Задунайська Січ – реінкарнація Запорізької січі?
Після розорення Запорозької Січі в 1775 році військами Катерини II під командою генерала Текелія, прості козаки, яким загрожувало закріпачення, зуміли знайти вихід. Цілими натовпами запорожці прибували до царициного генералу і просили дати їм «квитки» на право виходу з Січі. Текелій питав: «Куди і навіщо?». Запорожці відповідали: «У Тилигул (це під нинішньою Одесою, яка тоді ще не існувала), на заробітки…»
Бюрократія тих часів була примітивна. Запорожці йшли по 50 – 100 чоловік на один Текелін «квиток». А відразу за Тилігульським лиманом починався Дністровський лиман, а за ним – турецькі володіння. (Адже Бессарабія була приєднана до Росії тільки в 1812 році). Руйнач Запоріжжя схаменувся тільки тоді, коли добра половина запорожців (у всякому разі – кілька тисяч) опинилася за межами Російської імперії, в турецьких або навіть австрійських володіннях.
Турки були раді залучити на свою сторону знаменитих воїнів, намагалися їм всіляко догодити. Для Задунайської Січі були відведені великі землі, рибні лови в низов’ях Дунаю, в нинішньому румунському Добруджі. Проіснувавши понад 50 років (1775 -1828) Задунайська Січ мала внутрішню автономію, зберігаючи порядки старої Запорізької Січі. У ній було 38 куренів, заснованих за принципом земляцтва. Управлялася вона виборною старшиною на чолі з кошовим отаманом.
При цьому турки ніколи не довіряли повністю запорожцям або задунайцям і не дозволяли їм тримати свою артилерію. Задунайська Січ весь час підтримувала зв’язок з закріпаченою Україною, звідки до неї постійно приходило свіже поповнення. З числа втікачів з України був і останній кошовий Задунайської Січі Йосип Михайлович Гладкий (1789-1866).
Гладкий не був кріпаком. Не порозумівшись з місцевим начальством, він відправився на заробітки до Одеси. А потім опинився за Дунаєм. Відчайдушний зірви голова, він був до того ж і грамотним, що на Січі цінувалося. Досить скоро Гладкий став курінним отаманом, а потім кошовим, тобто главою Задунайської Січі. Було йому тоді всього 38 років.
В цей час, в 20-х роках XIX століття, становище задунайців ускладнилося. На Балканах вже кілька років спалахували повстання сербів і греків проти турецького ярма. Турки посилали задунайських січовиків в каральні експедиції. Козакам довелося брати участь в облозі Миссолунги, де помер друг повсталого грецького народу англійський письменник Байрон. Ймовірно, нелегка була козакам роль карателів, до того ж коли в ролі жертв виступали фактичні одновірці – такі ж православні християни: греки і серби.
Відомий навіть такий історичний факт: один курінь запорожців – втікачів від Катерини II, якимось чином опинився пізніше в… Іспанії і допомагав іспанським патріотам в обороні Сарагоси проти військ Наполеона.
Не довіряючи задунайцям в хиткій ситуації – в зв’язку з повстаннями балканських народів і початком чергової російсько-турецької війни – султанський уряд надумав переселити їх …, в Єгипет. Тоді кошовий Гладкий швидко зважив таку обстановку і зробив рішучий крок – 18 травня 1828 року за Ізмаїлом перейшов на бік російської армії, а з ними було півтори тисячі козаків. Головнокомандувачем тоді був сам Микола Перший. Він побажав зустрітися з втікачами від його бабки – задунайцями. Коли йому в Ізмаїлі представлялися кошовий Гладкий і 12 курінних отаманів (за тодішнім звичаєм, вони, звичайно, впали в ноги «білому царю»), Микола сказав: «Росія вас прощає, і я прощаю». Він прекрасно розумів, який скарб є січовики тут, на дунайському фронті. Адже вони знали кожну очеретинку в плавнях, броди, переправи. Можливо, він враховував щирість їх в такому трагічному становищі і популярність в Україні.
Зведені в «дунайський козачий полк», на чолі з полковником Гладким, задунайці показали російським військам дуже зручний для переправи брід через Дунай, про який турки не знали, і разом з російськими військами взяли фортецю Ісакча. Після закінчення війни в 1831 році задунайці були розселені на вільних землях між Бердянськом і Маріуполем для охорони Азовського узбережжя. З них було сформовано окреме Азовське козацьке військо, наказним отаманом якого з 1832 по 1853 рік був Гладкий, тоді вже генерал-майор російської армії.
Автор: Павло Чайка, головний редактор історичного сайту Мандрівки часом
При написанні статті намагався зробити її максимально цікавою, корисною та якісною. Буду вдячний за будь-який зворотний зв'язок та конструктивну критику у вигляді коментарів до статті. Також Ваше побажання/питання/пропозицію можете написати на мою пошту pavelchaika1983@gmail.com або у Фейсбук.