недоторканих.

Щоб поглибити свої пізнання для майбутнього захисту недоторканних, Амбедкар знову прямує, за фінансовою підтримкою друзів, в Лондон, де з вересня 1920 року відновлює заняття в Лондонській школі економіки і політичних наук. За один рік він виконав гігантську наукову роботу, завершивши дисертацію на тему «Провінційна децентралізація імперських фінансів в Британській Індії». В кінці 1922 року він відправився в Боннський університет, щоб поглибити свої дослідження в галузі права. Кошти, однак, підійшли до кінця, довелося терміново повертатися в Бомбей, і лише в квітні 1923 року з Лондона прийшли звістки про те, що за чергову роботу Амбедкара «Проблема рупії» йому присуджено ступінь доктора наук.

З цього моменту Амбедкар повністю присвячує себе справі боротьби за права недоторканних. Незабаром він починає адвокатську практику в Бомбейській колегії. Його праці не були даремними: у липні 1924 року створюється «Центральна організація за рішенням проблем недоторканних».

Амбедкар говорив: «Скажи рабу, що він раб, і він підніметься на заколот». Допомагайте собі самі, піднімайте себе самі – ось ті гасла, які він тоді проголосив. «Вам краще померти і залишити цей світ, – сказав він одного разу, – якщо ви не можете піднятися до нового життя, не можете відродити себе. Факт залишається фактом: це ваше право від народження – отримувати їжу, притулок і одяг».

Як же завоювати це відібране у людей право? Політичною боротьбою? Амбедкар всерйоз вивчає теорію революційного руху, ідеї марксизму. Усвідомлюючи, що революція може бути неминуча, коли вичерпані інші засоби, Амбедкар проте, не приєднувався до руху за політичну незалежність своєї країни, бо ті, хто домагався політичної свободи Індії, теж пригноблювали тих, за чиї права він боровся. Власне кажучи, цих прав у недоторканних просто не було – ні цивільних, ні релігійних, ні політичних. І Амбедкар вважав своєю місією відтворення цих прав шляхом очищення індуїзму від всього темного, що спотворювало його історію протягом тисячоліть.

І його голос був почутий. Незабаром отримали розголос випадки, коли недоторканні самовільно стали входити в храми. Так, у березні 1926 року всю Індію потряс зухвалий вчинок недоторканного по імені Муртесон, який увійшов в індуїстський храм у Мадрасі, незважаючи на заборону. Його схопили і заарештували за звинуваченням в оскверненні храму, але все ж це свідчення про те, що сонце самоповаги недоторканних вже піднімалося на горизонті. «Пригнічені класи» з надією дивилися на свого лідера…

Далі буде.

Автор: Леонід Мітрохін.