В гостях у древніх майя. Частина друга.
Ми вибиралися з Мехіко і з 21-го століття цілком сучасними засобами – на літаках, великих і маленьких – «авіанетах», розрахованих на трьох осіб. Як не дивно, але лакандони, що ніколи не бачили не те що автомобіля, але навіть швейної машини, цілком освоїлися з літаками і не вважають їх чимось надприродним. Поява нашої «авіанети» на іграшковому аеродромі, вирубаному прямо в лісі, була зустрінута жвавими вигуками лакандонів, очолюваних старійшиною – Обрегоном. Його справжнє ім’я Чаан-Кін, але, будучи чоловіком освіченим, вже знайомим з такими категоріями, як «уряд», «патрон-господар», «гроші», він взяв собі ще й «мексиканське» ім’я і змусив своїх близьких і рідних послідувати своєму прикладу.
Дивне враження справляють ці люди, недарма їх охрестили «привидами сельви»: одягнені в найширші домоткані сорочки, з довгими, до пояса і у чоловіків і у жінок скуйовдженим волоссям, вони дійсно, як примари, беззвучно з’являються з лісі і так само несподівано зникають в ньому.
Лакандони не знають ніяких засобів пересування: ні ослів, ні коней, ні мулів. У них немає ніяких домашніх тварин, крім собак. Нам розповіли, що найприємніший подарунок для лакадона – це кіт: він схожий на маленького тигра і в той же час ручний. Живуть лакандони великими сім’ями – «карібалямі». Ця назва походить від слова «карибе», так називають себе самі лакандони. Мабуть, це слово залишилося від лексики іспанських колонізаторів, які охрестили всіх індіанців, які зустрілися їм в безпосередній близькості від Карибського моря, «карибами». «Карібаль» представляє собою довгий, закруглений навіс з сухого очерету та листя маїсу. Тут у Лакандона все: і спальня – суха трава на землі, причому, тільки для дітей, і вогнище, і столове начиння, примітивне, як тисячоліття тому. Глава сім’ї – повний господар «карібаля».
Зазвичай у лакандона три дружини: молодша – років п’яти-шести, яку він бере у батьків і сам виховує; основна – років 15-16, вона веде господарство; і старша – вихователька дітей. У «карібалях» живе до п’ятнадцяти, а то й більше чоловік, причому дружини живуть між собою дуже мирно. Буває й так, що дівчинці всього лише рік-два, мати тягає її ще в сітці за спиною, але їй вже подарували яскраві пір’їнки птаха гуакамайі: вона вже наречена.
Перш ніж їхати в сельву лакандонів, я переглянула декілька фільмів про них, прочитала всю наявну літературу, розмовляла з вченими і художниками, що відкривали для мексиканців їх живих предків. Але зустріч з лакандонами збентежила і викликала замішання: у фільмах і на картинах жили молоді, повні сил люди, а нас зустріли якщо не глибокі дідусі, то люди похилого віку. Кайом-Карранса, який на фотографіях 1950 року виглядав хлопчиком, при нашій зустрічі через десять років був вже згорбленим чоловіком, обличчя його було порізано зморшками. Про жінок і говорити не доводиться. Що це: бажання художника або фотографа «підмалювати» своїх героїв? Зробити їх красивіше і молодше? Але в наступний момент стало соромно свого питання. Десять років життя в сельві рівносильні двадцяти, а то і двадцяти п’яти рокам життя в наших умовах.
Звертає увагу благородство осіб лакандонів. Повільність рухів, внутрішня гідність, всяка відсутність суєти і підлещування, настільки звичайних для інших тубільців, які побачили туриста чи багатого іноземця, викликають повагу до цих несучасних людей.
Ми знали, у Обрегона велика родина, і запитали, де члени його «карібаля» – сестра Наа-Кін (що в перекладі з майя означає «Будинок водяного сонця») та інші родичі. Лакандон зітхнув: двох жінок вкрали «чіклерос», кілька дітлахів померли, Наа-Кін відвезли робітники в селище. З ним залишилися його молодші дружини і четверо синів. У кожного з цих хлопчиків теж подвійне ім’я: одне – індіанське, друге – мексиканське. Наприклад, одного з них звуть Чаан Мігель Алеман. «Чому ж Мігель Алеман?» – Зацікавилися ми, знаючи, що колишнього президента Мексики Мігеля Алемана ніяк не можна запідозрити в любові до простого населення Мексики, тим більше до всіма забутих лакандонів. На своїй ламаній мові, де на кожне іспанське вставляється п’ять слів мовою майя, Обрегон пояснив: Мігель Алеман – хороший чоловік, папір великий надіслав. Обрегон – головний хранитель храму Бонампак. У Обрегона є син, тому син – Мігель Алеман.
Обрегон був нашим провідником до руїн храму. П’ятигодинну дорогу по темній, задушливій сельві, де раз у раз спотикаєшся об коріння, струшуєш з себе якихось страшних комах і завмираєш від таємничих криків, ми намагалися полегшити розмовою з цією дивовижною людиною. Ми розпитували його, як і чим він живе, що його цікавить і що йому відомо з історії його предків. Обрегон розповів, що його рід протягом століть є хранителем таємниць Бонампака, що навколо в сельві є багато забутих міст, дороги до яких загублені в непрохідних лісах.
