Заново відкриваючи 1492 рік

Открытие Америки

1492 рік. п’ятсотліття якого недавно відзначалось у світі, започаткував процес взаємопізнання та взаємообмінів між всіма народами Землі й провістив прихід нової епохи. Історія людства, яка доти була фрагментарною, набула універсальності, а саме людство, попри всі відмінності між культурами та цивілізаціями, стало єдиним. Від цієї дати людина, яка була переважно “історичною істотою”, назавжди перетворилася на “сутнісну людину”, про яку мріяли ще філософи та мислителі Античності.

Міфи, передчуття, життєві та наукові імперативи неухильно вели до того, щоб 12 жовтня 1492 року дві півкулі з’єднали свої долі понад таємничим морем, яке так жахало мореплавців, хоч космографи та поети вже давно розгадали його секрет. Дві половини Землі з’єдналися в одне ціле, і, відкриваючи для себе незнайомий світ, людина почала відкривати саму себе. За першою зустріччю було безліч інших зустрічей, довгий ланцюг яких штовхав народи і держави на шлях змін та дедалі більшої взаємозалежності, шлях, що йому немає краю й нині.

Справді, ще й сьогодні щодня відбуваються зустрічі — між тими, хто емігрує, і тими, хто дає притулок; між тими, хто має все, і тими, хто не має нічого; між тими, хто став на шлях знань, і тими, хто цього шляху ніяк не знайде. Ми живемо нині на планеті, майбутнє якої, хочемо ми того чи ні, зачіпає нас всіх. Всі ми перебуваємо на борту одного корабля під назвою “Земля”, тож, аби не піти на дно всім разом, маємо тримати правильний курс. Більше, ніж будь-коли, наш світ сьогодні — єдине ціле.

Через те ми маємо відверто говорити про великі глобальні — соціальні, культурні та екологічні — проблеми.

Ось чому понад п’ятсотліття зустрічі двох світів нікого не полишає байдужим. Суперечки щодо природи цієї події — чи була вона відкриттям, а чи зіткненням культур, чи плідною зустріччю а чи втраченою нагодою — дають поживу полеміці, яка має не лише семантичне спрямування, а й віддзеркалює спроби водночас справедливо оцінити минуле, а головне — сміливо зазирнути в майбутнє з позицій сьогодення, чиє дивовижне розмаїття передається в американській культурі, зокрема, в мистецтві, літературі та музиці.

Саме задля майбутнього треба зробити так, щоб роздуми про минуле Америки зосередилися насамперед на мужності та гідності тих, хто був учасником як буремних, так і мирних подій на континенті протягом п’яти століть. Спроби судити когось чи оплакувати щось заднім числом нічого не варті. Історію треба сприймати такою, як вона є, з її тіньовими та світлими сторонами, прагнучи того, щоб рани, завдані під час трагічних подій, загоїлися якомога швидше.

Минуле з глибокої давнини живе в сорока мільйонах автохтонів, які зберегли свою етнічну, культурну та мовну самобутність, у археологічних пам’ятках, у національній символіці, в образотворчому мистецтві, в архітектурі, в одязі, в музичних ритмах, у традиціях, у звичаях, у розмаїтих кулінарних смаках континенту. Ця спадщина є не тільки часткою американської самобутності та національного самовизначення народів Латинської Америки, а й складником всесвітніх надбань людства.

Велич і безсмертя американських індіанців в тому, що вони не замкнулися в самоізоляції, а живуть у братерській співпраці американських народів, у єдності, яка виступає гарантом розмаїття. Культура, як і любов, розквітає лише, коли вона взаємна. Подібно до маяка, що випромінює сяйво безлічі різних яскравих променів, змішана Америка є разючим доказом життєздатності й могутності процесу творення та перетворення.

Взаємозбагачення культур можна побачити в іберо-американських краєвидах, у таких містах, як Куско, де зустрілися твори мистецтва інків, іспанців та перуанців; у поєднанні стилів і впливів на площі Трьох культур у Мехіко; в синкретичних релігійних обрядах у Чічікастенанго в Гватемалі; у красі архітектури барокко Ауро Прето та Чікітос; у літературній досконалості творів Інки Гарсіласо та Феліпе Гусмана Поми де Айяла. Унікальність Америки — в перемішуванні всіх народів: тубільців, іберійців, африканців, європейців, арабів та азійців — всіх будівничих нового континенту. Він спільний витвір як тих, хто жив тут віддавна, так і тих, хто сюди прийшов звідкись за покликом долі, прагнень та надій чи часом навіть проти власної волі, а також тих, хто народився в Новому Світі — дітей самої історії.

