Секрети майя
Невелика площа, на якій жили свого часу майя. В Мексиці — це штати Юкатан, Кампеги, значна частина штату Табаско, східні райони Чіапи та територія Квінтани-Ру, це британський Гондурас, нарешті, в Гватемалі це район Петена і долина Монтега. І, мабуть, сама ненаселена, сама недосліджена частина цих земель — басейн середньої течії Усумасінті, річки, яка з височин Гватемали несе свої води в Мексиканську затоку.
…Там, де колись знаходився один з найбільш квітучих куточків давнього царства майя, нині — суцільний тропічний ліс. Дощ тут триває з травня по листопад. Багато боліт, багато води, але ще більше всяких комах і, насамперед, комарів.
Проникнути в ці майже непрохідні нетрі можна тільки в сухий сезон — з грудня по квітень. Але навіть в суху пору доведеться зробити тяжку і небезпечну подорож. На щастя для археології (і, додамо, взагалі для людства) в лісах Усумасінті зростає червоне дерево і дерева, які дають смолу, яка відіграє чималу роль у виробництві настільки улюбленої американцями жувальної гумки.
«Чіклерос», — так називають збирачів цієї смоли, почали мало-помалу освоювати басейн Усумасінті, піднімаючись вгору по її течії.
Майже нікому не відоме плем’я місцевих жителів — лакандонів, невисокого зросту, горбоносих індіанців, з довгим, спадаючим до плечей волоссям, поступово стало все частіше згадуватися в оповіданнях мисливців за смолою і лісорубів.
У 1940 році нараховували приблизно дві тисячі лакандонів. Зараз, кажуть, їх не більше тисячі. Діти джунглів, вони виготовляють одяг і все необхідне приблизно так само, як і десять століть тому.
На початку лютого 1946 року два американських археолога, які почули про лакандонів та стародавні руїни, знайдені у цих місцях, опинилися біля одного з храмів майя, який лакандоиы називали «домом Ягуара».
Вони досить довго розглядали залишки будови, склали, як і годиться план, ретельно все обмірили, вирахували і вирушили далі, навіть не підозрюючи, що в яких-небудь декількох метрах від їх шляху стоїть ще один невеликий храм, який розповів би про культуру майя в десять разів більше, ніж «дім Ягуара».
Дізналися археологи про існування цього храму через кілька місяців після своєї подорожі, але на жаль… відкриття належало вже не їм.
А діло було ось як. У тому ж 1946 році сумно знаменита компанія Юнайтед Фрут, чиї інтереси в центральній Америці досить великі, вирішила в рекламних цілях зняти фільм «Майя — крізь століття». Оператор Джеймс Хілі чув про лакандонів, знав, що вони нащадки древніх майя, і вирішив відправитися до них.
Одного разу Хілі звернув увагу на те, що багато лакандонів іноді зникають із селища на кілька днів. Вони явно йшли не на полювання, не на рибну ловлю.
Довго місцеві жителі не хотіли пояснити йому причину цих поїздок. Але Хілі все-таки вдалося вмовити двох молодих індіанців, з якими він звів дружбу, взяти його з собою в таємничий похід і вони провели його до «дому Ягуара». А поруч, буквально рукою подати, знаходилася ще одна будова — не дуже помітна, невелика.
Згодом він писав: «Храм був непоказний з вигляду: груба, звичайна для майя, велика кам’яна кладка, приземкувата будівля. Але всередині! Фрески вкривали всі приміщення зверху донизу. Нічого подібного я в житті не бачив!»
Вперше дорогоцінна перлина мистецтва майя, що багато століть залишалася невідомою світу, постала перед захопленим поглядом чоловіка, який розумів її значення.
Хілі не став гаяти часу. Він повернувся до храму з цілою експедицією в серпні 1946 року, потім у 1947 році. У 1948 і 1949 роках було ще дві експедиції в Бонампак, як охрестили це місце (бона означає «стіни», пак — «розфарбовані», «покриті малюнками»). А кількома роками пізніше ЮНЕСКО, вирішивши видати альбом, присвячений мистецтву доіспанської Мексики, відрядила у всесвітньо тепер вже відомий Бонампак свою експедицію.
…15 днів, якщо вести відлік від останнього «цивілізованого» села, пробиралися крізь незайманий ліс сім провідників і сімнадцять мулів. На тварин були навантажені освітлювальні прилади, медикаменти, продовольство, гамаки.
Керівники експедиції вилетіли літаком. Але і їм останні сорок кілометрів довелося пробиватися до Бонампаку з допомогою мачете.
Зараз же — і знавці і любителі завдяки чудовим кольоровим зйомкам можуть отримати уявлення про цю сенсаційну знахідку, і милуватися чудовими фресками в точних барвистих репродукціях.
Зробимо маленьку подорож, мій читач. Може бути, так само як учасникам експедиції ЮНЕСКО, нам доведеться для цього одягатися у високі гумові чоботи, надіти сорочки, просочені хімікаліями, що відлякують мошкару. Не забудемо сітку для обличчя, озброїмося гострим мачете. Адже буде і густий-прегустий ліс, і ліани, і перевиті кореневища дерев, і суцільні зарості, і болота, і хмари комах, — поки що не прокладені ще тут автостради, не видно автобусів з туристами, не чути гідів, різко говорячих у мікрофон: «Поверніться направо, он крадеться ягуар» (той самий, що знаходиться на казенному пайку у дирекції і смиренний, як ягня), або «Подивіться наліво, он тією стежкою пробирався в Бонампак першовідкривач Хілі. А ось йому і пам’ятник стоїть».