Посміявся, то і діло вставляючи дотепне слівце, лакандон розповідав про своє нелегке життя. Недалеко від стежки виникає паруючий шматочок землі, очищений від чагарнику і ліан. Як сірі сталактити, підносяться над землею засохлі, обвуглені пні висотою іноді до десяти метрів. Це лакандони готують поле під маїс. Щоб зробити грунт придатний для посівів, треба не тільки розчистити сельву, а й викорчувати ці гігантські пні. Лакандони зрізають кільцем кору дерева, зіштовхують вручну засохлу після того верхівку і випалюють сухий пень. Після цього тут садять маїс, бавовну, банани, диняче дерево-папайю, лимони. Всього три-чотири роки ця ділянка дає врожай. На п’ятий вона ледве забезпечує «карібаль», а на шостий її вже кидають. До того часу у лакандон вже повинна бути підготовлена нова ділянка. Так і проходить все життя лакандонів в боротьбі з сельвою.
Але сельва і годує їх. Як вже було сказано, в господарстві Лакандона немає ніякої худоби, тому м’ясо видобувається тільки в лісі. Досі єдиною зброєю мисливця є лук і стріли, прикрашені пір’ям папуг. Б’ють кабанів, птицю, але найчастіше здобиччю є мавпа «сарагуато», схожа на велику мавпу. Прив’язавши мавпу до дерев’яних розпіркам, її кладуть на вугілля і потім протягом декількох днів їдять цей своєрідний «шашлик». Лакандони – і чоловіки і жінки – відрізняються незвичайною витривалістю: вони можуть пройти без відпочинку 20-30 кілометрів по сельві, вночі, поодинці і не заблукати.
У сезон дощів лакандони виявляються відрізаним від усього зовнішнього світу і від сельви, яка їх годує. Потоки води змивають крихітні поля маїсу і в «карібале» наступає голод. Ось тоді-то жінки починають співати ночами стародавню пісню-заклинання червоному тигру. Вони співають про свою покірність божественному тигру, вони порівнюють його з червоним пером птиці гуакамайі, з першим променем сонця, з краплею жертовної крові. Вони обіцяють йому віднести в сельву жертву – чашу з димлячим запашним корінням.
Прогулянка по сельві затягується, ми вже ледве пересуваємо ноги, хочеться пити і зовсім не хочеться йти. Обрегон серед заростей вишукує пальму гуатепіль і вирізає її серцевину. Дивний смак недостиглого банана відбиває апетит, але не спрагу. Тоді лакандон вирубує шматок ліани, з якого ллється струменем світло-коричневий сік. Правда, він трохи попахує болотом, але на це не доводиться звертати уваги. Йти вже немає сил, ноги розпухли від укусів «хехен» – найдрібніших паразитів, які при укусі відкладають яєчка під шкіру, викликаючи страшний свербіж. Над головою раз у раз виникають величезні кулі, зліплені з глини і гілок, – гнізда літаючих мурах. Обрегон показує на подряпані стовбури: тут на гілці спав ягуар.
Нарешті ми виходимо до храмів. З першого погляду їх важко розрізнити в зелені лісу: всі дев’ять розкидані по всьому пагорбу. Око насилу виловлює в квітучому рожево-бузковому морі сельви всього лише одну-дві будови. Найголовніший з них, відомий своїми фресками, отримав назву храму №1. Він височить прямо над ледве помітною стежкою, але щоб дістатися до нього, треба ще лізти і лізти по стрімкому схилу. Та й поблизу його важко побачити: величезні кореневища дерев, їх тут звуть «матапалос» – «дерево-вбивця», буквально обплели його з усіх боків. Через характерну для споруд майя арку входу – у вигляді конуса з відрізаною верхівкою – ми проникаємо в задушливий морок храму.
Не варто описувати наші почуття, коли замість чудових розписів, що покривають буквально всю поверхню, включаючи стелі кожного з трьох залів храму, ми побачили тьмяні, молочно-сірі сирі стіни, з плямами фарб. Це – наслідок недбалого поводження з світовими шедеврами: як повідомлялося в мексиканському друку, деякі члени першої експедиції для того, щоб зробити фотознімки розписів, полили їх бензином, який, знявши верхню вапняну плівку, що охороняла століттями фарби від розкладання, зруйнував і фарби. Нині, лише в самих кутах при світлі магнієвих ламп можна розрізнити окремі деталі фігур, руки.
Цікаву особливість відзначили художники, коли вони вперше репродукували фрески. Особи кількох верховних жерців, розташованих в самому центрі розписів, були навмисно зіскоблені. Що сталося? Може бути, народ, що проживав навколо храму Бонампака, повстав і знищив навіть зображення своїх ненависних володарів? На ту ж думку наштовхує і дивне положення кам’яної стели, як би скинутої з храму. На цій величезній площині (висота – приблизно два метри, ширина – чотири) зображений жрець в повному ритуальному вбранні з подобою скіпетра в руці. Останній дуже схожий на давню пращу, якою користувалися давні Майя і яку досі можна зустріти у лакандонів. Але навіть не вдаючись до теоретичних викладень, заснованих на вживанні однакових знарядь праці древніми майя і лакандонами, а тільки подивившись на профіль жерця і Лакандона Кайома, можна стверджувати, що лакандони – прямі нащадки майя.
На другій стелі також зображений жрець у фантастичному вбранні з пір’я і в пташиній масці. Позаду зображена напівсклонена чоловіча фігурка, зроблена з таким гумором і смаком, що просто диву даєшся! У глибоких западинах рельєфу дотепер видно збережену вишнево-коричневу фарбу. Весь правий край цієї стели займає величезний напис ієрогліфами, серед яких часто зустрічається один і той же чоловічий профіль. Який секрет таїть цей напис, про що він говорить і коли його розшифрують?!
Навколо стел валялися уламки того ж білого туфу, і на багатьох з них були вирізані барельєфи. Я хотіла взяти один уламок, але Обрегон підняв руку: «Ніхто звідси не бере храм. Я хранитель храму, сельва його береже».
Автор: Л. Новикова.