Скіфи – кочівники, пастухи, воїни. Частина перша.
Уродженець грецького міста Галікарнас Геродот багато подорожував. Молодим чоловіком покинув рідне місто, і з тих пір весь сучасний йому світ Еллади і Сходу перетинали шляхи його мандрів. Геродот побував у Вавилоні і на Сицилії, на берегах Нілу в Єгипті і у Фракії на півночі Балканського півострова, на островах Егейського моря і в містах Пелопоннесу, в багатьох інших, розділених великими відстанями місцевостях, населених різними народами. Добрався Геродот і до Ольвії – одного з найбільш північних грецьких міст-колоній – на Чорному морі, в гирлі річки Буг.
До моменту відвідування Ольвії невтомним мандрівником місто налічувало півтора століття свого існування. Місто процвітало, в повній мірі виправдовуючи свою назву («Ольвія» в перекладі з грецької означає «щаслива»). Але життя міста, його сьогодення і минуле не особливо цікавили надзвичайно допитливого галікарнасця. Залучали його увагу безкраї степові простори, що починалися одразу за стінами Ольвії. Там жили скіфи – народ, який зумів у важкій, виснажливій війні перемогти перського царя Дарія I. Елліни довгі роки воювали з персами. Скласти опис греко-перських воєн – до цього прагнув Геродот. І частину задуманої праці мала зайняти розповідь про скіфів.
В Ольвії Геродот спостерігав і слухав розповіді місцевих жителів – скіфів і греків – про країну Скіфію. Люди, які прожили все життя в степах, які бували в довколишніх і далеких місцевостях Північного Причорномор’я, ділилися з ним найрізноманітнішими відомостями про незнайоме грекам Еллади життя чужого для них світу. Незнайоме і дивне. Геродота вразило це життя тим, чим воно відрізнялося від того життя, до якого він звик на батьківщині. Маючи намір збирати і записувати все дивовижне, Геродот не залишав без уваги всілякі факти (а часто і небилиці), про які розповідали йому багато, серед них був і такий собі Тімній, довірена особа скіфського царя Аріапейта.
Те, що Геродот бачив сам, те, що повідомляли йому, складалося в строкату картину життя народу, де перепліталося минуле і сьогодення, істотне і незначне, достовірне і вигадане. Важко перерахувати все зібране Геродотом про Скіфію. У довгому переліку відомостей займають свої місця клімат країни, її ландшафт і річки, перекази про походження народу, історичні події далекого і недавнього минулого, межі розселення окремих племен, суспільний устрій, чисельність населення і кочове життя значної його частини (обставина, що особливо вразила уяву Геродота ), розміри території, військова справа, покарання винних, різні звичаї, боги, ворожіння, жертвоприношення, обряди під час похорону і багато іншого. І власне люди Скіфії, там жили і там бували греки, рядові скіфські воїни, аристократи, царі – в повсякденних справах, в походах, в кочовищах і битвах, на бенкетах і тризнах.
Образ скіфського світу, яким він склався у Геродота під час перебування в Ольвії, виявився відображеним на сторінках його праці, згодом названої «Історією». Геродот став першим видатним істориком людства, а його твір – першим історичним твором, і в ньому помітне (хоча і не головне) місце зайняли скіфи – один з перших відомих нам по імені народів давнини, які жили на території сучасної України.
Геродот побував в Ольвії близько 450 року до н. е. У 445 році він вже читав в Афінах частину свого оповідання, удостоївшись за це нагороди. Надамо слово «батькові історії».
«Країна скіфів являє собою багату травою і добре зрошувану рівнину». «У скіфів немає ні міст, ні укріплень, і свої житла вони возять з собою. Всі вони кінні лучники і промишляють не землеробством, а скотарством: їх житла – в кибитках». Так пише Геродот про Скіфію та її мешканців, їх кочовий спосіб життя.
Кочовища в степу… Пересуваються орди – люди, худоба і кибитки на просторах «великого протягу рівнини», очевидно, від Дунаю до Дону. У кибитках тулилися жінки і діти, скіфські чоловіки в поході – верхи на конях. Кінні воїни, вони завжди були озброєні списами і луками, постійно охороняючи кибитки і стада. Мистецтвом стрільби з лука скіфи володіли досконало.
«У всій землі скіфів не зустрінеш дерев». І скіфи навчилися обходитися без дров. Для варіння м’яса вони використовували кістки тварин. М’ясо тварини в котлі, її кістки – під котлом. «Бик сам себе варить». М’ясо варили і в шлунках тварин. Харчувалися скіфи і кобилячим молоком. Особливим способом, за допомогою кістяних трубок, вони доїли кобил. Пили привізне вино, і в чималих дозах. Греки були вражені їх здатністю пити не розведене водою вино. «Наливай по-скіфськи», – говорили греки, коли хотіли захмеліти.