пирамида майя в Чичен Ице

Отже, американське змішування стало джерелом інтеграції та збагачення, творчої конвергенції, новаторського підходу до долі людини; самовідданості в захисті віри, яка стала спільною для всіх; різноманітних культурних стосунків, де не бракувало сутичок, опору, асиміляції, навчання та освоєння. Чи ж не писав Хосе Васконселос у “Космічній расі”, що “покликання іберо-американської раси” в тому, аби стати плавильним тиглем, де “всі культури перетоплюються в одну культуру”.

Справді, Америка є тим тиглем, який провіщає єдино можливе майбуття для решти світу, а саме — таке бажане майбутнє співіснування людських істот з різних культурних прошарків, чиї життя переплетуться, чиї голоси зіллються, утворюючи складну й міцну основу прийдешнього людства.

Завдяки телекомунікаціям, що миттю поширюють новини про складні події нашого часу, хоч би де вони трапилися, світ став тіснішим та сприятливішим для зв’язків, і важливу роль тут зіграли дві спільні мови Латинської Америки — іспанська та португальська. Однак Латинська Америка вже давно позбулася диктату метрополії, яка накидала їй свій синтаксис, вона стала місцем оновлення мови завдяки комунікаційній мережі, що широко відкрила сцену історії.

Завдяки іберійським мовам країни Латинської Америки нині збагачують свою власну етнічну та лінгвістичну спадщину як у спілкуванні між собою, так і перед лицем всього світу. Вони вплітають свій голос у багатоголосся сучасної культури, зокрема, в галузі літератури. “Батьківщина письменника — це мова”, — твердив Франціско Айяла у своєму творі “Іспаномовний письменник”. Тільки спільна мова може дієво допомогти у створенні “великої батьківщини”, а також у тому, щоб сміливо “дивитися в очі” викликам сучасності.

Сімон Болівар, мріючи про об’єднану Латинську Америку, писав, що “освіта є підвалиною волі”. Ця мрія не може стати дійсністю без мовного та духовного дороговказу, без поваги та уваги до самобутніх культур. Ця велика мрія, хоча й знецінена розбратом більш як півторастолітньої давності, сьогодні відроджується в політичній волі до єднання у масштабах континенту. Створення зон вільної торгівлі та регіональних спільних ринків, а також співпраця в царині освіти та науки стали відправною точкою процесу, політичним виявом якого була перша іберо-американська зустріч у верхах, що відбулася в Гвадалахарі (Мексика) 18 — 19 липня 1991 року.

З цієї нагоди голови держав регіону, Іспанії та Португалії започаткували процес економічної, освітньої та наукової інтеграції, до якої має пізніше долучитися і співпраця в галузі культури, де передбачено, зокрема, заходи щодо вільної циркуляції товарів та послуг. На зустрічі у верхах проблеми Латинської Америки розглядалися, до того ж, у світовому контексті з виходом на численні глобальні проблеми, надто проблеми довкілля, які вимагають значних зусиль на національному рівні.

У всіх цих накресленнях значне місце надано сміливості та винахідливості, покликаним коригувати теперішню нерівність. Якщо ми говоримо про моральний борг перед Латинською Америкою з боку найбільш розвинених країн, то так само треба наголошувати й на “внутрішньому соціальному боргу” латиноамериканських країн, де соціально-економічні невідповідності прирекли на крайні злидні численні прошарки населення. Тож належить мобілізувати сміливість та уяву, аби створити “нові моделі”, спроможні відкрити обрії надій на майбутнє, попри всі розчарування минулого та невідповідності сучасного.

Це спільне завдання стосується не лише Латинської Америки, а й всього людства. І це — найкращий спосіб відзначити 1492 рік, дату не лише зустрічі двох світів, а й зустрічі сучасної людини зі спільною для всіх долею, тобто зустрічі з самою собою.

Автор: Федеріко Майор.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *