Стародавні сармати: їх культура та історія

сарматка

… Жінку ховали в кургані, насипаному за три тисячі років до її смерті, ще в епоху бронзи. Дно похоронної камери посипали крейдою (біле — символ чистоти). Тіло опустили на дерев’яний настил, головою на південний захід.

Це була жінка в роках — антропологи встановили, що їй було років 45-50, — дуже багата, очевидно, з самого шляхетного роду. Її одяг був пурпурного кольору, що свідчило про високу спорідненість, і розшитий золотими бляшками і золотим шитвом. Орнамент із золотих бляшок, прикрашав поділ, воріт, рукава, пережив неміцну тканину, зберігши свій первозданний вигляд, — по ньому ми дізнаємося сьогодні про крої і фасон сукні.

Крім золотих бляшок, весь поділ спереду, від колії до землі був розшитий візерунками геометричного орнаменту і сюжетними зображеннями, розшитими нитками пряденого золота.

На грудях і по поясу йшов орнамент з найбільш дорогоцінних бляшок, інкрустованих коштовним камінням. На шиї у жінки було три намиста, незвичайно витончених, найтоншої роботи. Особливо чудово одне з двох тонюсеньких золотих ланцюжків, скріплених через рівні інтервали, золоті підвіски з рубінами у вигляді амфори і аметисти, оправлені золотом.

У вухах її були сережки: на квадратній золотій пластині — рубін, у візерунку сканного золота, а з пластини — підвіска з гірського кришталю найчистішої води.

На руках, на кожному зап’ясті — по чотири золотих браслети з застібками на тонких, прекрасної ювелірної роботи шарнірах. На пальцях — золоті кільця з дорогоцінними каменями і гемами — оковами для демонів.

Всі прикраси її настільки бездоганні за смаком і досконалі по виконанню, так прекрасні і гармонійні, що вражають сучасних фахівців, людей досвідчених, які багато побачили і, по суті, звиклих до винахідливості і високого таланту давніх майстрів.

Вивчаючи кожну річ окремо, ретельно оглядаючи кожну деталь, фахівці приходять до висновку, що всі ювелірні прикраси виконувалися видатними майстрами того часу (могила датується археологами I століттям нашої ери). І судячи з найвищої техніки і винахідливості, це були античні майстри Північного Причорномор’я.

Але особисті речі похованої — лише невелика частина того багатства, яке відкрилося археологам. Поховання було буквально забите дорогоцінними предметами побуту.

Поряд з похованою лежали дві сумки. Одна — з косметичними засобами. Інша — з амулетами. У першій була різьблена посудина з чорного каменю із золотою кришкою на маленьких шарнірчиках, посудина з пахощами, що зберегли запах; срібна ложечка, рум’яна з розтертого червця з тальком, білила, ножик в розписному шкіряному футлярі, брусок із зеленуватого абсидіана, кістяна циліндрична коробочка-піксида, призначення якої неясно для археологів, і маса інших чудових дрібниць.

У другій сумці — амулети, найрізноманітніші, з різних каменів, і серед них — тонка фігурка з слонової кістки, що зображує жінку, яка народжує. По всьому похованню розставлено безліч прекрасних судин з алебастру, мармуру, срібла…

Поруч лежало бронзове дзеркало з ручкою, зробленою у вигляді фігурки людини, яка тримала у руках ритон — ріг для вина. Тут же — опахало, а на ручці зображення дволикої маски.

На щастя, за довгі-довгі віки це багатюще поховання ніхто жодного разу не потривожив. І ось в останні дні серпня воно заговорило.

Ось вже, дійсно, не про смерть, а насамперед про життя розповідають поховання. Жінка була сарматкою. І характер поховання, і положення тіла, і розміщення похоронного інвентарю, і опукле посередині бронзове дзеркало з потовщеним валиком по колу, прикрашеним фасетками, — все свідчило про це.

Сарматські поховання в Північному Причорномор’ї знаходили і раніше, але в основному на схід від Дніпра, а траплялося — і в районі Тясмина, Росі. А ось у Побужжі і Приінгульї, та й взагалі на захід від Дніпра їх майже не виявляли. Вже тому знахідка у Соколової могили вартує того, щоб обнести її частоколом з окличних знаків.

Ми сьогодні знаємо про сарматів і багато, і мало. Багато, тому що маємо можливість простежити їх історію протягом більш ніж тисячоліття (з VI століття до н. е. по IV століття н. е..). Мало, тому що відомості про них часто носять уривчастий, а то й просто гаданий характер.

Був час, коли сарматів вважали скіфами. І не дивно: спосіб життя, культура, звичаї, побут, мова — все це, особливо на ранніх етапах їх історії, було досить схожим. Тим більше, що скіфи і сармати за своїм походженням споріднені, належали до однієї мовної групи — іранської.

Проте вже давньогрецькі та латинські історики, зокрема Геродот і Діодор Сицилійський, вловили різницю між ними. Сарматів тоді називали савроматами (іранською «сааремат» — оперезаний мечем). Геродот свої відомості про них почерпнув з бесід з греками, що жили в Ольвії; дещо йому повідомив скіф Тімана, довірена особа скіфського вождя Аріапейта. Геродоту розповіли, що на схід від Скіфії, за Гапаїсом і Меотидою, тобто за Доном і Азовським морем, живуть савромати. Вони займають територію в 15 днях шляху, позбавлену «диких і садових дерев», — іншими словами, степові простори Волзько-Донського межиріччя і Заволжя. Через Савроматію протікають чотири великі річки: Тананс (Дон), Оар (Волга), Лик (Урал) і Сіргіс (історикам досі так і не вдалося з’ясувати, яка річка носила цю назву).

Геродот вважав, що всі вони впадають в Меотиду (Азовське море). Далі він повідомляє, що «савромати розмовляють скіфською мовою, але з давнього часу спотвореною», що звичаї їх зовсім не схожі на скіфські, хоча у них все-таки багато спільного зі скіфами. Але головна їх відмінність, Геродот зауважує, в тому, що вони «керуються жінками».

Багато письмових джерел та археологічні дані значною мірою підтверджують відомості, повідомлені Геродотом. Сармати відрізнялися від скіфів (одні з яких були осілими землеробами, а інші, «царські» — скотарями кочівниками) насамперед тим, що вели тільки кочовий спосіб життя. У суспільному розвитку скіфи також далеко пішли від сарматів. Вже до V століття до нашої ери скіфські царі мали спадкову владу і військову дружину. Поступово в Скіфії складалася держава.

Сармати ж у ті часи, та й пізніше, залишалися на більш низькому рівні громадської організації. Для їх соціально-політичного устрою характерною була «гінекократія», або женоуправління. Есхіл в «Прикутому Прометеї» пояснює еллінові-мандрівникові: «Переваливши через висоти, що піднімаються до зірок, ти вступиш на кінну дорогу, яка приведе тебе до ворожої мужам раті амазонок». (Під висотами Есхіл напевно мав на увазі Кавказькі гори, а кінна дороги вела в Заволжя, в Оренбурзькі степи.) Як би доповнюючи його, Геродот пише, що в тих краях жінка, чудово володіючи зброєю, нарівні з чоловіком відправлялася в завойовницькі походи. Більш того, в тих краях дівчина, не вбивши кількох ворогів, не мала права вийти заміж.

К. Ф. Смирнов, який протягом багатьох років вів розкопки курганів на території Новокумакського могильника під Орському, зібрав достатньо переконливі дані про участь сарматських жінок у війнах, про їх почесну роль в суспільному житті своїх племен, про виконання ними жрецьких функцій.

К. Ф Смирнов вважає сарматську культуру однією з найбільш значних в Євразії археологічних культур скіфського типу. Область її поширення вже у другій половині I тисячоріччя до нашої ери була дуже великою. Від скіфського Північного Причорномор’я вона простягнула свій вплив аж до сакських племен Середньої Азії. А це куди більше, ніж ареал скіфської культури. Мало того, сарматська культура була в певному сенсі мостом, що зв’язували ці два споріднених, але самостійних світи давнини, і можна сміливо назвати її унікальною.

древні сармати

Цей феномен, природно, багато в чому пояснює масштаби спілкування сарматів з навколишньою їх ойкуменою. Зрозуміло, спочатку форми цього спілкування у кінних лучників, якими були сармати, були занадто одноманітними. До речі, лихі, стрімкі набіги сарматів на чужі землі, породили безліч легенд про відчайдушних, зухвалих, нещадних і норовливих амазонок. Правда, відображена у цих легендах дійсність відноситься в основному до періоду до IV століття до нашої ери. У більш пізні часи переказ про сарматок-воїнів стає, по суті, лише літературною ремінісценцією.