Жарти жартами, але той, хто після нелегкої ходьби в джунглях подолає всі перешкоди, буде нагороджений сторицею. Він побачить, прибувши в Бонампак, якусь площадку або терасу, дев’яносто сто десять метрів, яку буквально захльостує бурхлива рослинність. Дерева всюди, і вони в своєму давньому наступі майже знищили сліди розумної людської діяльності.
З трьох сторін — з заходу, сходу і півночі — до майданчику примикає насип, можливо, приховує залишки якихось будівель. З четвертої, південної сторони до тераси впритул підходить височина, заввишки сорок три метри.
Спробуємо подумки звільнити пагорб від зелені. Ось з’явилися сходи тераси. На всьому своєму протязі, аж до вершини, пагорб колись був забудований. Ніякої симетрії, ніякого на перший погляд плану. Сходи, щаблі, розкидані там і тут, перетинаються, біжать паралельними рядами. Але в цій уявній плутанині — щось величне й своєрідне.
На самій вершині, ліворуч, кілька маленьких будівель. Трохи нижче — назва будови з трьома дверима. І, нарешті, праворуч на невеликому майданчику, що піднімається приблизно на дванадцять метрів, ще одна будівля. Більш довга по фасаду, ніж інші, і теж з трьома дверима.
Тут, у цій будівлі, в цьому храмі — фрески. Забудемо про дерева, які нині ростуть прямо на дахах будови. Поставимо на свої місця, у ніші над входами, фігури, що давно вже перетворилися на порох, і барельєфи з штукатурки під мармур, що вкривали колись стіни, поряд з єдиним, якимось дивом збереженим їх побратимом. Увійдемо всередину храму.
…На стінах — фрески. У кімнаті, далі всіх розташованої до півдня, — зображення підготовки до святкування. Три вождя одягаються в урочисті шати — шкури ягуарів, приміряють чудові убори з кольорових пір’їн. Поруч — чи то люди, чи то божества, — яке ж без них свято, — землі і дев’яти підземних світів. Музиканти зі своїми дерев’яними трубами, з порожніми черепашачими панцирами, в які вони що є сили б’ють палицями, з тріскачками і свистками. Слуги, які підняли гігантські парасольки. Ось знову знайомі вже нам три вождя: вони в повному параді, розмальовані, чудові.
В сусідній кімнаті дія продовжується. Ми бачимо войовничий набіг, напад вояків майя на табір ворогів, бачимо, як захоплюють полонених, як їх тягнуть по східцях, як, кинуті додолу, благають полонені про милість. Ми бачимо сцену жертвопринесення. Вона розгортається на сходах храму. Під пильним поглядом вождів у одного з бранців жерці виривають серце, і ось вже котиться нещасний сходами вниз…
А свято у розпалі. Заполонили усі щаблі сходів, що ведуть в храм, танцівники у прекрасних шатах, виконують ритуальний танець легко, повітряно. Немов оживає перед нами минуле цього багато в чому ще загадкового народу.
Майя ніколи не вступали до війни і не здійснювали, на відміну від інків і ацтеків, людських жертвопринесень, так адже ще недавно говорили багато вчених. Були війни, були жертвопринесення — ось вони, на фресці. І те, що майя не знали обробки металів, не заважало їм виготовляти зброю: дивіться, он піки, списи з твердого дерева з вкладишем — гострим, як сталь клинка, шматком обсидіану. Були і рабство, і торгівля рабами.
…Пишність фарб, костюмів, а за усім цим — життя, таке, як воно було, безцінні подробиці і свідчення, залишені безвісними художниками, свідоцтва, які чимало нових фактів ввели в науковий обіг.
Чого варті одні тільки «автопортрети» майя! На одній із стел в Бонампакі вчені знайшли дати: 9, 17, 15, 0.0. Це відповідає 785 року нашої ери. Є підстава думати, що фрески були виконані трохи пізніше, приблизно в 790 році, тобто 9. 18. 0. 0. 0. Європа тільки починала тоді виходити на арену світової історії.
Цілком можливо, що храм був офіційно побудований в честь якоїсь великої перемоги, а якої саме, ми просто не знаємо, як багато ще не знаємо (чи взнаємо взагалі коли-небудь?) про майя.
Йшли роки, і прийшло в занепад стародавнє царство. Це сталося в IX столітті, в епоху великого переселення майя. Чому пішли майя?
Вчені досі сперечаються про це. Одне з найбільш вірогідних пояснень — у способі господарювання. На підсічній системі покоївся добробут селян: земля виснажилася, потрібно було шукати інші території.
Можливо, так воно і було. Але не виключено, що були якісь інші причини, про які ми можемо тільки здогадуватися: загальне повстання народу проти своїх жерців і богів, страх перед чимось, що здавалося неминучим.
Так чи інакше, покинутими виявилися старі центри, обезлюдніли села і міста. Прийшов в занепад і забутий був Бонампак з його дивовижними фресками. А потім почав свій наступ ліс.
Далі буде.
Автор: А. Варшавський.