Військове ремесло та архітектура Київської Русі
Особливо помітно військові удосконалення позначалися в останнє століття життя домонгольської Русі, точніше сказати, в XII — першій половині XIII століття. Прискорюється, насамперед, темп розвитку бойової техніки. Приблизно кожні 50 років виникає або оновлюється особливий комплекс військових засобів. Коло ХІІ століття починається поступове утяжнення озброєння і вершника, і піхотинця. З’являється шолом з напівмаски і круговою барміцею, які повністю закривали обличчя, масивна довга шабля, важкий меч з довгим перехрестям. Захист стає більш надійним. Про це свідчить поширений в XII столітті прийом нанесення вершником таранного удару списом. Важке спорядження, однак, не було таким важким, як у Західній Європі, тому що зробило б руських ратників неповороткими і перетворило б їх у вірну мішень для степового кочівника.
Для бою того часу характерна збільшена швидкість пересування війська та черговість застосування технічних засобів.
Зброєю першого натиску служили лук і стріли, а під час рукопашної від списів переходили до мечів, шабель, булав і кистенів. Господарем становища на полях битв був важко озброєний вершник зі списом. В якості самостійного формування регулярно виступають стрільці, що діяли зазвичай попереду головних сил.
Піхота виступає з колючою, стинаючою, ударною і частково метальною зброєю. У першій половині XIII століття піхота посилилася настільки, що виробляє самостійні операції і починає впливати на результат битви. Подібне явище відбудеться на заході Європи лише через півстоліття.
На прогрес бойової техніки того часу, безумовно, вплинуло міське ремесло з його тенденцією до одноманітності виробів, що випускаються. Все виразніше виділялися зразки «серійного» виготовлення: грановані піки, бронебійні стріли, деякі популярні зразки мечів, шабель, сокир, булав. Потреба в озброєнні задовольнялася місцевим ринком. Пройшли часи, коли на Русь везли партії франкських мечів і східних кольчуг. Золочені шоломи, прикрашені сідла, тугі луки, блискучі обладунки виготовляли організовані в містах спеціалізовані майстерні.
Вироби руських ремісників здобули добру славу по всій Європі. І донині фахівці шукають і пізнають ці предмети, розсіяні від Уралу до Франції. Але, мабуть, ще більші успіхи були досягнуті в архітектурі. Після прийняття християнства наприкінці X століття Володимир запросив для побудови храмів грецьких зодчих, які принесли на Русь візантійську систему хрестово-купольного храму. Саме такою була найдавніша Десятинна церква — перший кам’яний храм Києва. Але вже наступний великий пам’ятник давньоруської архітектури — тринадцятиглавна Софія київська не знаходить будь-яких прототипів у всьому православному світі.
Побудована у цей же час дерев’яна Софія новгородська була теж «о тринадцяти верхах»! У короткий термін візантійська традиція переплавилась в самобутню руську школу, що продовжувала традиції старослов’янської зодчества з його стовпоподібними зрубами, клітями та золотоверхими вишками. Саме звідси виникає монументальна ступінчаста пірамідальність Київської Софії, що зламала принесений на Русь візантійський канон і виявила світу нову давньоруську архітектуру.
Могутність Київської держави, що народжувала заздрість у одних сусідів і жадібність в інших, день від дня зростала та множилась — чотириста церков нарахував у Києві вражений красою міста іноземець! — несла в собі зародок майбутнього розпаду. Всередині країни, яка ще здавалася ворогам неприступною скелею, тлів вогник майбутніх бід.
Ще у IX столітті, коли в землях східних слов’ян з’явилися вікінги, що знали майже весь тодішній світ, Русь вразила їх числом своїх міст і назавжди увійшла в скандинавські саги під назвою «Гардарики» — «країни міст». У XI—XII століттях їх число збільшилося, а багато — Новгород, Чернігів, Полоцьк, Переяслав, Смоленськ, Суздаль — виросли і стали претендувати на самостійність. Навколо цих зростаючих центрів складаються суверенні землі — князівства, і їх становлення дає нові потужні імпульси розвитку всіх сфер культури. Але прагнення князів піти з-під влади стольного граду стало народжувати один конфлікт за іншим. Ледь взявши гору в одній війні, князь-переможець опинявся переможеним в іншій і тут же затівав третю…
Втомлені від сварок князі з’їхалися у 1097 році на знаменитий Любечський з’їзд і вирішили: «Кожен так тримає отчину свою». Зовні цей задум виглядав як формула миру: нехай кожен править у своїй землі, не вступаючи в «жереб братень», не затіваючи суперечок і війн. Але це і були перші рясні сходи феодальної роздробленості — закономірного етапу розвитку феодалізму, неминучої форми «дорослішання» феодального суспільства. Можливо, ми не згадували б сьогодні про нього з гіркотою і жалем, якби історична доля України склалася інакше, і на неї не обрушився б гігантський вал монголо-татарської навали. Русь, безсумнівно, порівняно швидко вичерпала би феодальну роздробленість і вийшла б з неї оновленою і ще більш могутньою, ніж в билинні княжі часи.