З часом сарматам, очевидно, стає тісно в просторих донських, заволзьких і приуральських степах, і вони спрямовуються на захід. Починають наполегливо турбувати скіфів, і в кінці II — початку I століття до нашої ери завойовують велику частину країни. Так, знаменита, непереможна протягом п’яти століть Скіфія впала під ударом своїх змужнілих родичів.

Ось і повторилася історія: в свій час скіфи, які прийшли зі сходу витіснили з цієї території кіммерійців. Вона повториться ще і ще раз, коли сармати підуть звідси, захоплені гунською лавиною, потім краї ці заповнять печеніги; та потім, коли печенігів теж виженуть власні родичі, — половці.

Проникнувши на Тамань і в Крим, сармати не тільки підпорядкували собі грецькі міста – колонії. Як і скіфи, вони частково заселили їх (мандрівники, які відвідували в ті часи Північне Причорномор’я, відзначали, що в грецьких колоніях було чимало калліпідів — еліноскіфів).

Для античних міст Північного Причорномор’я настали нові тяжкі часи. Подібно своїм попередникам, сармати посилено намагалися впливати на їхню економіку і суспільний устрій. Але завойовники дуже залежали від завойованих, щоб мати можливість досягти успіху в цьому. Адже ми чудово знаємо, яких висот розквіту досягла матеріальна культура в Ольвії, Херсонесі, Істріні, Тирі та інших причорноморських містах.

Соколова могила ще раз розповіла нам про надзвичайно високий рівень міського ремесла тоді, в I столітті нашої ери.

Археологам, як вже говорилося, вдалося датувати поховання: судини, фібули, гемми (печатки) відносяться до I століття нашої ери. Крім того, з’явилася можливість уточнити територіальне «коло інтересів» сарматів у часи, коли вони вже остаточно встановили своє політичне панування в степах Північного Причорномор’я.

Прибігаючи до нинішньої термінології, можна сказати, що дуже багато з виявлених в кургані предметів були імпортними. А імпорт, як відомо, перш за все, вказує на географію зв’язків. Тут же вона виглядає вельми солідно: єгипетські алебастрові судини і фібула-брошка; срібна ложка, подібна до тих, якими користувалися жителі Помпеї; мармурована посудина з накресленою на ній грецькою буквою «Л» (очевидно, ініціал попереднього власника); опахало з Сходу; римські срібні судини; дерев’яні судини роботи майстрів Боспору. Зрозуміло, найбільше представлені грецькі міста-колонії.

Соколовій могилі належить ще чимало розповісти, але і то вже, про що вона розповіла, може поставити її поруч зі всесвітньо відомим скіфським курганом Солохою, з Чортомликським курганом і з Товстою могилою, де чотири роки тому була знайдена знаменита нині золота пектораль.

Адже ось як, — навіть оцінюючи археологічні пам’ятники, ми називаємо поруч скіфів і сарматів. Мабуть, така вже доля цих народів, між ними завжди шукають і знаходять паралелі.

Вчені вважають, що сармати стали одним з важливих елементів тієї основи, на якій формувалися народи, що населяють південь європейської частини нашої країни. Ми можемо назвати і прямих спадкоємців сарматів (точніше, аланів) — це осетини, які зберегли основу сарматської мови. Цікаво, що в мові деяких кавказьких народів є слово «алан», що означає «друг».

Але не всі сармати пішли з причорноморських степів. Ще на самому початку нової ери деякі їхні племена стали осілими. Залишившись на місці, ці сармати, на думку археологів, разом з ранніми слов’янами були активною силою у створенні відомої Черняхівської культури Північного Причорномор’я. Пізніше вони злилися зі слов’янськими племенами.

В цьому була історична логіка: колишні руйнівники стали творити. Багато кочівників нападало на південно-західні землі нашої країни, не раз вони завойовували їх, завдаючи військові поразки місцевому населенню. Переможці здобували матеріальні блага, грабуючи переможених — хліборобів і ремісників, творців цих матеріальних благ. Перші жили за рахунок праці других, в яких незмірно вищий та прогресивніший був спосіб виробництва. І набагато міцніше були зв’язки з землею, з самим життям.

Підсумок завжди один: завойовники розчинялися в завойованих. Осілі на землі кочівники перетворювалися на хліборобів і вносили свій внесок у розвиток культури місцевого населення. Саме це сталося з сарматами.

Автор: І. Кіщенко.