У злагоді з минулим
За найвищу мету в китайській культурі вважають формування ідеальної людини. Ця гуманістична спрямованість так глибоко закорінена в китайському мисленні, що, власне кажучи, вже не залишається місця для філософської дискусії про суть часу. Китайці завжди гостро відчували зв’язок між простором і часом та живою природою, про що свідчать навіть самі терміни, які вони використовують у своїй мові для означення світу і Всесвіту, але вони ніколи не робили спроб вивчати ці категорії абстрактно. Натомість вони намагалися винаходити інструменти й технічні засоби для вимірювання часу. В Китаї користувались календарем ще у II тисячолітті до нашої ери, і саме в Китаї вперше з’явилися сонячний годинник та клепсидра, або водяний годинник.
Які філософські проблеми поставила у Китаї ідея часу? І як цю тему висвітлювано в китайській літературі, та в поезії? Саме до цих питань я маю намір звернутися, і почати хочу з визначення часу, даного у «Хуайнаньцзи», важливому філософському трактаті, написаному в II столітті до нашої ери. «Час це те, що йде від нас і стає минулістю; те, що приходить і стає теперішністю».
Для стародавніх китайців світ не був наслідком діяння Творця. В пізніших текстах зустрічається згадка про те, що світ створив Пань-гу, «космічний чоловік», із чийого тіла утворилися різні частини світу. І лише у IV столітті нашої ери, коли сформувався пантеон даоських божеств, ми натрапляємо на символічну схематизацію різних виявів Всесвіту в процесі творення. Тоді первісне, нерозчленоване поняття небуття перетворилося на Високого Володаря Шляху Порожнечі (Зу хуан даочжун), який породжує життя.
Якщо ми поділимо минуле на дві великі сфери — історію світу, з одного боку, й історію людства, з другого, стане зрозуміло, що послідовники Кунцзи (більш відомого на Заході під іменем Конфуція) здебільшого цікавилися другою сферою, інакше кажучи, історією у точному розумінні слова, причому наголошували на суспільному житті та на культурній традиції. Коли Конфуцій згадує про історію, він фактично говорить лише про царювання імператорів Чжао та Шан. На його думку, культурне життя і моральна свідомість — великі конфуціанські засади — з’явились у китайців лише при цих двох взірцевих імператорах.
Даосизм, навпаки, сягає за межі людського життя у намаганні дізнатися про походження Землі та Неба. Згідно з вченням Лао-цзи (чи Лао-цзю, як його називали на Заході), автора основного даоського трактату «Дао Де Цзин» («Канонічна книга про дао і де»), «було неозначене буття до утворення Неба і Землі». В іншому висловлюванні він ще далі розсуває часові обрії: «Дао породжує Одне. Одне породило Двох. Двоє породи Трьох. А Троє породило решту всіх істот»
Ця «послідовність», напевно, відбувається у часі, але водночас лежить і за межами поняття часовості. Бо «небуття» не зникло зі створенням буття; навпаки, воно навіть становить основу буття. Його первинне значення можна порівняти з роллю простору всередині будинку, з порожнявою, без якої будинок як такий був би неможливий.
Лао-цзи нічого не каже про те, що передувало небуттю під час виникнення Всесвіту. Через два століття ще один даоський філософ Чжуан-цзи (Чуан-цзу) звернувся до цього питання, але тільки дійшов висновку, що розум не здатний знайти якесь прийнятне розв’язання через обмежені мовні можливості. Для Чжуан-цзи, як і для його попередника Лао-цзи, достеменне знання перевершує мовні ресурси: «Той, хто знає, не говорить, хто говорить, той не знає».
Легалісти VIII — III століття до наше ери особливо цікавились теорією і практикою політики. В усій історії вони визнавали лише її соціально-політичний аспект. Їхній найвидатніший представник — Хань Фей, померлий у 234 році до нашої ери, розробив «діалектичну» концепцію суспільного розвитку, в якій можна знайти спорідненість із теоріями деяких сучасних істориків. Він запропонував ідею поступу в історії, чим рішуче порвав з конфуціанцями та даосистами, які мали стародавній світ за ідеальний.
Але першими, хто розглянув час як такий, як абстрактну засаду, були Хуей Ші та Гунсунь Лун, представники філософської школи IV—III століть до нашої ери, відомої як Діалектична школа. На жаль, практично нічого не дійшло до нас із праць Хуей Ші, крім «Десяти парадоксів», які зберіг його друг Чжуан-цзи, втім, не давши до них коментарів.
Одна з формул Хуей Ші — «Сонце, що сягнуло зеніту, вже починає заходити» — наголошує на тій особливості часу, що він одразу і мить і безперервність. А ось і ще один парадокс, який викликав чимало дискусій і якому давали найрізноманітніші тлумачення: «Сьогодні я їду у Юе (район на півдні Китаю), але ж я прибув туди вчора». Мета висловлювання, очевидно, в тому, щоб підкреслити відносність таких понять, як «сьогодні», «завтра» чи «вчора». Ми ще не встигли вимовити слово «сьогодні», а вже сьогоднішній день перейшов у вчорашній. Два інші парадокси Хуей Ші — «Стріла у польоті нерухома, хоча вона й не спинилася» та «Тінь птаха у польоті не рухається» — випливають, видно, з філософського твердження, що годі дати однозначне тлумачення руху.
Зацікавлення китайців історією виявилося дуже рано. В добу держави Шан, за одинадцять століть до Різдва Христового, придворні літописці вже занотовували події та бесіди. Коли одна династія змінювала іншу, збирали вчених, щоб записати історію зниклої династії. Чимало історичних праць створили також окремі автори. Початок цьому жанрові поклав твір Конфуція «Літопис весни й осені», де містилися і моральні настанови і критична оцінка минулого.
Китайці живуть у своєрідному симбіозі з минулим. Цим пояснюється суспільна вагомість родових стосунків, а також масове поширення культу предків. У філософії це веде до твердження про безперервну спадкоємність китайських культурних традицій, починаючи з прадавніх часів. Китайське письмо не змінилося протягом століть, і проблеми, що їх обговорювали мислителі три тисячі років тому, привертають увагу й нині. Події та видатні діячі багатовікової історії Китаю досі надихають письменників і художників, що зберігають їх у колективній свідомості як живі символи, здатні давати багатющу поживу для роздумів.
Далі буде.
Автор: Хуан Бінмінь.