Ми можемо сміливо говорити так, тому що вже у часи князювання Володимира Мономаха, а потім його сина Мстислава (у другому — четвертому десятиліттях XII століття) вперше проглядає тенденція до подолання роздробленості — великокнязівська влада, спираючись на союз з містами, намагається погасити хвилю феодальних усобиць. Але нова феодальна буря поклала кінець першій спробі. Київ після цього то і діло переходить з рук у руки, і в новій смуті Давньоруська держава остаточно зникає як політичне ціле. Її осколки перетворюються на феодальні держави, різні за розмірами і можливостями, — Новгородська феодальна республіка, Володимиро-Суздальська земля, Галицько-Волинське, Чернігівське, Смоленське, Рязанське, Муромське. Переяславське, Полоцьке, Турово-Пінське і багато інших князівств… Політична карта Східної Європи XII століття — це гігантська клаптева ковдра, що то і діло переформовується і при цьому тріщить по швах.
Ніхто на Русі не знав, звичайно, що розпад і чвари фатальним чином відгукнуться ще в далекому XIII столітті, що вікова братовбивча бійня не дасть згуртуватися в самий грізний час: розбите за сто років не збереш відразу. Вже в першому бою з новими ворогами на загубленій в причорноморських степах непримітній річці Калці трагічний розлад привів до поразки.
Ніхто не знав цього, але відчували багато. Серед них — геніальний автор «Слова о полку Ігоревім». «Від усобиць княжьих — загибель Русі!» — з пророчою гіркотою писав він за півстоліття до навали.
«Слово» виступає як виконане з вражаючою силою художнього таланту ідеологічне обґрунтування необхідності об’єднання Русі. Русь вже рухається в цьому напрямку. Набирала силу розташована в серці Східно-Європейської рівнини Володимиро-Суздальська земля. І на рубежі XII— XIII століть під час правління князя Всеволода Велике Гніздо знову намітився шлях, що веде до подолання роздробленості. Щоправда, і цей промінь зник у хмарах нового феодального шквалу…
До моменту навали монголо-татар володимирський князь — безсумнівно, наймогутніший на Русі — не зміг об’єднати сили руських земель. Четвертого березня 1238 року Юрій Володимирський склав голову в битві на річці Сіті, так і не дочекавшись допомоги від сусідів — князів.
Кожен князь як міг беріг і «тримав» свою «отчину», а ось вітчизни князі вберегти не змогли. Квітучий розвиток руських земель був перерваний монголо-татарською навалою 1237-1240 років, що спричинило жорстоку військову катастрофу. Поразку руських збройних сил не можна пояснити їх слабким вишколом, поганою зброєю або відсталою тактикою бою. Причина — феодальна роздробленість і плутанина. Руські вожді, знайомі з частими дрібними війнами, не були готові дати відсіч такому грізному супернику, яким були ординці.
Людина XIII століття спочатку не могла навіть осмислити масштаби трагедії рідної країни та її міст. Ординські полчища вперше за кілька минулих століть принесли світові війну, засновану на тотальному поневоленні цілих народів.
«Тільки монголо-татарська навала,— писав Б. А. Рибалок, — руйнування міст і двовікове татарське іго різко порушило хід руської історії і в момент самого швидкого і яскравого розквіту руської культури надовго загальмувало її подальший рух.
Руська культура розвиненого середньовіччя — це не тільки те, що збереглося до наших днів. Вціліли лише зразки, інколи унікальні, за якими нам важко судити про повний обсяг культурних цінностей; уцілілий (в будь-якій області культури) повинен бути помножений на коефіцієнт загибелі»…»
Автори: А.с Дегтярьов, В. Дубів, А. Кирпичников.