Скіфи, діти степів, – природжені скотарі. А як спадок минулих часів у них існувало полювання на диких звірів. Скіфам «сприяє їх земля і сприяють річки». Наприклад, Дніпро – «найприбутковіша річка: по берегах її простягаються прекрасні огрядні пасовища для худоби; в ній водиться у великих кількостях найкраща риба; вода приємна на смак для пиття і прозора… Посіви вздовж берегів чудові». (Зауважимо, що Геродот, виділяючи кочівників, знає в Скіфії і хліборобів.) На думку Геродота, «всі найважливіші засоби для життя легкодоступні скіфам».
Проте, життя скіфів була суворим, їх звичаї передають атмосферу жорстокого часу. «Батько історії» проявив особливий інтерес до опису звичаїв, в тому числі і військових. Нещадність до ворогів, вірність бойовим друзям – непорушний закон у скіфів. Дружбу скріплювали обрядом, відповідним ритуалом. У чашу з вином учасники договору випускали краплі своєї крові. Потім в посудину занурювали меч, стріли, сокиру і спис. І після довгих заклинань вступаючі в союз друзі випивали вміст чаші.
Серед скіфських звичаїв Геродот не знайшов традиції «споруджувати кумири, вівтарі і храми богам», що спеціально і зазначив. Але боги були, і він перераховує їх, називаючи по імені і зіставляючи з богами грецького пантеону, тим самим розкриваючи приписувану тому чи іншому богу роль. Так, наприклад, Табіті – місцева Гестія – була богинею домашнього вогнища, Папай (Зевс) – повелителем неба, його дружина Апі (Гея) – богинею землі (всі троє – найбільш шановані). Серед богів названий і Геракл. Його скіфське ім’я Таргітай. Він герой легенди, що розповідає про походження скіфського народу, його бог-родоначальник.
Всім богам приносили в жертву домашніх тварин, особливо коней. Жертвоприношень удостоювався і ще один бог – Арей, бог війни, єдиний, кому ставилися вівтарі. Вівтарі зводилися у вигляді величезних курганів з хмизу, на вершині яких прилаштовували стародавні залізні мечі. Йому приносили в жертву тварин, а крім них – частину полонених.
У скіфів було багато віщунів. Гадали вони по розкладеним на землі вербовим прутам. Провісників викликали до царя, коли той хворів. Вони повинні були назвати ім’я людини, яка фальшиво присягалася богам царського вогнища, через що, як вважалося, цар захворів. Цю людину очікувала смерть. Якщо ж більшість інших віщунів її виправдовували, то страчували самих невдалих провісників.
Скіфи вірили в своїх богів, вірили і в потойбічне життя, представляючи його як продовження і повторення життя дійсного. Ілюзія безсмертя в повній мірі була властива скіфському суспільству. Геродот докладно розповідає про похорон скіфського царя, про те, як «створювалося» йому життя на тому світі, подібне колишньому.
В області царських могил, коли цар помирав, виривали велику чотирикутну яму. Тіло царя після бальзамування на возі відправлялося в подорож від одного племені до іншого. Всі скіфи, зустрічаючи покійного, обстригали волосся, робили надріз на руці, роздряпували лоб і ніс і проколювали ліву руку стрілами. Потім поверталися до царських могил. «Там тіло на солом’яних підстилках опускають в могилу, по обидва боки встромляють в землю списи, а зверху настилають дошки і покривають їх очеретяними матами. В іншому великому просторі могили ховають одну з наложниць царя, попередньо вбивши її, а також виночерпія, кухаря, конюха, охоронця, вісника, коней, первістків всяких інших домашніх тварин, а також кладуть золоті чаші… Після цього всі разом насипають над могилою великий пагорб, причому намагаючись зробити його якомога вище».
На цьому не кінчалися похоронні церемонії. Через рік з слуг покійного царя вибирають 50 осіб, вбивають їх, а також 50 коней. Коней з вуздечками закріплюють в дерев’яних стійках і ободах і садять на них всіх вбитих юнаків. «Поставивши навколо могили таких вершників, скіфи йдуть».
Вірність своїм богам, своїм звичаям вважалася непорушним обов’язком кожного скіфа. Відступництво каралося суворо. В Ольвії Геродоту розповіли про трагічну долю скіфського царя Скіла. Він був сином царя Аріапейта і гречанки, говорив і писав по-грецьки. «Царюючи над скіфами, Скіл зовсім не любив способу життя цього народу». В Ольвії, куди він часто навідувався, у нього був розкішний палац, в якому жила одна з його дружин, місцева уродженка. У місті Скіл одягався по-грецьки, слідував еллінським звичаям, за грецьким обрядом здійснюючи жертвопринесення. Він навіть взяв участь у вакхічних таїнствах. Вакхічні несамовитості греків засуджувалися скіфами.
Одноплемінники Скіла, які побували в Ольвії одного разу побачили його в стані екстазу. Вони обурилися. Потім було повстання проти царя. Скіл втік у Фракію, але через деякий час був виданий новому скіфському царю, який наказав відрубати йому голову. «Так міцно скіфи тримаються своїх звичаїв, і такій суворій карі вони піддають тих, хто запозичує чужі».
Продовження про життя скіфів читайте в нашій наступній статті.
Автор: Я. В. Доманський.